24 вересня 2024 року № 320/2775/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом Народного депутата України ОСОБА_1
до Голови Верховної Ради України Стефанчука Руслана Олексійовича
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
До Київського окружного адміністративного суду звернувся Народний депутат України ОСОБА_1 із позовом до Голови Верховної Ради України Стефанчука Руслана Олексійовича, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 , що полягає у невидачі розпоряджень з питань відряджень Народного депутата України ОСОБА_1 та ненаданні відповіді на наступні подання:
- реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/236901 від 27.10.2023 щодо погодження відрядження до міста Брюсель (Королівство Бельгія) для участі в засіданні комітетів та Бюро Парламентської асамблеї ЄС - Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ) у період з 11 по 16 листопада 2023 року;
- реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/253960 від 17.11.2023 щодо погодження відряджень до міста Вашингтон (Сполучені Штати Америки) для участі у Парламентському форумі розвідки та безпеки у період з 5 грудня по 11 грудня 2023 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є народним депутатом України Верховної Ради ІХ скликання з 29.08.2019, членом депутатської фракції Політичної партії «Європейська солідарність», членом Комітету Верховної Ради України з питань цифрової трансформації, членом Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентскій асамблеї ЄС - Східні сусіди, членом групи міжпарламентських зв'язків з Літовською Республікою, Державою Ізраїль, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Канадою, Федеративною Республікою Німеччини, Французською Республікою, Республікою Польща. У період листопад-грудень 2023 позивач, в рамках виконання депутатських повноважень, неодноразово звертався до Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 з поданням (заявами) про оформлення розпорядження про відрядження народного депутата України ОСОБА_1 за кордон для участі в міжнародних та міжпарламентських заходах, на які останнього було запрошено як народного депутата України і члена Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській асамблеї ЄС - Східні сусіди, втім, відповідач не підписав своєчасно відповідних розпоряджень, що призвело до зриву погодженої з організаторами участі у цих заходах. Відтак, вказана бездіяльність, на думку позивача, перешкоджає депутату у виконання його обов'язків та реалізації ним свої прав і повноважень, зокрема, передбаченого частиною 1 статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України» права вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав від свого імені, права у відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 відкрито провадження та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалу від 05.02.2024 суд направив на поштову адресу відповідача, вказану у позовній заяві.
Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву на позов не скористався, жодних заяв до суду від відповідача не надходило.
Оскільки, відповідач правом на подання відзиву не скористався, відповідно до вимог частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе вирішити справу за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Народний депутат України ОСОБА_1 звернувся до Верховної Ради України ОСОБА_2 з наступними поданнями (заявами):
- реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/236901 від 27.10.2023 щодо погодження відрядження до міста Брюсель (Королівство Бельгія) для участі в засіданні комітетів та Бюро Парламентської асамблеї ЄС - Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ) у період з 11 по 16 листопада 2023 року;
- реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/253960 від 17.11.2023 щодо погодження відряджень до міста Вашингтон (Сполучені Штати Америки) для участі у Парламентському форумі розвідки та безпеки у період з 5 грудня по 11 грудня 2023 року.
У зв'язку з ненаданням відповіді на подання та відсутність розпорядження Голови Верховної Ради України ojlj закордонного відрядження народного депутата, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами у цьому спорі, суд враховує таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (пункт 57 рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно частини третьої статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
У силу частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини 1 статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Закріплений у частині 1 статті 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до абзацу 1 статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Статтею 64 Конституції України визначено, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Закон України «Про статус народного депутата України» визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат у порядку, встановленому законом:
1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;
2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп);
3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України;
4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;
5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України;
6) бере участь у парламентських слуханнях;
7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про регламент Верховної Ради України.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат, який не має спеціальних повноважень на представництво Верховної Ради України, має право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав лише від свого імені.
У відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав народний депутат має право захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян і не завдавати своїми вчинками шкоди Україні, її громадянам.
Положеннями статті 24 Закону №2790-ХІІ визначено обов'язки народного депутата України, а саме:
1) дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави;
2) додержуватися вимог Конституції України, цього Закону, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України, додержуватися присяги народного депутата України;
3) бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;
4) особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її органами;
5) виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано;
6) інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верховної Ради України та її органів;
7) додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;
8) як член депутатської фракції (групи): додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу); виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), відповідно до цього Закону, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України; представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;
9) як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії: бути присутнім на засіданнях комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, до складу яких його обрано, та брати участь у їх роботі; додержуватись порядку та норм депутатської етики на засіданнях комітету, його підкомітетів, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії та робочих груп органів Верховної Ради України; виконувати доручення комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, визначені їх рішеннями;
10) завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів;
11) постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити населення, а у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду України та її органи, вносити пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій;
12) інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;
13) розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом України "Про звернення громадян". Народний депутат розглядає всі одержані ним пропозиції, заяви та скарги виборців, узагальнює їх, за необхідності вносить відповідні пропозиції до Верховної Ради України та її органів, а також до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У разі необхідності народний депутат надсилає пропозиції, заяви та скарги громадян органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам, установам та організаціям, до повноважень яких входить розгляд звернень громадян чи вирішення порушених у них питань по суті. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян органи та посадові особи зобов'язані повідомити громадянина, від якого надійшло звернення, і народного депутата у терміни, встановлені Законом України "Про звернення громадян";
14) проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України для роботи з виборцями. У випадку залучення до участі у розгляді пропозицій, заяв і скарг, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій не пізніш як за три дні до початку прийому народний депутат повідомляє їх про час і місце проведення прийому, а також про орієнтовне коло питань, які мають розглядатися на прийомі;
15) здійснювати безпосередньо або із залученням своїх помічників-консультантів, представників громадськості контроль за розглядом у органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях пропозицій, заяв та скарг громадян, які надійшли на його ім'я;
16) використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, що підписуються ним власноручно або із застосуванням електронного цифрового підпису з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги".
Розділом ІІ Закону № 2790-ХІІ закріплено права народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради України: право законодавчої ініціативи, право об'єднуватися в депутатські фракції (групи), право органах Верховної Ради України, право на депутатський запит, на депутатське звернення, права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав.
Водночас, право на відрядження народного депутата України означеним розділом ІІ Закону № 2790-ХІІ не передбачено, як і не покладено обов'язку відряджень народних депутатів України.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачем наголошено на бездіяльності відповідача, яка на його на думку перешкоджає депутату у виконання його обов'язків та реалізації ним свої прав і повноважень, зокрема передбаченого частиною 1 статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України» права вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав від свого імені, права у відносинах з посадовими особами, державними органами і громадянами іноземних держав захищати незалежність та суверенітет, інтереси України, її громадян.
З приводу зазначеного суд зауважує таке.
Відповідно до частини другої статті 88 Конституції України Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.
Відповідно до частини першої статті 78 Закону України «Про регламент Верховної Ради України» Голова Верховної Ради України на виконання повноважень, визначених Конституцією України: 1) веде засідання Верховної Ради з дотриманням вимог Регламенту; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою, чим засвідчує відповідність їх змісту прийнятим рішенням; 4) забезпечує оприлюднення актів Верховної Ради, які не потребують наступного підписання Президентом України; 5) здійснює повноваження, передбачені статтею 94 Конституції України; 6) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав і міжнародними організаціями; 7) вживає заходів для забезпечення безпеки і охорони Верховної Ради відповідно до закону; 8) вживає заходів щодо охорони та захисту народних депутатів; 9) веде засідання Погоджувальної ради; 10) забезпечує дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних засідань; 11) вживає заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях; 12) організовує розробку планів законопроектної роботи Верховної Ради; 13) організовує підготовку питань до розгляду на пленарних засіданнях; 14) здійснює контроль за своєчасним направленням і розглядом депутатських запитів; 15) видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи; 16) розподіляє посадові обов'язки між Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України, контролює їх виконання ними; 17) визначає відповідно до предметів відання комітетів головний комітет з підготовки і попереднього розгляду проектів актів, внесених на розгляд Верховної Ради; 18) має право скликати і проводити засідання комітетів, тимчасових спеціальних комісій для розгляду визначених ним або Верховною Радою питань, якщо відповідний комітет або тимчасова спеціальна комісія несвоєчасно чи неналежно виконують свої функції, й повідомляє про це на найближчому пленарному засіданні; 19) порушує перед відповідними органами, посадовими особами питання про відповідальність осіб за невиконання ними вимог, встановлених цим Регламентом, законами України «Про статус народного депутата України», «Про комітети Верховної Ради України", про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України; 20) організовує роботу Апарату Верховної Ради та здійснює контроль за його діяльністю; 21) у разі необхідності скасовує розпорядження Першого заступника чи заступника Голови Верховної Ради України та керівника Апарату Верховної Ради України; 22) пропонує Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду керівника Апарату Верховної Ради України; 23) забезпечує розробку проекту кошторису Верховної Ради на наступний рік; 24) не пізніш як через два місяці після закінчення бюджетного року забезпечує подання на розгляд Верховної Ради звіту про виконання кошторису Верховної Ради за минулий рік; 25) звертається до суду з позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі невиконання ним вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; 26) виконує доручення Верховної Ради; 27) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України, законами України та цим Регламентом.
Відтак, згідно пункту 15 Регламенту Верховної Ради України, Голова Верховної Ради України, зокрема, видає розпорядження з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підписує відповідні документи.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді (Recommendation № R(80)2 of the Committee of Ministers concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У пункті 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5, дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark» (заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Разом із тим, у рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Відтак, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб'єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.
Характерними ознаками адміністративного розсуду (дискреції) є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб'єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб'єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 826/16911/18, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21 та від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21.
Відтак, конструкція пункту 15 частини 1 статті 78 Регламенту Верховної Ради України, наділяє Голову Верховної Ради України, а у разі його відсутності - Першого заступника Голови Верховної Ради України, повноваженнями вирішувати питання відрядження народних депутатів, без обмеження єдиним можливим варіантом поведінки.
Виходячи з положень Регламенту, враховуючи відсутність спеціальних нормативно-правових актів, якими врегульовано процедурні питання щодо видачі Головою ВРУ розпоряджень з питань відрядження народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради і підпис відповідних документів, зокрема, в частині порядку та строків їх видачі, підстав для відмови у видачі таких розпоряджень, у суду є підстави вважати, що означені повноваження віднесені до дискреційних, а відповідне розпорядження питань відрядження народних депутатів приймається Головою ВРУ у сукупності з іншими наданими йому повноваженнями, зокрема, і щодо забезпечення дотримання календарного плану роботи сесії та порядку денного пленарних засідань, вжиття заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях.
При цьому суд бере до уваги посилання на норми частини 2 статті 26 Закону України «Про статус народного депутата України», якою передбачено, що повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
Суд наголошує, що дана норма стосується статусу позивача, як народного депутата України, в межах держави Україна або в окремих її місцевостях, а не закордонних відряджень.
При цьому, як зазначалось судом вище, право на відрядження народного депутата України означеним розділом ІІ Закону № 2790-ХІІ не передбачено як і не покладено обов'язку відряджень народних депутатів України.
Звертаючись до суду з позовом та обґрунтовуючи свої вимоги, позивач не конкретизує, які саме негативні наслідки він зазнав та яким чином порушуються, зокрема, його права.
Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.
Застосування будь-якого способу захисту права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду.
Суд зауважує, що вказана мета та період відряджень (з 11 по 15 листопада 2023 року та 7-8 грудня 2023 року) зазначених у поданні позивачем, вичерпали свою дію в часі і не можуть бути відновлені жодними юридичними наслідками.
Суд наголошує, що як протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в невчиненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Також бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути визнана протиправною адміністративним судом лише у випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 21.12.2018 року у справі 3813/4640/17, від 18.02.2021 року у справі №160/6885/19.
При цьому, як зазначалось судом вище, ані Регламентом, ані спеціальними нормативно-правовими актами, не врегульовано процедурні питання щодо видачі Головою ВРУ розпоряджень з питань відрядження народних депутатів у закордонні відрядження, зокрема, в частині порядку та строків їх видачі, підстав для відмови у видачі таких розпоряджень.
Враховуючи вищевикладені обґрунтування, суд вважає, що підстави для визнання протиправною бездіяльності Голови Верховної Ради України ОСОБА_2 , що полягає у невидачі розпоряджень з питань відряджень Народного депутата України ОСОБА_1 та ненадані відповіді на наступні подання: реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/236901 від 27.10.2023 щодо погодження відрядження до міста Брюсель (Королівство Бельгія) для участі в засіданні комітетів та Бюро Парламентської асамблеї ЄС - Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ) у період з 11 по 16 листопада 2023 року; реєстраційний номер подання 202д9/2-2023/253960 від 17.11.2023 щодо погодження відряджень до міста Вашингтон (Сполучені Штати Америки) для участі у Парламентському форумі розвідки та безпеки у період з 5 грудня по 11 грудня 2023 року, відсутні.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Згідно частин першої, третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Всупереч вимогам частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач не обґрунтував із посиланням на належні, допустимі, достовірні та достатні докази яким чином заявлені у позовній заяві вимоги можуть відновити його порушене право та не доведено протиправності дій відповідача.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин відсутності підстав для задоволення позивних вимог, підстави для стягнення сплаченого позивачем судового збору з відповідача відповідно до статті 139 КАС України відсутні, а відповідач не поніс витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертизи, у зв'язку із чим судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,-
У задоволенні адміністративного позову Народного депутата України ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.