25 вересня 2024 року м. ПолтаваСправа № 440/10133/24
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Молодецького Р.І., розглянувши за правилами спрощеного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, а саме просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області № 163850007973 від 09.04.2024, яким відмовлено у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (рнокпп: НОМЕР_1 );
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (рнокпп: НОМЕР_1 ), періоди роботи з 26.04.1974 по 05.09.1972, з 28.09.1977 по 02.11.1981 та поновити виплату пенсії з 02.04.2024.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що трудова книжка позивача містить всі необхідні записи, які дозволяють підтвердити факт роботи у спірний період. Окрім того вказувала, що позивач просила поновити пенсію, а не призначити її, проте спірним рішенням відповідач відмовив у призначенні пенсії.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 27.08.2024 провадження у даній справі відкрито, справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні) на підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Від відповідача ГУ ПФУ в Запорізькій області надійшов відзив на позовну заяву, в якій просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Посилався на те, що періоди роботи з 26.04.1971 по 05.09.1972 та з 28.09.1977 по 02.11.1981 не можливо зарахувати, оскільки відповідні записи в трудовій книжці внесено без додержання вимог, зазначених в Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 № 58 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110). Зауважив, що позивачем до Управління не було надано жодного документу на підтвердження припинення виплати пенсії позивачу в рф. Вказував, що через відсутність пенсійної справи неможливо поновити або призначити пенсійні виплати позивачу.
Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 взято на облік внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою від 17.11.2023 № 1620-5003038151.
02.04.2024 позивач звернулася до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії (за фактичним місцем проживання).
За принципом екстериторіальності вказану заяву та додані до неї документи розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області та 09.04.2024 винесено рішення № 163850007973, яким відмовлено позивачу у призначенні пенсії на підставі пункту 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку з відсутністю необхідних документів.
Зазначено, що за доданими документами до страхового стажу не зараховано період роботи з 26.04.1971 по 05.09.1972, оскільки запис про звільнення не завірено підписом відповідальної особи; період роботи з 28.09.1977 по 02.11.1981, оскільки має місце виправлення номеру наказу при прийнятті на роботу. Окрім того оскаржуване рішення містить посилання пункти 1.5 розділу І, підпункт 9 пункту 2 Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005.
Позивач, не погодившись із зазначеним рішенням, звернулася до суду з цим позовом.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави щодо тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058).
Відповідно до частин 1, 2 статті 24 Закону №1058, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Частиною 2 статті 26 Закону №1058 передбачено, що у разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 20 до 30 року.
Відповідно до ст. 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Законом (до 01.01.2004). Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до 01.01.2004, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.
Згідно з частинами 1 статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною 1 статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктами 1-2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі - Порядок №637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
У пункті 3 Порядку №637 встановлено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.
За змістом матеріалів справи до страхового стажу позивача не зараховано період роботи з 26.04.1971 по 05.09.1972, оскільки запис про звільнення не завірено підписом відповідальної особи; період роботи з 28.09.1977 по 02.11.1981, оскільки має місце виправлення номеру наказу при прийнятті на роботу.
На момент вчинення записів, які ставить під сумнів відповідач, і до 29.07.1993, діяла Інструкція "Про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях", затверджена Наказом Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 № 162. (далі - Інструкція № 162)
Пунктом 2.3 Інструкції № 162 було встановлено, що усі записи в трудовий книжці про приймання на роботу, переводі на іншу постійну роботу або звільненні, а також про нагородження й заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні - у день звільнення повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Контроль за дотриманням порядку ведення трудових книжок здійснюється в порядку, передбаченому постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 6 вересня 1973 року № 656 "Про трудові книжки робітників і службовців" (п. 8.1. Інструкції № 162).
Так, відповідно до пункту 18 Постанови Міністрів СРСР від 06 вересня 1973 року № 656 "Про трудові книжки працівників та службовців" відповідальність за організацію робіт щодо ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, закладу, організації. Відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несе спеціально уповноважена особа, яка призначається наказом (розпорядженням) керівника підприємства, закладу, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну відповідальність, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Подібні правові приписи містить і діюча Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 № 58 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110) та Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 "Про трудові книжки працівників".
Так, відповідно до пункту 4.1. Інструкції № 58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.
Пунктом 2.6. зазначеної Інструкції передбачено, у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
Аналогічні норми містяться і у постанові Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 "Про трудові книжки працівників", з якої випливає, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність (пункт 4 Постанови № 301).
Із аналізу вказаних правових норм слідує, що законодавцем покладено обов'язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, тому її неналежне ведення не може позбавити позивача права на включення періодів роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з його врахуванням.
Таким чином, з огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, щодо якої такі порушення було вчинено, а отже, й не може впливати на її особисті права.
Матеріали справи не містять доказів того, що дані трудової книжки позивача містять неправдиві або недостовірні відомості. Протилежного відповідач з посиланням на належні та допустимі докази не довів.
Також, суд звертає увагу, що в постанові від 21.02.2018 у справі № 687/975/17 Верховний Суд зазначив, що працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист.
Отже, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.
Відмова у зарахуванні спірних періодів до страхового стажу не ґрунтується на вимогах законодавства України, є формальною та такою, що протиправно позбавляє позивача конституційного права на пенсійне забезпечення.
Відповідно до статті 101 Закону України "Про пенсійне забезпечення" органи, що призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.
Тобто, якщо поданих позивачем документів про призначення пенсії було не достатньо, то орган пенсійного фонду мав всі правові підстави для того, щоб самостійно витребувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, провести перевірку, зустрічну перевірку для з'ясування спірних обставини тощо.
Натомість пенсійний орган всупереч статті 101 Закону України «Про пенсійне забезпечення» не скористався правом самостійно отримати відповідні документи з метою підтвердження страхового стажу позивача за спірний період.
Щодо посилання відповідача у відзиві на позов на те, що з 01.01.2023 рф припинило участь в Угоді між Урядом України і урядом російської федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993, та те, що відсутність пенсійної справи позивача унеможливлює поновити або призначити пенсійні виплати позивачу, суд зазначає.
Відсутність паперової пенсійної справи не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки особа не може нести негативних наслідків у зв'язку із відсутністю його пенсійної справи, а протилежне позбавляє його права на її відновлення.
Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 22 вересня 2021 року у справі №308/3864/17.
Суд зауважує, що відсутність оригіналу пенсійної справи та інших доказів щодо виплати пенсії позивачу не може позбавляти особу права на належне пенсійне забезпечення, не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки позивач не може нести негативних наслідків у зв'язку із відсутністю її пенсійної справи, оскільки протилежне позбавляє її права на її відновлення, яке вона має.
Крім того, суд зауважує, що сама умова щодо витребування пенсійної справи від уповноважених органів російської федерації встановлює для громадян України непередбачену законами вимогу для отримання пенсії, а враховуючи розірвання дипломатичних відносин з російською федерацією, звернення органів ПФ України до компетентних органів російської федерації для витребування пенсійної справи є неможливим. Вказане взагалі позбавляє таких осіб можливості отримувати пенсію, що, в свою чергу, порушує їх гарантоване Конституцією України право власності та право на соціальний захист.
Нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, урегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2019 року у справі №243/5451/17.
Отже з аналізу положень Закону №1058-IV вбачається, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статті 49 цього Закону.
Окрім того, суд зазначає, що Головним управлінням Пенсійного фонду в Запорізькій області зазначених вище принципів при прийнятті рішення дотримано не було, оскільки оскаржуване рішення містить формальні підстави для відмови у призначенні (поновленні) виплати пенсії. Такі дії відповідача фактично призводять до необхідності повторно доводити наявність підстав для призначення пенсії, яка вже була призначена.
Відтак, рішення відповідача ГУ ПФУ в Запорізькій області, прийняте за наслідками розгляду заяви позивача про призначення пенсії не відповідає вимогам чинного законодавства. Так, відповідач фактично усунувся від виконання свого обов'язку щодо належного розгляду заяви позивача, переклавши на позивача тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його документах.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку що оскаржуване рішення ГУ ПФУ в Запорізькій області про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 від 09.04.2024 № 163850007973 прийняте з наведених у ньому підстав, є протиправним, а відтак підлягає скасуванню.
Щодо обраного позивачем способу відновлення свого порушеного права шляхом зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області зарахувати до стажу роботи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (рнокпп: НОМЕР_1 ), періоди роботи з 26.04.1974 по 05.09.1972, з 28.09.1977 по 02.11.1981 та поновити виплату пенсії з 02.04.2024, суд зазначає.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом справ.
Тобто, за змістом вказаної правової норми, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.
Призначення та виплата пенсії відноситься виключно до функцій органів Пенсійного фонду України.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже вищевказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи, що скасоване рішення прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття обґрунтованого рішення, то суд на підставі частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.04.2024 з урахуванням висновків суду.
Таким чином адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 2, 9, 77, 132, 139, 243-246, 250, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (пр-т. Соборний, 158-Б,м. Запоріжжя, Запорізька область, 69057, код ЄДРПОУ 20490012) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Запорізький області про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 від 09.04.2024 № 163850007973.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.04.2024 з урахуванням висновків суду.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Р.І. Молодецький