11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 183/4256/21
провадження № 61-15813св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року у складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.,
Історія справи
Короткий зміст позовної заяви
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом.
Позов мотивований тим, що 30 січня 2012 року ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_4 склали заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 121. Відповідно до цього заповіту належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим номером 1223285000:02:020:0101 вони заповіли ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті позивач звернулася до нотаріуса для прийняття права власності на частку у праві спільної сумісної власності, яка належала покійному чоловіку, проте їй було відмовлено на підставі статті 1243 ЦК України.
При замовленні технічної документації на спірну земельну ділянку вона дізналася, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 1223285000:02:020:0101 належить на праві приватної власності лише її покійному чоловіку на підставі державного акта від 09 грудня 1994 року, а тому ця ділянка була його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, як було визначено у заповіті подружжя.
Позивач наполягала на тому, що земельна ділянка з кадастровим номером 1223285000:02:020:0101, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам частини першій статті 1243 ЦК України. У зв'язку з чим, зазначена земельна ділянка підлягає спадкуванню за законом відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України, а позивач є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину.
Позивач просила:
визнати заповіт подружжя, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. 30 грудня 2012 року, який зареєстрований в реєстрі за № 121, недійсним в частині спадкування земельної ділянки, яка розташована на території Садового товариства «Узлісся» Орлівщинської сільської ради Дніпропетровської області;
визнати право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223285000:02:020:0101, за ОСОБА_1 , шляхом спадкування за законом.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку, в порядку спадкування за законом.
Рішення суду мотивоване тим, що:
з урахуванням змін до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації в період із 08 лютого 2011 року по 13 червня 2012 року, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. У справі, що переглядається, земельна ділянка була набута у приватну власність ОСОБА_4 на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об'єктом спільної сумісної власності;
за життя чоловіка позивач не скористалася своїм правом відмовитися від спільного заповіту. Суду не надано доказів, що ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя скористався своїм правом відмовитися від спільного заповіту подружжя. Відповідно до наданої копії оспорюваного заповіту при його складанні нотаріусом було встановлено дієздатність заповідачів, позивачем власноруч зазначено, що вона текст заповіту прочитала, а отже, на момент його підписання, це було її особисте волевиявлення. Належних та допустимих доказів відсутності волевиявлення іншого з подружжя ОСОБА_4 , суду не подано. Таким чином, підстави для задоволення позову відсутні;
суд першої інстанції вказав, що оскільки підстави для задоволення позову відсутні, у суду не виникає обов'язку зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
В іншій частині рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року залишено без змін.
Постанова суду мотивована тим, що:
спірна земельна ділянка (з цільовим призначенням для колективного садівництва) була набута у приватну власність ОСОБА_4 у грудні 1994 року, у зв'язку з отриманням державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП № 000668, виданого Орлівщинською сільською радою згідно рішення 17 сесії від 23 грудня 1993 року. Оскільки учасниками справи не надано доказів побудови на вказаній земельній ділянці нерухомого майна чи наявності інших обставин, які б свідчили про зміну права власності на спірну земельну ділянку зазначена земельна ділянка належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 ;
оскільки власник спірної земельної ділянки ОСОБА_4 помер, із заявою щодо прийняття спадщини після ОСОБА_4 звернулась позивач, яка була зареєстрована зі спадкодавцем за однією адресою, інших заяв про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо, у встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини не подавалось, положення частини другої статті 1243 ЦК України свідчать, що спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя, належними співвідповідачами є спадкоємці першої черги за законом, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , або (у разі відсутності спадкоємців за законом, окрім позивача) територіальна громада Орлівщинської сільської ради, яка увійшла до Піщанської об'єднаної територіальної громади в особі Піщанської сільської ради;
доказів того, що ОСОБА_2 , на ім'я якого складений заповіт подружжя, є також спадкоємцем за законом після ОСОБА_4 , суду не надано, клопотання про витребування відповідних доказів судом заявлено не було;
таким чином, оскільки позов у цій справі заявлений з приводу спадкування майна за законом після ОСОБА_4 , встановивши відсутність інших спадкоємців першої черги, окрім позивача, які прийняли спадщину, прийнявши до уваги, що до участі у справі судом першої інстанції не було залучено у якості належного співвідповідача територіальну громаду в особі Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, колегія суддів вважала за необхідне відмовити у задоволенні позову про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом з наведених у постанові підстав. Питання щодо застосування позовної давності апеляційним судом не вирішувалось, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2023 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_3 , в якій просить рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 рокузмінити в мотивувальній частини, відмовити у задоволенні позову з причин пропуску позовної давності, судові витрати покласти на позивача.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок щодо неналежності відповідача, оскільки спір у цій справі прямо зачіпає права та інтереси відповідача. Зазначає, що спірна земельна ділянка заповідана саме йому за оспорюваним заповітом подружжя, а висновок суду апеляційної інстанції щодо неналежності відповідача створює пряму загрозу того, що позивач звернеться до суду із позовом до Піщанської сільської ради і як наслідок, відбудеться судовий процес щодо спірного заповіту подружжя, в якому ОСОБА_2 не буде мати процесуальний статус відповідача;
суди безпідставно не застосували наслідки пропуску позовної давності. Вказує, що заповіт укладений у 2012 році, тобто 10 років тому. Оригінал державного акта від 09 грудня 1994 року був у позивача в наявності. Копія вказаного державного акта була надана нотаріусу під час оформлення заповіту. Отже всі обставини були відомі позивачу в день складення заповіту - 30 січня 2012 року. Крім того, у 2016 році позивач зверталась до відповідача ОСОБА_2 із позовною заявою про визнання недійсним цього заповіту подружжя з інших підстав (справа № 203/1371/16-ц), позов якої було залишено без розгляду. Тому посилання позивача на її необізнаність, є безпідставними. Позивачем не доведено, якими саме поважними причинами та обставинами зумовлена її «необізнаність» тривалий час.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної справи.
У грудні 2023 року справа № 183/4256/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 16 листопада 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 639/6295/16-ц, від 14 липня 2020 року у справі № 686/23977/18, від 08 липня 2020 року у справі № 612/808/18, від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19, від 24 грудня 2020 року у справі № 510/1286/16-а, від 21 лютого 2020 року у справі № 340/1019/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 25 червня 1983 року було зареєстровано шлюб.
30 січня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було складено заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 121.
Відповідно до заповіту, належні подружжю на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим номером 1223285000:02:020:0101, вони заповіли ОСОБА_2 .
За текстом заповіту нотаріусом роз'яснено статті 1241, 1243, 1254, 1307 ЦК України, а також роз'яснено, що за життя дружина або чоловік має право відмовитися від заповіту. Також заповітом передбачено, що у разі смерті одного з подружжя другий з подружжя, який його пережив, повинен інформувати нотаріуса для накладання заборони відчуження майна, зазначеного в заповіті.
Спірна земельна ділянка площею 0,102 га для ведення садівництва, розташована на території Садового товариства «Узлісся» належала за життя ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП № 000668, виданого 09 грудня 1994 року Орлівщинською сільською радою відповідно до рішення 17 сесії від 23 грудня 1993 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Відповідно до повної копії спадкової справи після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , заведеної П'ятою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, до нотаріальної контори із заявою щодо прийняття спадщини, у зв'язку з проживанням разом зі спадкодавцем на час відкриття спадини, звернулась позивач ОСОБА_1 . Інших заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо не подавалось.
ОСОБА_1 з 26 березня 1998 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . За цією адресою раніше був зареєстрований ОСОБА_4 з березня 1998 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2015 року у цивільній справі № 203/5746/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. про визнання недійсним заповіту від 30 січня 2012 року.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень заочне рішення № 203/5746/15-ц не оскаржувалось та набрало законної сили.
Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року у цивільній справі № 203/1371/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання заповіту недійсним залишено без розгляду.
Ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року № 203/1371/16-ц не оскаржувалась та набрала законної сили, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень.
Позиція Верховного Суду
Касаційний суд заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, з таких мотивів.
У справі, що переглядається:
позивачка звернулась до суду з позовом до спадкоємця за заповітом подружжя про визнання заповіту подружжя недійсним в частині розпорядження правом на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку шляхом спадкування за законом;
в обґрунтування позовних вимог позивачка вказала, спірна земельна ділянка не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам частини першій статті 1243 ЦК України. У зв'язку з чим, зазначена земельна ділянка підлягає спадкуванню за законом відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України, а позивачка є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину;
суд першої інстанції при відмові в задоволенні позову вважав, що земельна ділянка була набута у приватну власність ОСОБА_4 на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об'єктом спільної сумісної власності, при складанні заповіту нотаріусом встановлено дієздатність заповідачів, позивачкою власноруч зазначено, що вона текст заповіту прочитала, а отже, на момент його підписання, це було її особисте волевиявлення. Належних та допустимих доказів відсутності волевиявлення іншого з подружжя ОСОБА_4 , суду не подано;
апеляційний суд при зміні мотивів суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вказав, що положення частини другої статті 1243 ЦК України свідчать, що спадкоємець за заповітом не спадкує після смерті першого із подружжя, власником спірного майна є ОСОБА_4 після смерті власника спірної земельної ділянки, із заявою щодо прийняття спадщини звернулася позивачка, інших заяв про прийняття спадщини після спадкодавця чи відмову від прийняття спадщини, тощо, у встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини не подавалось, доказів того, що ОСОБА_2 , на ім'я якого складений заповіт подружжя, є також спадкоємцем за законом після ОСОБА_4 , суду не надано, тому належними співвідповідачами є спадкоємці першої черги за законом, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , або (у разі відсутності спадкоємців за законом, окрім позивача) територіальна громада.
Ключовим питанням, що постало перед судами в цій справі є те, який правовий наслідок розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя? Це питання допускає кілька варіантів відповідні на нього:
розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлює нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;
розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя є підставою для оспорювання заповіту подружжя в цій частині;
розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлюю поширення на це майно правового режиму спільної власності, а тому спільний заповіт є чинним;
розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя обумовлює втрату чинності заповіту подружжя в цій частині.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина перша статті 1217 ЦК України)
Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (стаття 1236 ЦК України).
Заповітом може бути охоплено: ті права і обов'язки, які належать спадкодавцю на момент його складення; не тільки права і обов'язки, які належать спадкодавцю на момент його складення, а й ті, що виникнуть у спадкодавця після складання заповіту. Заповідач, як власник, може на свій розсуд як набувати права на майно, так і припиняти їх. Наявність заповіту не обмежує заповідача в тому, щоб майно, вказане в заповіті, продати, подарувати або укласти щодо нього договір довічного утримання тощо (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 285/1055/16-ц (провадження № 61-21778св18)
Цей суд вже вказував, що у спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту. Втрата чинності може мати, зокрема, у разі:(а) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; (б) якщо права та/обов'язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші. Наприклад, склад майна, визначеного спадкоємцю (спадкоємцям) на час складання заповіту, на момент відкриття спадщини істотно змінився, зокрема, якщо зазнало трансформації право вказане в заповіті. Саме тому законодавець визначає, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2023 року в справі № 595/731/21 (провадження № 61-12481ск23)).
Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (стаття 1243 ЦК України).
Касаційний суд вже звертав увагу, що такий вид заповіту може бути складений лише конкретно визначеними суб'єктами, тобто особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. За заповітом подружжя спадкодавці заповідають тільки те майно, що набуте ними у спільну сумісну власність. Предметом такого заповіту є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року в справі № 761/22959/15-ц (провадження № 61-43св17)).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;
як свідчить зміст норм книги 6 ЦК України, і, зокрема, частини першої статті 1257 ЦК України, законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя;
законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлю поширення на це майно правового режиму спільної власності;
у спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповіту поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповіту може мати, зокрема, у разі: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та/обов'язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. Тому у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт в цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом.
Проте в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 358/304/21 (провадження № 61-595св22) зазначено, що:
«відповідно до свідоцтва про право особистої приватної власності на будівлі від 18 липня 1997 року, виданого Богуславським ККП, ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому Богуславської міської Ради народних депутатів від 31 січня 1997 року № 22 належить квартира АДРЕСА_1 .
закон визначає право подружжя на складення спільного розпорядження щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, на випадок їх смерті, яке за своєю природою є одностороннім правочином. Особливість заповіту подружжя як одностороннього правочину полягає у тому, що сторона вказаного правочину поєднує у собі двох осіб - членів подружжя, що у свою чергу впливає на початок відносин спадкування.
Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя … Відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, (далі - Порядок) спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту, заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень, заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, претензії кредиторів. Згідно з підпунктом 1.2 пункту 1 глави 15 Розділу ІІ Порядку накладання заборони при одержанні повідомлення про смерть особи, що за життя склала спільний заповіт подружжя, провадиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Відповідно до пункту 2 глави 15 Розділу ІІ Порядку заборона відчуження майна накладається, зокрема, при одержанні повідомлення про смерть одного з подружжя, які за життя склали спільний заповіт подружжя. Згідно з підпунктом 3.3 пункту 3 глави 15 Розділу ІІ Порядку накладання заборони щодо відчуження майна при одержанні повідомлення про смерть особи, яка за життя склала спільний заповіт подружжя, вчинюється нотаріусом, яким заведено спадкову справу, на примірнику поданого нотаріусу заповіту, про що надсилається повідомлення нотаріусу, який посвідчив заповіт. Визнання за ОСОБА_6 права власності на квартиру в порядку спадкування за законом змінило правовий режим спірного майна, перетворивши його з майна, обтяженого заповітом подружжя, щодо якого відносини спадкування можуть виникати лише після смерті ОСОБА_6, на майно, що включено до спадкової маси після смерті спадкодавця ОСОБА_3, щодо якого можуть бути заявлені вимоги інших спадкоємців останньої за їх наявності. Наведене може призвести до зміни у складі спадкового майна, тим самим порушивши права ОСОБА_2 на спадкування за заповітом подружжя і спотворивши волю померлої ОСОБА_3».
Наведений висновок свідчить про застосування судом касаційної інстанції принципово відмінного підходу до тлумачення статті 1243 ЦК України в частині того чи може бути предметом спільного заповіту подружжя майно, яке належить їм на праві особистої приватної власності, які правові наслідки включення такого майна до спільного заповіту подружжя та який порядок спадкування такого майна - за законом чи за заповітом.
Тому касаційний суд вважає за необхідне передати справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 358/304/21 (провадження № 61-595св22) та зробити висновок про те, що:
«нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;
як свідчить зміст норм книги 6 ЦК України, і, зокрема, частини першої статті 1257 ЦК України, законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя;
законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлю поширення на це майно правового режиму спільної власності;
у спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповіту поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповіту може мати, зокрема, у разі: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та/обов'язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. Тому у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт в цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Справу № 183/4256/21 передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко