ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
25.09.2024Справа № 910/7027/24
За позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація»
до Приватного акціонерного товариства «Київстар»
про стягнення 592 558, 20 грн
Суддя Я.А.Карабань
Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).
Комунальне підприємсто «Київжитлоспецексплуатація» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства «Київстар» (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 592 558, 20 грн.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 403, 525, 526, 530, 599, 610, 612, 625 Цивільного кодексу України та ст. 173, 175, 193 Господарського кодексу України, мотивовані неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов'язання за договором № 23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі. Справу визнано малозначною та постановлено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).
04.09.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позов, у якому він заперечує проти задоволення позовних вимог, з посиланням на те, що сторонами 31.12.2021 було підписано додаткову угоду про розірвання договору № 23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 та акт припинення доступу до місць в будинках для розміщення обладнання, а тому у відповідача відсутній доступ до місць в будинках для розміщення обладнання за вказаним договором. Крім того, відповідач зазначає, що позивач не є власником або володільцем сервітуту та остаточно втратив будь-яке право розпоряджатись об'єктом сервітуту та повноваження щодо укладення договорів на об'єктах інфраструктури комунальної власності в м. Києві з набуттям 14.06.2017 року чинності Законом України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку телекомунікаційних мереж», а тому Приватне акціонерне товариство «Київстар» було змушено укласти договір про надання доступу до інфраструктури об'єкта із балансоутримувачем. Крім цього, просить поновити строк для подання цього відзиву, з посиланням на те, що ухвала про відкриття провадження у справі була отримана представником відповідача 30.08.2024, а саме під час ознайомлення останнього з матеріалами справи.
Так, що стосується клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 113 Господарського процесуального кодексу України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Приписами ч. 1 ст. 118 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Згідно з ч. 2 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Як зазначено судом вище, ухвалою Господарського суду міста Києва 10.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/7027/24, визнано справу малозначною та її розгляд постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
Одночасно в ухвалі суд, у відповідності до ст. 251 Господарського процесуального кодексу України, встановив відповідачу строк - протягом 15-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання суду: обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву, з викладенням мотивів повного або часткового відхилення або визнання вимог позивача з посиланням на діюче законодавство та з дотриманням приписів статті 165 Господарського процесуального кодексу України.
Про розгляд даної справи відповідач був повідомлений ухвалою суду від 10.06.2024, яка відповідно до повідомлення про доставку електронного листа ухвала суду про відкриття провадження від 10.06.2024 була отримана Приватним акціонерним товариством «Київстар» - 10.06.2024 16:59 год.
Частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи.
Згідно з абз. 2 ч. 6 цієї статті, якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Відповідачем направлено до суду відзив через систему «Електронний суд» 04.09.2024, тобто з пропуском строку для подання такого відзиву.
Проте, як убачається з матеріалів справи, представник відповідача фактично ознайомився з матеріалами справи 30.08.2024.
Відповідно до ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Слід зазначити, що вирішення питання щодо поновлення строку, відповідно до ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони чи зі своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Частиною четвертою статті 119 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
Вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій, уникаючи як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16.
З огляду на наведені у відзиві обставини, беручи до уваги те, що відповідач одночасно із клопотанням про поновлення строку подав відзив на позовну заяву, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, враховуючи норми статей 7, 13 Господарського процесуального кодексу України, а також завдання та основні засади (принципи) господарського судочинства, визначені статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення відповідачу пропущеного строку для подання відзиву на позовну заяву.
Відповіді на відзив матеріали справи не містять.
Беручи до уваги наведене вище та відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об'єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання) за наявними в ній матеріалами.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
01.11.2011 між позивачем (надалі - підприємство) та відповідачем (надалі - сервітуарій) був укладений договір № 23241 про встановлення сервітуту.
31.12.2014 між позивачем та відповідачем було підписано додаткову угоду № 4 до договору від 01.11.2011 № 23241, якою договір викладено в новій редакції та договору присвоєно № ТМ-23241 (надалі - договір), відповідно до п.1.1. якого, його предметом є обмежене право користування сервітуарієм будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресами зазначеними в додатку № 1 до цього договору.
Згідно з п. 3.1. договору, сервітуарій зобов'язується вносити підприємству, відповідно до умов договору, щомісячну плату за використання об'єктів розміщення та інші платежі, визначені договором.
Розрахунок щомісячної плати за кожен об'єкт розміщення та в цілому за договором наводиться в додатку № 1 до даного договору (п. 3.2. договору).
Відповідно до п. 3.3. договору, щомісячний розмір плати за даним договором сплачується у якості передоплати та визначається на підставі рахунку, який виставляється підприємством сервітуарію не пізніше 28 числа кожного місяця.
Рахунок надається підприємством сервітуарію шляхом надсилання поштою та електронними засобами зв'язку відповідно до реквізитів сервітуарія, вказаних в даному договорі.
На момент підписання даного договору щомісячна плата становить 25 705, 80 грн, в тому числі ПДВ 4 284, 30 грн.
Загальний розмір плати за даним договором становить суму всіх здійснених щомісячних плат.
Пунктом 3.4. договору передбачено, що плата сплачується сервітуарієм протягом 7 банківських днів з моменту отримання рахунку від підприємства.
Згідно із п. 3.5. договору, нарахування плати починається з дати укладання договору та припиняється з дня підписання сторонами акту закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту, зразок якого наведено в додатку № 3 до даного договору.
Відповідно до п. 3.10. договору, розмір плати за договором змінюється у разі зміни тарифу зазначеного у додатку № 1 доданого договору, про що укладається відповідна додаткова угода до цього договору.
Згідно з п. 4.1.1 договору сервітуарій зобов'язується своєчасно та в повному обсязі вносити плату за цим договором, у тому числі у разі внесення змін в складові розрахунків плати.
Даний договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2015 (п. 9.1. договору).
Відповідно до п. 9.2. договору, у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на 1 календарний рік на тих же умовах.
Згідно з п. 9.3. договору припинення користування об'єктом розміщення на умовах сервітуту оформлюється актом закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту (додаток № 3 до договору).
У додатку № 1 до договору наведений адресний перелік об'єктів комунальної власності та розрахунок плати.
Додатковою угодою № 5 від 01.07.2015 до договору сторони внесли зміни в п. 3.3. договору та, зокрема, виклали його в такій редакції: «На момент підписання даного договору щомісячна плата становить 25 421, 40 грн, в тому числі ПДВ 4 236, 90 грн» та виклали додаток № 1 до договору в редакції додатку № 1 додаткової угоди.
Додатковою угодою № 6 від 01.03.2016 до договору сторони внесли зміни в п. 3.3. договору та, зокрема, виклали його в такій редакції: «На момент підписання даного договору щомісячна плата становить 25 569, 00 грн, в тому числі ПДВ 4 261, 50 грн» та включили до додатку № 1 до договору об'єкти розміщення.
Додатковою угодою № 7 від 01.09.2016 до договору сторони внесли зміни в п. 3.3. договору та, зокрема, виклали його в такій редакції: «На момент підписання даного договору щомісячна плата становить 25 763, 40 грн, в тому числі ПДВ 4 293, 90 грн», виклали розділ місцезнаходження та реквізити сторін в новій редакції та виклали додаток № 1 до договору в редакції додатку № 1 додаткової угоди.
Додатковою угодою № 8 від 01.11.2016 до договору сторони виклали розділ місцезнаходження та реквізити сторін в новій редакції.
Додатковою угодою до договору від 31.12.2021, сторони домовились розірвати з 31.12.2021 договір № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011. Підписанням цієї додаткової угоди сторони засвідчують, що матеріальних, фінансових та будь-яких інших претензій у зв'язку із виконанням і припиненням договору № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 один до одного не мають. Додаткова угода вступає в силу з 31.12.2021.
Відповідно до акту припинення доступу до місць в будинках для розміщення обладнання, з 31.12.2021 відповідачеві припинено доступ до місць в будинках для розміщення обладнання за договором № 23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011.
Як зазначає позивач, на виконання умов договору він з січня 2022 року по листопад 2023 року надав, а відповідач прийняв, обмежене право користування житловими та нежитловими будівлями комунальної власності, що підтверджується рахунками на оплату на загальну суму 592 558, 20 грн:
- за 2022 рік: № 32 від 01.01.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 77), № 362 від 01.02.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 78), № 723 від 01.03.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 80 на звороті), № 1135 від 01.04.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 81), № 1447 від 01.05.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 81 на звороті), № 1774 від 01.06.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 82 на звороті), № 2102 від 01.07.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 83 на звороті), № 2431 від 01.08.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 84 на звороті), № 2852 від 01.09.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 85 на звороті), № 2994 від 01.10.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 86 на звороті), № 3320 від 01.11.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 87 на звороті), № 3659 від 01.12.2022 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 89);
- за 2023 рік: № 28 від 01.01.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 90 на звороті), № 346 від 01.02.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 93), № 680 від 01.03.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 94), № 996 від 01.04.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 96), № 1318 від 01.05.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 98), № 1640 від 01.06.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 100), № 1957 від 01.07.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 102), № 2297 від 01.08.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 104), № 2603 від 01.09.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 106), № 2926 від 01.10.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 108), № 3424 від 01.11.2023 на суму 25 763, 40 грн (а.с. 110).
Натомість, як зазначає позивач у позові, відповідач своєчасно оплату прийнятих послуг не здійснив, у зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість в розмірі 592 558, 20 грн.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату заборгованості за договором за вих. № 062/15/19-275 (а.с. 72), в якій просив сплатити заборгованість за договором № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 в розмірі 333 924, 20 грн.
У відповідь на вказану вимогу, відповідач листом за вих. № 062/15/19-273 від 01.03.2023 повідомив позивача, що строк дії договору № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 закінчився 31.12.2021, а тому починаючи з 01.01.2022 нарахування та оплата по даному договору не проводиться, в зв'язку з чим вимогу вважає необґрунтованою.
Спір у даній справі виник, в зв'язку з неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем свого грошового зобов'язання за договором № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 (в редакції додаткової угоди № 4 від 31.12.2014), а тому позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення основного боргу в розмірі 592 558, 20 грн.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 13 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
В той же час, частинами 1, 2 статті 14 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Згідно із ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором про встановлення сервітуту, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі, розділу 4 Господарського кодексу України, а також глави 32 Цивільного кодексу України.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).
Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 402 Цивільного кодексу України).
За умовами частини 3 статті 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Згідно з ч. 1 та ч. 3 ст. 404 Цивільного кодексу України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Згідно з п. 4.1.1 договору № ТМ-23241 від 01.11.2011 про встановлення сервітуту (в редакції додаткової угоди № 4 від 31.12.2014) сервітуарій зобов'язується своєчасно та в повному обсязі вносити плату за цим договором, у тому числі у разі внесення змін в складові розрахунків плати.
Відповідно до п. 3.3. договору, щомісячний розмір плати за даним договором сплачується у якості передоплати та визначається на підставі рахунку, який виставляється підприємством сервітуарію не пізніше 28 числа кожного місяця.
Рахунок надається підприємством сервітуарію шляхом надсилання поштою та електронними засобами зв'язку відповідно до реквізитів сервітуарія, вказаних в даному договорі.
На момент підписання даного договору щомісячна плата становить 25 705, 80 грн, в тому числі ПДВ 4 284, 30 грн.
Загальний розмір плати за даним договором становить суму всіх здійснених щомісячних плат.
Пунктом 3.4. договору передбачено, що плата сплачується сервітуарієм протягом 7 банківських днів з моменту отримання рахунку від підприємства.
Згідно із п. 3.5. договору, нарахування плати починається з дати укладання договору та припиняється з дня підписання сторонами акту закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту, зразок якого наведено в додатку № 3 до даного договору.
Водночас, суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.
Частиною 1 ст.628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до п. 9.2. договору, у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на 1 календарний рік на тих же умовах.
Згідно з п. 9.3. договору № ТМ-23241 від 01.11.2011 про встановлення сервітуту припинення користування об'єктом розміщення на умовах сервітуту оформлюється актом закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту (додаток № 3 до договору).
Відповідач листом за вих. № 062/15/19-273 від 01.03.2023 повідомив позивача, що строк дії договору № ТМ-23241 від 01.11.2011 про встановлення сервітуту закінчився 31.12.2021, а тому починаючи з 01.01.2022 нарахування та оплата по даному договору не проводиться.
Як вбачається із змісту додаткової угоди від 31.12.2021 до договору № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 (а.с. 134), сторони домовились розірвати з 31.12.2021 договір № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011. Підписанням цієї додаткової угоди сторони засвідчують, що матеріальних, фінансових та будь-яких інших претензій у зв'язку із виконанням і припиненням договору № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 один до одного не мають. Додаткова угода вступає в силу з 31.12.2021.
Вказана додаткова угода підписана з обох сторін без зауважень і заперечень та скріплена печаткою позивача.
Відповідно до акту припинення доступу до місць в будинках для розміщення обладнання (а.с. 134 на звороті), з 31.12.2021 відповідачеві припинено доступ до місць в будинках для розміщення обладнання за договором № 23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011.
Вказаний акт підписаний з обох сторін без зауважень і заперечень та скріплений печаткою позивача.
Частиною 1 ст. 406 Цивільного кодексу України встановлено, що сервітут припиняється, зокрема, у разі: відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут, спливу строку, на який було встановлено сервітут, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Отже, цивільним законодавством встановлено підстави припинення сервітуту, в тому числі перелік випадків припинення сервітутних прав, до яких віднесено, зокрема, припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту та сплив строку на який його було встановлено.
З огляду на викладене, договір № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 є припиненим з 31.12.2021.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача оплати за договором сервітуту в період з січня 2022 року по листопад 2023 року є безпідставними, оскільки, договір № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 розірваний між сторонами в грудні 2021 року та з 31.12.2021 у відповідача відсутній доступ до місць в будинках для розміщення обладнання за вказаним договором та позивачем не доведено користування відповідачем будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресами зазначеними в додатку № 1 договору № ТМ-23241 про встановлення сервітуту від 01.11.2011 в період з січня 2022 року по листопад 2023 року, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача плати за користування об'єктом розміщення за зазначений період у загальному розмірі 592 558, 20 грн задоволенню не підлягають.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Судові витрати відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.
Суддя Я.А.Карабань