Провадження № 22-ц/803/7275/24 Справа № 180/1037/22 Суддя у 1-й інстанції - Хомченко С. І. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
24 вересня 2024 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.
суддів - Деркач Н.М., Єлізаренко І.А.
за участю секретаря - Попенко Ю.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 08 травня 2024 року
по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя ,-
У липні 2022 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Марганецького міського суду Дніпропетровської області із позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.
Позов мотивований тим, що з 2001 року ОСОБА_2 з відповідачем перебував у зареєстрованому шлюбі, у 2022 році шлюб розірвано.
28.10.2015 року було придбано автомобіль «Renault Megane», номер кузова НОМЕР_1 , 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу зареєстровано на відповідача.
Також, 07.07.2016 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначав, що придбане майно є спільною сумісною власністю.
Крім того, у період шлюбу було набуто право власності на будинок АДРЕСА_2 , який не є спільною власністю подружжя, оскільки був набутий шляхом укладання договору міни на квартиру, яка набута ним внаслідок приватизації відповідно до ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» та була особистою приватною власністю. У зв'язку з чим. просив суд визнати за відповідачем ОСОБА_1 право власності на автомобіль «Renault Megane», номер кузова НОМЕР_1 , 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 ; стягнути з відповідача ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості частини транспортного засобу; визнати за ним право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Марганецького міського суду Дніпропетровської області із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Позов мотивований тим, що з 2001 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Рішенням Марганецького міського суду від 31.08.2022 року шлюб було розірвано.
Під час спільного проживання ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль «Renault Megane» д.н.з. НОМЕР_2 . Придбане майно зареєстроване на її ім'я.
Також, в період шлюбу був придбаний будинок АДРЕСА_2 з доплатою в інтересах сім'ї, для вирощування городини. Зазначала, що їй належить частка вказаного будинку.
У зв'язку з чим просила суд визнати за нею право власності на частину спільного сумісного майна яким є житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку для його обслуговування.
Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 08 травня 2024 року позовні вимоги за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на транспортний засіб марки «Renault Megane», номер кузова НОМЕР_1 , 2009 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 від 28.10.2015 року.
Стягнуто з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості 1/2 частини транспортного засобу в розмірі 41000 грн.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2450 гривень 00 копійок.
У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - відмовлено в повному обсязі.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні її зустрічного позову та ухвалити нове, яким задовольнити зустрічні позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.
Відзив подано не було.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Стаття 63 СК України передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.
Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, передбачені статтею 65 СК України.
Відповідно до частини 2 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У відповідності до частини 3 статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.
Частина 1 статті 369 ЦК України визначає, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно.
Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. № 11).
Зі змісту п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007№11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
У відповідності до підпункту 4 п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 28.04.2001 року по 31.08.2022 року, і цей факт підтверджено сторонами у судовому засіданні (а.с. 8 - копія свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_5 ).
У період шлюбу, 07.07.2016 року сторонами була придбана квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується копією відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, форма власності приватна, власник ОСОБА_1 (а.с.9-10).
28.10.2015 року подружжям був придбаний транспортний засіб - автомобіль марки «Renault Megane», номер кузова НОМЕР_1 , 2009 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , власник автомобіля ОСОБА_1 (а.с.11,36).
Згідно звіту про оцінку майна №09102022/4603, складеного 09.10.2022, СОД ОСОБА_3 , вартість автомобіля марки «Renault Megane», номер кузова НОМЕР_1 , 2009 року випуску, складає 82000 грн. (а.с.37-42).
Зазначені обставини сторони не заперечували та не оскаржують.
Однак, що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні її зустрічного позову до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, колегія суддів не приймає доводи її апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Судом встановлено і зазначене не заперечувалось сторонами у справі, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого органом приватизації виконкому Марганецької міської ради Дніпропетровської області 15.02.2008 року на підставі розпорядження № 17 від 05.02.2008 року ОСОБА_2 був власником квартири АДРЕСА_3 . Право власності на нерухоме майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24.09.2013 року. Реєстраційний номер об»єкта нерухомого майна № 166236612113.
Факт приватизації ОСОБА_1 не оскаржувався.
У подальшому, згідно до договору міни від 25.10.2013 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Марганецького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Єрьоменко Р.П. за № 2001, ОСОБА_2 набув право власності на житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 . Право власності на нерухоме майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 25.10.2013 року. Реєстраційний номер об»єкта нерухомого майна № 167121512229 (а.с.104-106).
Даний договір є дійсним та не оскаржувався сторонами.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Згідно з абзацом 1 ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизацією державного житлового фонду є відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_2 набув право власності на спірний будинок АДРЕСА_2 на підставі договору міни за умовами якого ОСОБА_2 фактично розрахувався за будинок особистою приватною власністю, а саме: приватизованою одноосібно ним квартирою АДРЕСА_3 , яка належала йому на підставі свідоцтва про право власності на майно, виданого Органом приватизації виконкому Марганецької міської ради Дніпропетровської області 15.02.2008 року на підставі розпорядження №17 від 05.02.2008 року та право власності на яку було зареєстроване в Державному реєстрі 24.09.2013 року, отже придбаний ним будинок АДРЕСА_2 придбаний ним за особисті кошти та є його особистою власністю.
15.02.2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №201/6987/20 досліджував питання щодо приватизації житла під час шлюбу це особиста приватна чи спільна сумісна власність подружжя та дійшов до наступного висновку, що лише у період часу з 08.02.2011 року до 12.06.2012 року включно, житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя. У інші періоди дії ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
Також в період часу з 08.02.2011 року до 12.06.2012 року земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному із подружжя із державного земельного фонду, у т.ч. приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08.02.2011 року та після 12.06.2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності дружина або чоловіка, яка використала своє право на безоплатне отримання часини земельного фонду.
Така ж правова позиція підтримана і у постанові КЦС ВС від 26.06.2024 року у справі № 489/8011/18.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 стосовно того, що на момент укладення договору міни за набуте нерухоме майно була здійснена доплата спільними грошовими коштами подружжя, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки дане твердження не підтверджено належними та допустими доказами.
Згідно зі ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1, ч. 5, ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України установлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18.
Як вбачається із змісту Договору міни від 25.10.2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Марганецького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Єрьоменко Р.П. за № 2001, ОСОБА_2 фактично розрахувався за будинок особистою приватною власністю, а саме: приватизованою ним квартирою АДРЕСА_3 , яка належала йому на підставі свідоцтва про право власності на майно, виданого Органом приватизації виконкому Марганецької міської ради Дніпропетровської області 15.02.2008 року на підставі розпорядження №17 від 05.02.2008 року, право власності на яку було зареєстровано 24.09.2013 року.
Згідно п. 1.2 вказаного договору міни, обмін здійснюється без доплати.
Пунктами 1.5 та 1.8 договору міни сторонами Договору визначено вартості об»єктів, які підлягали міні. Вартість нерухомого майна була зроблена згідно звітів про оцінку, грошова оцінка нерухомого майна, яке є об»єктами договору, була здійснена у гривні та зазначене погоджено сторонами Договору.
У п. 1.9 договору міни зазначено, що ОСОБА_2 заявляє ОСОБА_4 , що квартира не є об'єктом спільної сумісної власності та перебуває у його особистій приватній власності, оскільки набута ним шляхом безоплатної приватизації.
Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 погодилась із зазначеним договором та не оскаржувала його.
Також, колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не прийняв, як доказ, заяву свідка ОСОБА_5 - чоловіка попередньої власниці житлового будинку АДРЕСА_2 , яка на момент розгляду справи померла, в якій останній свідчив про те, що договір міни від 25.10.2013 року був вчинений із доплатою у 8000 доларів США, оскільки дані твердження спростовуються матеріалами справи та безпосередньо змістом самого Договору міни, який, як правочин, було узгоджено безпосередньо сторонами Договору, підписано ними, нотаріально посвідчено та у подальшому не оскаржено.
Верховний Суд у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц зазначив, що режим спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Отже, у разі придбання майна в період шлюбу, але за особисті кошти таке майно не може вважатись спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї кошти воно придбане. У справі № 711/2302/18 особа довела факт придбання спірного майна за особисті кошти, хоча воно й було придбане за час шлюбу. Під час судового розгляду справи було встановлено, що спірна нерухомість була придбана шляхом здійснення різних правочинів з майном, що належало особисто одному з подружжя. За кошти, виручені від реалізації цього майна, було придбане спірне, яке визнане особистою приватною власністю. Сам по собі факт придбання вказаного вище майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, придбані у шлюбі квартири набуті у власність ОСОБА_1 в результаті відповідних правочинів приватизації, міни, купівлі-продажу належної йому нерухомості за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому ОСОБА_1 є її єдиним власником.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить висновку, що ОСОБА_1 не довела під час розгляду справи, а ні суду першої, а ні апеляційної інстанції, що на момент укладення договору міни була здійснена доплата спільними грошовими коштами, у зв'язку з чим, спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає розподілу, тому зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволенню не підлягає.
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння апелянтом вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, оскаржуване рішення місцевого суду відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції, в оскаржуваній частині - залишенню без змін.
Судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
В іншій частині судове рішення не оскаржувалось, а тому не переглядалося судом апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 08 травня 2024 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Н.М. Деркач
І.А. Єлізаренко