79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
30.09.2024 Справа № 914/1597/24
За позовом: Львівського комунального підприємства “Львівелектротранс», м. Львів,
до відповідача: ОСОБА_1 , с. Кам'янопіль Львівської області,
про стягнення 8'907,35 грн заборгованості.
Суддя Б. Яворський.
Відводів складу суду сторонами не заявлялося.
Справу розглянуто без судового засідання та виклику сторін.
Суть спору. На розгляд Господарського суду Львівської області через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява Львівського комунального підприємства “Львівелектротранс» до ОСОБА_1 про стягнення 8'907,35 грн заборгованості за поставлений товар.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 20.06.2024 року справу № 914/1597/24 передано на розгляд судді Б. Яворському.
За приписами ч.6 ст.176 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, що не є підприємцем, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру (ч.ч. 8, 9 ст.176 ГПК України).
У зв'язку з тим, що відповідач є фізичною особою, адже згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 24.07.2019 припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 . Суддею, згідно даних Єдиного державного демографічного реєстру станом на 20.06.2024. встановлено, що адресою реєстрації відповідача - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) є: АДРЕСА_1 .
Ухвалою суду від 24.06.2024 суд залишив без руху позовну заяву та надав позивачу строк для усунення недоліків. Після усунення позивачем допущених недоліків, ухвалою Господарського суду Львівської області від 08.07.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, надано відповідачу строк на подання відзиву - протягом 15 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі та встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив - протягом п'яти днів з дня отримання відзиву; встановлено відповідачу строк для подання заперечень - протягом п'яти днів з дня отримання відповіді на відзив. Повідомлено сторін, що клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву. Ухвала про відкриття провадження у справі та прийняття справи до розгляду була надіслана за адресою сторін, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, докази про що знаходяться в матеріалах справи.
03.09.2024 суд повторно надіслав відповідачу копію ухвали про відкриття провадження, яка отримана ним 06.09.2024.
29.08.2024 позивач подав суду клопотання у якому інформував суд, що заборгованість відповідачем не погашена.
Аргументи позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив договірні зобов?язання у частині поставки оплаченого позивачем товару.
Аргументи відповідача.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався, з заявами та клопотаннями на адресу суду не звертався. Доказів повернення передоплати чи поставки товару на заявлену суму суду не подано.
Стаття 114 ГПК України визначає, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Суд розглядає справи у порядку спрощеного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі (ч.1 ст.248 ГПК України).
Згідно ч.2 ст.178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно з ч.2 та ч.8 ст.252 ГПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх пояснення. Судові дебати не проводяться. З моменту відкриття провадження у справі минуло більше 30 днів, відповідач повідомлявся про наявність даного спору, однак відзиву на позовну заяву не подав. Зважаючи на це суд розглянув справу за наявними матеріалами.
ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Позивач зазначає, що 25.04.2018 року Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було виставлено Львівському комунальному підприємству «Львівелектротранс» рахунок №2504 на поставку товару на загальну суму 4?720,00 грн.
02 травня 2018 позивач, згідно рахунку відповідача, оплатив 4?720,00 грн попередньої оплати, про що свідчить долучена до матеріалів справи копія банківської виписки від 02.05.2018 №14304.
Як стверджує позивач, відповідач поставки товару не здійснив, коштів не повернув, відтак його заборгованість становить 4?720,00 грн., яку просить стягнути з відповідача.
За неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань позивачем за період травень 2018 - травень 2024 року нараховано 3?332,32 грн втрат від інфляції та 855,03 грн 3% річних, які просить стягнути з відповідача.
ОЦІНКА СУДУ.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
Як уже відзначалося, відповідач припинив підприємницьку діяльність 24.07.2019.
Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом статей 51, 52, 598 - 609 ЦК України, статей 202 - 208 ГК України, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18 та в постановах Верховного Суду від 13.02.2019 по справі №910/8729/18, від 05.06.2019 по справі №904/1083/18, від 09.10.2019 по справі №127/23144/18.
Відтак, зобов'язання відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились і він відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними зі своєю підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Згідно з ст.74 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини (ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 174 ГК України однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.
Відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст.205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Частиною 1 ст. 639 Цивільного кодексу України визначено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
За приписами ч.1 ст.181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Договір, відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч.2 ст. 640 ЦК України).
Враховуючи викладене та зважаючи на зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку про те, що між сторонами виникли господарські правовідносини з поставки товару шляхом укладення договору у спрощений спосіб, а дії сторін щодо виставлення рахунку та оплати товару засвідчують їх волю для настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 655 ЦК України також визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Згідно ст. 526 ЦК України та ст.193 ГК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином згідно умов договору та актів цивільного законодавства, а при відсутності таких вказівок - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Позивачем у повному обсязі виконано прийняті на себе зобов'язання.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у повному обсязі та у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Судом встановлено, що позивач у повному обсязі виконав прийняті на себе зобов'язання щодо оплати за товар, який мав бути поставлений відповідачем. Останній не виконав своїх зобов'язань та не повернув суму попередньої оплати. Вказане свідчить про неналежне виконання договірних зобов'язань зі сторони відповідача. Відтак, вимога про стягнення з відповідача 4?720,00 грн. здійсненої попередньої оплати є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання свого зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
Згідно частини 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачені вказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов'язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму боргу, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Поряд з цим, зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних, передбачене положеннями ст. 625 ЦК України є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Перевіривши розрахунок 3% річних за період 03.05.2018-14.05.2024 та інфляційних втрат за період травень 2018 - травень 2024 року, із врахуванням положень ст.ст.13, 14 та ч.2 ст.237 ГПК України, суд встановив, що до стягнення з відповідача підлягають заявлені позивачем 3?332,32 грн втрат від інфляції, а також 854,50 грн 3% річних, а не заявлені позивачем 855,03 грн.
Оскільки відповідач не надав суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, які досліджені в ході судового розгляду, докази повернення відповідачем попередньої оплати відсутні, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
СУДОВІ ВИТРАТИ.
Сплата позивачем судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №2696 від 14.05.2024 на суму 302,80 грн та №3074 від 04.06.2024 на суму 2725,20 грн.
Згідно п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У випадку зловживання стороною чи її представником процесальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю чи частково незалежно від результатів вирішення спору (ч.9 ст.129 ГПК України). Оскільки у даному випадку спір виник з внаслідок неправильних дій відповідача, суд покладає на нього судовий збір.
Керуючись статтями 2, 3, 12, 13, 42, 46, 73-80, 123, 126, 129, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний код РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Львівського комунального підприємства “Львівелектротранс» (79013, м. Львів, вул. Ак.Сахарова, 2; ідентифікаційний код 03328406) 4?720,00 грн попередньої оплати, 3?332,32 грн втрат від інфляції та 854,50 грн 3% річних та 3'028,00 грн. судового збору.
3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Суддя Б. Яворський.