65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"26" вересня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2738/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Погребної К.Ф. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін матеріали справи № 916/2738/24
За позовом: Державного підприємства “ТВК» (67806, Одеська обл., Одеський р-н., смт. Авангард, вул. Базова, 21, код ЄДРПОУ 24971375)
до відповідача: Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 )
про стягнення 55 968,93грн.
Державне підприємство “ТВК» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом Фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення 55 968,93грн.
Ухвалою від 24.06.2024р. судом, у порядку ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, позовну заяву Державного підприємства “ТВК» було залишено без руху.
27.06.2024р. до господарського суду надійшла заява (вх. №25104/24) Державного підприємства “ТВК» про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.07.2024р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2738/24. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження. Крім того, відповідною ухвалою суду до участі у справі в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Одеську обласну раду .
Вказаною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін у строки, визначені ч.7 ст. 252 ГПК України.
Відповідачам ухвала про відкриття провадження у справі була надіслана в межах строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, на його юридичну адресу, яка зазначена у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Як вбачається з матеріалів справи, надіслана судом відповідачам рекомендованими листами з позначкою "Судова повістка" ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою з відміткою "адресат відсутній за вказаною адерсою".
Суд зауважує, що згідно ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день спроби вручення поштового відправлення за адресами місцезнаходження відповідача, який зареєстрований у встановленому законом порядку, вважається днем вручення відповідачу відповідної ухвали суду.
Отже, оскільки ухвала суд про відкриття провадження у справі направлена судом за належною адресою відповідачам і повернута поштою, суд доходить висновку, що відповідачі повідомлені про відкриття провадження у справі та прийняття позовної заяви до розгляду.
Крім того, за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що відповідач має доступ до судових рішень та мав можливість ознайомитись з ухвалою суду у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учассуд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Зі змісту ст. 165 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що свої заперечення проти позову відповідач може викласти у відзиві на позовну заяву. При цьому, згідно ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.
Відповідачі своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористались, жодних заперечень проти позову не надали, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
24.09.2024р. за вх. №34797/24 до суду від Державного підприємства “ТВК» надійшло клопотання про долучення доказів.
Згідно положень ст. 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи суд встановив.
Як вказує позивач, що згідно до п.1.1. Статуту, Державне підприємство “ТВК» є державним унітарним підприємством, що діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності, та належить до сфери управління Фонду державного майна України.
Відповідно до п.1.2. Статуту, Державне підприємство “ТВК» є правонаступником державного підприємства “Південь», створеного відповідно до наказу Міністерства оборони України від 15.07.1998 року №286 та перейменованого згідно з наказом державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від12.10.2010 року №315.
01.04.2019р. між Державним підприємством “ТВК» (Сторона 1) та ОСОБА_1 (Сторона 2) укладено договір № С2-20/2020 про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення №С2-20, розташованого на території Державного підприємства “ТВК».
Предметом договору є надання Стороні 2 в якості торгового місця, складсько-торгівельного приміщення, яке належить Стороні 1, та розташоване на місці С2-20 загальною площею 72,0 кв.м, строком до 31.12.2030 року, та здійснення послуг з обслуговування вказаного складсько-торгівельного приміщення.
Вказане складсько-торгівельне приміщення є державною власністю, перебуває на бухгалтерському обліку Державного підприємства “ТВК» на умовах користування.
Відповідно до п.п. 2.2.2. п 2.2. ч. 2 Договору, Сторона 2 зобов'язується своєчасно сплачувати послуги з обслуговування, а також витрати по тарифам в терміни, які встановлені умовами договору, п.п.22.3, 2.3.1, 3.1, 3.3. та 3.4.
Згідно п.3.1. ч. 3 Договору, Сторона 2 здійснює оплату послуг за обслуговування складсько-торгівельного приміщення та послуг, щодо здійснення вантажно-розвантажувальних робіт згідно тарифів, які встановлюються Стороною 1. Термін сплати до 20 числа кожного поточного місяця.
Згідно п. 4.3. ч. 4 Договору, за прострочення платежу у розмірі, визначеному в п. 3.1 договору, Сторона 2, щомісяця сплачує штраф у розмірі 20% від суми визначеного п. 3.1. договору.
При цьому, як зазначає позивач, на період дії положення Військового стану на території України вказаний пункт договорів ДП “ТВК» не застосовується.
Згідно п.п. 2.3.1. Договору, Сторона 1, має право змінювати вартість плати за обслуговування складсько-торгівельного приміщення, шляхом встановлення відповідних тарифів на такі послуги.
Відповідно до п.3.1 ч. 3 Договору, вартість послуг встановлена у розмірі 10 000 грн.
За посиланнями позивача, керуючись п.п. 2.3.1. п. 2.3 ч. 2 Договору, наказом В.о. директора ДП “ТВК» “Про встановлення тарифів на послуги ДП “ТВК» від 30.11.2021 року № 131-а, вартість послуг з обслуговування складсько-торгівельних приміщень з 01.12.2021 року встановлена в сумі 13 600грн. з ПДВ.
Відповідно до Наказу Т.в.о. директора ДП “ТВК» “щодо врегулювання питань не нарахування штрафних санкцій контрагентам підприємства в умовах воєнного стану» №13-а від 01.03.2022 року за лютий, березень, квітень та травень 2022 року не нараховувались штрафи за несвоєчасну оплату наданих підприємством послуг.
Відповідно до наказу В.о. директора ДП “ТВК» “з метою врегулювання питання тарифікації послуг підприємства, враховуючи складну фінансово-економічну ситуацію в країні, спричинену воєнним станом» № 24/1-а від 30.05.2022 року, з 01.06.2022 року вартість послуг ДП “ТВК» з обслуговування складсько-торгівельних приміщень встановлена в розмірі 11 500грн.
Відповідно до Наказів в.о. директора ДП “ТВК» “щодо врегулювання питань не нарахування штрафних санкцій контрагентам підприємства в умовах воєнного стану» за №26/1а від 31.05.2022 року, №40-а від 30.08.2022 року, № 54/1-а від 26.10.2022 року, №68-а від 31.12.2022 року, №12-а від 28.02.2023 року з червня 2022 року по лютий 2023 року не нараховувались штрафи за несвоєчасну оплату наданих підприємством послуг.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачем було зазначено суду, що відповідно до бухгалтерської довідки на 20.05.2023 року заборгованість ОСОБА_1 складає 46 000грн.
31.07.2023р. позивач направив відповідачу повідомлення про розірвання з 31.07.2023 договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 у зв'язку із наявністю заборгованості у термін більше ніж 45 календарних днів (п. 5.4. договору).
Так, як зазначає позивач, згідно з картки розрахунку №361 за договором №С2-20/2019 від 01.04.2019 року про надання послуг, вбачається, що ОСОБА_1 здійснила останній платіж у березні 2023р. у сумі 11 500 грн., так заборгованість з квітня 2023 року по липень 2023 року (до розірвання договору) склала 46 000 грн.
Тобто, як вказує позивач, підтвердженням виконання зобов'язань між сторонами є договір, укладений 01.04.2019 року за №С2-20/2019 та сплата ОСОБА_1 грошових коштів за надані позивачем послуги.
За посиланнями позивача, відповідно до рахунку №361 вбачається, що до 24.03.2023 року (останній платіж) зі сторони ДП “ТВК» були надані послуги відповідно до договору №С2-20/2019 від 01.04.2019 року.
Крім того, позивачем було зазначено, що заперечень або листів (звернень) зі сторони відповідача на адресу позивача з приводу невиконання умов договору не надходило. Заяв з приводу розірвання вищевказаного договору, або інших звернень зі сторони ОСОБА_1 до 15.02.2023 року не надходило та послуги продовжували надаватись відповідно до укладеного договору.
Як вказує позивач, починаючи з квітня 2023 року по 31.07.2023року (день розірвання договору) у відповідача перед позивачем виникла прострочена заборгованість за договором про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення С2-20 у розмірі 46 000грн.
У зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за договором позивачем було нараховано відповідачу штраф у розмірі 6 900 грн., 3% річних у розмірі 1 564,70рн. та інфляційні втрати у розмірі 1 504,93грн.
Отже посилаючись на вищенаведені обставини Державне підприємство “ТВК» звернулось до Господарського суду Одеської області з відповідним позовом за захистом свого порушеного права.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У частині другій статті 4 ГПК України зазначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Отже право особи на захист своїх цивільних прав та інтересів забезпечене законом, зокрема статтею 15 ЦК України. Перелік способів захисту порушеного права та/або інтересів визначений у статті 16 ЦК України та не є вичерпним.
За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа має право саме на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення.
Позовні вимоги позивача обґрунтовано неналежним виконання з боку відповідача прийнятих на себе зобов'язань за умовами Договору про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С2-20/2019 від 01.04.2019 та направлено на стягнення заборгованості за надані послуг та нарахованих штрафу, 3% річних та інфляційних втрат.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини сьомої статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії. а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Як встановлено судом, 01.04.2019р. року між Державним підприємством “ТВК» (Сторона 1) та ОСОБА_1 , (Сторона 2) укладено Договір № С2-20/2019 про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
На підтвердження існування заборгованості у відповідача за Договором про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С2-20/2019 від 01.04.2019. позивачем було надано бухгалтерську довідку та картку рахунку №361.
Відповідно до ч. 1 ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
При цьому, загальне правило ст. 903 ЦК України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв'язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання. Тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг (аналогічний висновок міститься у Постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 911/27/21).
Суд зазначає, що на особу, яка хоче довести факт надання послуг, покладається обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а саме - надання послуг замовнику на виконання умов договору.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин, покладає тягар доказування на сторони й не зобов'язує суд вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Обставина підлягає доказуванню так, щоб задовольнити стандарт переваги більш вагомих доказів, коли висновок про існування обставини на підставі поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Обставина вважається доведеною, якщо докази на її підтвердження є більш вірогідними, ніж докази на її спростування; питання про вірогідність доказів суд вирішує за своїм внутрішнім переконанням, будучи зобов'язаним оцінювати докази, щоб дійти висновку, що факти справи скоріше мали місце, аніж не були.
Поряд з цим, суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів надання відповідних послуг за Договором за визначений позивачем період, так як в матеріалах справи відсутні акти надання-послуг, за яким можливо встановити період надання послуг, об'єм таких послуг, та, відповідно ціну таких послуг, відсутні будь-які рахунки, які б засвідчували твердження та посилання позивача, щодо наявності заборгованості у відповідача.
За матеріалами справи та наданими з боку позивача доказами суду не можливо встановити та дослідити факт надання позивачем відповідних послуг, у зв'язку з чим суд зазначає, що позивачем не доведено зазначені обставини у даній справі.
Отже, дослідивши обставини спору, за наявними у справі доказами, не можливо встановити факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за умовами Договору про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С2-20/2019 від 01.04.2019 за визначеним позивачем періодом, оскільки такі доводи та твердження позивача не підтверджується доказами, у зв'язку з чим, позовні вимоги не підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги у розмірі 46 000 грн.
Доводи позивача про часткову оплату відповідачем заборгованості за березень 2023 р. у розмірі 11 500 грн, що на переконання позивача свідчить визнання відповідачем заборгованості, суд оцінює критично, оскільки інший розмір заборгованості за період квітень 2023р. по липень 2023р. позивачем не доведено належними, допустимими та вірогідними доказами, про що судом вже було зазначено раніше по тексту рішення.
Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Крім того, умовами п. 2.3.1. п. 2.3. Договору сторонами було узгоджено, що вартість послуг вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це Сторону 2, тобто відповідача.
Суд зазначає, що за час дії Договору позивачем було змінено вартість послуг за Договором відповідно наказу В.о. директора ДП “ТВК» від 30.11.2021 року № 131-а та наказу В.о. директора ДП “ТВК» від 30.05.2022р. №24/1-а, поряд з цим, в матеріалах справи відсутні докази фактичного повідомлення відповідача про зміну вартості плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення, що є порушенням узгоджених сторонами умом Договору.
Більш того, позивачем не надано та в матеріалах справи відсутні будь-які додаткові угоди щодо зміни вартості плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення, у зв'язку з чим сумом критично оцінюються доводи позивача в даній частині.
Щодо наданих позивачем 24.09.2024р. доказів в якості підтвердження обставини щодо викладених обставин в позовній заяві, суд зазначає що відповідні докази факт надання позивачем послуг відповідачу за Договором №С2-20/2019 від 01.04.2019 жодним чином не підтверджують, зазначені докази лише фіксують та засвідчують факт наявності договірних відносин між позивачем та іншими підприємствами щодо надання останніми послуг саме позивачу.
Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги, які є похідними від основної, а саме: про стягнення з відповідача штраф у розмірі 6 900 грн., 3% річних у розмірі 1 564,70рн. та інфляційні втрати у розмірі 1 504,93грн.,
За положеннями ч.1 ст.199 ГК України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
У відповідності до приписів ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язань може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи те, що у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача заборгованості відмовлено з підстав недоведеності, не підлягають судом задоволенню позовні вимоги позивача про нарахування на таку заборгованість інфляційних витрат, процентів річних та штрафу.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Суд наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №911/2243/18, від 18.05.2021 у справі №916/2255/18, від 05.11.2019 у справі №915/641/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 26.02.2019 у справі №914/385/18 та від 05.02.2019 у справі №914/1131/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №916/2620/20, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") наголошено, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 у справі №904/1103/20 та від 25.06.2020 у справі №924/266/18.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні належні у розумінні приписів статті 76 Господарського процесуального кодексу України докази на підтвердження доводів та тверджень позивача, що були визначені ним у поданому позові.
Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини, аналізуючи норми законодавства та наявні в матеріалах справи докази, господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Державного підприємства “ТВК» в повному обсязі.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача відповідно до приписів ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. В задоволенні позову Державного підприємства “ТВК» (67806, Одеська обл., Одеський р-н., смт. Авангард, вул. Базова, 21, код ЄДРПОУ 24971375) до фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) - відмовити повністю.
2. Судові витрати по сплаті судового збору покласти на Державне підприємства “ТВК» (67806, Одеська обл., Одеський р-н., смт. Авангард, вул. Базова, 21, код ЄДРПОУ 24971375).
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.
Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 26 вересня 2024 р.
Суддя К.Ф. Погребна