Постанова
Іменем України
18 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 757/28019/21
провадження № 61-4025св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивачі : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі : ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту прийняття спадщини, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину та договору купівлі-продажу, визнання права власності та витребування
за касаційними скаргами адвоката Музичко Руслани Василівни як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року у складі судді Волкової С. Я., постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О., додаткову постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О.,
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2021 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили встановити юридичний факт прийняття ОСОБА_1 1/2 частини спадщини, що відкрилась після смерті чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
встановити юридичний факт прийняття ОСОБА_2 1/2 частини спадщини, що відкрилась після смерті батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 23 листопада 2018 року, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус, ПН КМНО) Верповською О. В., в частині права власності ОСОБА_3 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 10 жовтня 2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , посвідчений ПН КМНО Загоруйко А. Ю. , серія та номер: 6319;
витребувати у ОСОБА_4 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_5 , по 1/4 частині цієї квартири кожному;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На обґрунтування заявлених вимог позивачі посилалися на те, що ОСОБА_1 з 27 червня 1996 року перебувала з ОСОБА_5 в зареєстрованому шлюбі, з яким як сім'я з лютого 1996 року проживали у спірній квартирі, яка належала на праві власності в рівних долях ОСОБА_5 та його брату - ОСОБА_7 . У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, на момент його смерті і до вересня 2010 року позивачі постійно проживали у спірній квартирі, не зважаючи на реєстрацію їх місця проживання за іншою адресою, продовжували управляти, користуватися та володіти як квартирою, так і іншим майном (особистими речами) ОСОБА_5 .
У 2010 році позивач разом із сином поїхала у відрядження до м. Санкт-Петербурга, яке тривало до 30 червня 2014 року, у період перебування їх у відрядженні ОСОБА_7 за домовленістю розпочав ремонт у спірній квартирі, який запропонував виконати за особисті кошти та допомогти сім'ї померлого брата. Оскільки ремонт до їх повернення закінчений не був, позивачі прибувши з відрядження заселилися до квартири АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_7
19 листопада 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Восьмої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке складається з 1/2 частини спірної, однак державний нотаріус ОСОБА_8 21 листопада 2019 року відмовила у видачі свідоцтва, після чого з'ясувалося, що ОСОБА_3 після смерті свого чоловіка ОСОБА_7 успадкувала всю квартиру, а 10 жовтня 2019 року відчужила її.
Як на підставу позову зазначали, що позивачі фактично вступили в управління та володіння усім спадковим майном та відповідно до статей 525, 529, 548, 549 ЦК УРСР, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, є такими, що прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Печерський районний суд м. Києва рішенням від 01 травня 2023 року в задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі не надали належних і допустимих доказів прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 шляхом вступу в управління спадковим майном або подання заяви нотаріусу.
Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2023 року вирішено питання про стягнення судових витрат. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Додаткове рішення мотивоване необхідністю вирішення питання щодо стягнення судових витрат у справі.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Київський апеляційний суд постановою від 07 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Музичко Р. В. залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст додаткової постанови апеляційного суду
Київський апеляційний суд додатковою постановою від 13 березня 2024 року заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В решті вимог заяви відмовив.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована наявністю правових підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, які понесла відповідач в апеляційному суді.
Короткий зміст вимог касаційних скарг, відзиву, їх узагальнені аргументи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, адвокат Музичко Р. В. як представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 631/1153/13, від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18, від 05 березня 2021 року у справі № 585/2993/17, від 11 вересня 2020 року у справі № 348/618/15, від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16, від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме - чи свідчать про фактичний вступ в управління та володіння спадковим майном членами сім'ї (спадкоємцями) спадкодавця, в контексті статті 549 ЦК Української РСР, обставина проживання таких членів сім'ї (спадкоємців) разом із спадкодавцем на момент його смерті та продовження їх проживання, а також чи свідчать про фактичний вступ в управління та володіння спадковим майном подружжя (спадкоємцем) спадкодавця, в контексті статті 549 ЦК Української РСР та статті 22 КпШС України, обставина продовження управління та володіння подружжям таким спільно набутим майном; суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Суди не звернули увагу та не надали оцінки тому, що сама по собі відсутність реєстрації місця проживання спадкоємців за місцем проживання спадкодавця та реєстрація їх місця проживання за іншою адресою не є абсолютним підтвердженням як їх не проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, так і не вступу в управління чи володіння спадковим майном; реєстрації місця проживання брата спадкодавця у спірній квартирі не свідчить про його проживання в ній та не може бути доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном; проживання позивачів у спірній квартирі відповідач не заперечувала, спростовуючи виключно характер такого проживання, стверджуючи про тимчасове перебування позивачів у цій квартирі з дозволу її чоловіка, який на її переконання утримував родину покійного брата та ніс тягар володіння квартирою; нажите в шлюбі майно після смерті спадкодавця залишилось у власності позивача, яка продовжувала володіти та користуватися ним, тобто фактично вступила у володіння частиною спадкового майна, що є прийняттям всієї спадщини, адже вона не відмовились від спільного із спадкодавцем набутого у шлюбі майна.
Суди не звернули увагу, що відповідно до вимог статті 549 ЦК Української РСР та статті 22 КпШС України обставина проживання спадкоємців членів сім'ї спадкодавця - дружини та малолітнього сина із спадкодавцем до дня його смерті в місці його проживання та продовження там проживати після його смерті, свідчить, що такі спадкоємці фактично вступили в управління та володіння спадковим майном; не врахували, що пояснення свідків є самодостатнім і важливим засобом доказування за допомогою якого можуть встановлюватись фактичні дані щодо вступу в управління чи володіння спадковим майном - дії спадкоємців з управління, розпорядження і користування спадковим майном, підтриманням його в належному стані.
Суди залишили без уваги доводи позивачів щодо зображень на фотографіях факту проживання в спірній квартирі та користування спадковим майном і майном спільно набутим у шлюбі із спадкодавцем, які були надані позивачами на обґрунтування позову в частині прийняття спадщини; залишили без уваги доводи та не спростували аргументи щодо відомостей первинної медичної документації позивача, яка велась після його народження, які починаючи від народження та до 2014 року містять адресу проживання у спірній квартирі та не містяться інші адреси, ніж адреса цієї квартири.
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, адвокат Музичко Р. В. як представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просить скасувати додаткову постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року і справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 626/133/21.
Касаційна скарга мотивована порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Клопотання про ухвалення додаткового судового рішення у цій справі позивачам не направлялося (не надсилалося), тому на підставі частини четвертої статті 183 ЦПК України воно мало бути поверненим заявнику без розгляду.
У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив адвоката Толмачової О. Ю. та ОСОБА_3 на касаційну скаргу, мотивований законністю і обґрунтованістю, ухвалених у справі судових рішень по суті заявлених вимог.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою касаційною скаргою адвоката Музичко Р. В. як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
17 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою адвоката Музичко Р. В. як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 червня 1996 року ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_9 ) і ОСОБА_5 уклали шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
ОСОБА_5 з 12 грудня 1980 року і до дня смерті разом із братом ОСОБА_7 проживав та був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , яка була ними приватизована на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у рівних долях.
Після смерті ОСОБА_5 залишилося спадкове майно, зокрема: 1/2 частина спірної квартири; земельна ділянка площею 0,2011 га, що розташована на АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3223185101:01:015:0029, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
ОСОБА_5 за життя заповіту не складав, що підтверджується матеріалами спадкової справи № 12/2008, яка заведена Восьмою Київською державною нотаріальною конторою щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , а саме: витягом зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) від 17 січня 2008 року № 12538936, виготовленим Восьмою київською державною нотаріальною конторою.
ОСОБА_1 протягом шести місяців з часу відкриття спадщини після смерті свого чоловіка та батька ОСОБА_2 не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини
У листопаді 2007 року ОСОБА_1 зверталася в своїх інтересах та інтересах свого сина до Печерського районного суду м. Києва із позовною заявою про продовження строку на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , в якій просила продовжити на шість місяців їй та неповнолітньому сину строк для прийняття спадщини: 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , однак ухвалою Печерського районного суду від 26 грудня 2007 року у справі №2-2992/2007 позовну заяву було повернуто позивачу.
17 січня 2008 року ОСОБА_1 від свого імені та як законний представник свого малолітнього сина ОСОБА_2 подала до Восьмої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, яка була зареєстрована за № 39. Однак державний нотаріус Восьмої київської державної нотаріальної контори Чернієнко В. Ю. повідомила ОСОБА_1 , зокрема, про те, що оскільки вона та її малолітній син ОСОБА_2 пропустили строк для прийняття спадщини ОСОБА_5 , то їй необхідно звернутися до суду для визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер брат ОСОБА_5 - ОСОБА_7 , після смерті якого із заявами про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О. В. звернулися дружина - ОСОБА_3 та донька - ОСОБА_10 .
Згідно з матеріалами спадкової справи № 8/2018 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 до спадщини увійшли, зокрема: квартира АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,2011 га, що розташована на АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3223185101:01:015:0029, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), включаючи частку у цьому майні, яка належала ОСОБА_5 , яку успадкував ОСОБА_7 , який фактично вступив в управління та володіння зазначеним майном, але не оформив своїх спадкових прав.
23 листопада 2018 року ОСОБА_3 і ОСОБА_10 подали до приватного нотаріуса Верповської О. В. заяву за № 60 щодо посвідчення договору про поділ спадкового майна ОСОБА_7
23 листопада 2018 року між відповідачем ОСОБА_3 і ОСОБА_10 укладено нотаріально посвідчений договір про поділ спадкового майна, за умовами якого сторони визначили, що після його укладання до ОСОБА_3 у спадщину переходить, зокрема, квартира АДРЕСА_1 , а до ОСОБА_10 - земельна ділянка площею 0,2011 га, що розташована на АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 3223185101:01:015:0029.
10 жовтня 2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
19 листопада 2019 року ОСОБА_2 від свого імені подав до Восьмої київської державної нотаріальної контори заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, яка була зареєстрована за № 459. 21 листопада 2019 року державний нотаріус Восьмої київської державної нотаріальної контори Чернієнко В. Ю. винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій та, зокрема, вказала, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом на частину квартири АДРЕСА_1 неможливо, оскільки згідно з пунктом 113 глави 3 розділу III Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 07 липня 1994 року за № 152/361 свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини.
Державний нотаріус Восьмої київської державної нотаріальної контори Чернієнко В. Ю. також вказала, що ОСОБА_2 не подав заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини та не має доказів фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном після померлого ОСОБА_5 .
Місце проживання позивачів на момент смерті спадкодавця ОСОБА_5 було зареєстровано у квартирі АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 з 11 січня 1996 року, ОСОБА_2 - 30 жовтня 2001 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Щодо вирішення спору по суті заявлених вимог
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі, коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
За правилами статей 529-530 ЦК УРСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, подружжя та батьки померлого.
Згідно із статтею 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Частиною другою статті 549 ЦК УРСР передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив у володіння або управління спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Якщо позивач вступив в управління та володіння спадковим майном або його частиною, суд із цих підстав вирішує питання про визнання права на спадкове майно.
Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14 червня 1994 року № 18/5, яка була зареєстрована в Міністерстві юстиції України 07 липня 1994 року за № 152/361, та була чинна до 03 березня 2004 року, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу або квитанції про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Зазначене кореспондується з пунктами 3.3, 3.4 розділу 1 Методичних рекомендацій щодо вчинення нотаріальних дій, пов'язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України 29 січня 2009 року, якими визначено, що ЦК УРСР передбачав фактичне прийняття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 549 ЦК УРСР прийняття спадщини могло підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном.
Також доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців правовстановлюючих документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього.
Подібні висновки вкладено у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 448/754/18 (провадження № 61-2636св22).
Статтею 535 ЦК УРСР передбачено, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.
Статтею 561 ЦК УРСР було передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Особи, які мали право на обов'язкову частку в спадщині на підставі статті 535 ЦК УРСР, у тому числі й малолітні діти спадкодавця, проте не здійснили дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР), мали право звернутися з позовом про продовження строку для прийняття спадщини (стаття 550 ЦК УРСР).
Згідно зі статтею 553 ЦК УРСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 554 ЦК УРСР у разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК УРСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, є правом, а не обов'язком спадкоємця.
Відповідно до статті 14 ЦК УРСР за неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Нормами ЦК УРСР не передбачалося автоматичного прийняття спадщини неповнолітньою особою.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2021 року у справі № 185/10173/16 (провадження № 61-6398св20).
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що станом на час відкриття спадщини, ОСОБА_1 , яка діяла від свого імені та від імені малолітньої дитини, після смерті ОСОБА_5 в установлені законом строки до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини не зверталася; належних і допустимих доказів вчинення дій, що свідчать про прийняття позивачами спадщини після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 вони не надали; у 2007 році ОСОБА_1 у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина зверталася до суду з позовом про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини, який було повернено у зв'язку з невиконанням нею вимог про усунення недоліків; у 2008 році вона зверталася в своїх та сина інтересах до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак нотаріус їй повідомив про недотримання нею строку на прийняття спадщини та необхідність звернення до суду чого вона не зробила; суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Висновки судів з урахуванням встановлених фактичних обставин цієї справи не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, що зазначені в касаційній скарзі.
Аргументи касаційної скарги висновків судів по суті вирішення заявлених вимог не спростовують, зводяться до необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи щодо доведеності фактичного вступу у володіння або управління спадковим майном, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, і відповідно до статті 400 ЦПК України не має повноважень встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Також немає і підстав для скасування додаткової постанови апеляційного суду з огляду на таке.
Щодо додаткового рішення
Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).
Заява про ухвалення додаткового рішення є заявою з процесуальних питань.
Подання учасником справи заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу потрібно здійснювати із дотриманням вимог ЦПК України, встановлених для подання клопотань (заяв) з процесуальних питань.
Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом (частина третя статті 182 ЦПК України).
Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань визначені у статті 183 ЦПК України.
Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення) (пункт 6 частини першої статті 183 ЦПК України).
За правилами частини другої статті 183 ЦПК України до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
Згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
За правилами частини дев'ятої статті 83 ЦПК України суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
Порівняльний аналіз правил частини дев'ятої статті 83 ЦПК України та частини четвертої статті 183 ЦПК України дає підстави для висновку, що правило частини дев'ятої статті 83 ЦПК України застосовується у разі подання до суду безпосередньо доказів, а правило частини четвертої статті 183 ЦПК України - у разі подання до суду заяв, клопотання чи заперечення, у тому числі і з доданими до них додатками на підтвердження вимог цих заяв, клопотань, заперечень.
Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 725/1301/21 зазначив, що, встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред'явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило відповідачів можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, суд апеляційної інстанції обґрунтовано повернув без розгляду клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
З матеріалів цієї справи відомо, що у відзиві на апеляційну скаргу відповідач просила суд стягнути з позивачів витрати на професійну правничу допомогу та повідомила про судові витрати, які очікує понести у зв'язку з апеляційним провадженням відкритим у справі за апеляційною скаргою позивачів на рішення суду першої інстанції, зазначила попередній (орієнтовний) розмір таких витрат. Заявила, що докази на підтвердження понесених нею витрат будуть надані відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України.
12 лютого 2004 року ОСОБА_3 надала до апеляційного суду клопотання про ухвалення додаткового рішення та надала докази на підтвердження понесених нею витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, а також докази направлення їх позивачам та відповідачу ОСОБА_4 , що підтверджується долученими поштовими накладними та описами вкладень до поштових відправлень (а. с. 149-160 т. 3).
Адвокат Музичко Р. В. як представник позивачів до апеляційного суду надала заперечення на клопотання про долучення доказів щодо судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) та ухвалення додаткового рішення у цій справі на підставі яких апеляційний суд зменшив розмір понесених відповідачем таких витрат.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що додаткова постанова апеляційного суду прийнята з дотриманням норм процесуального права, право позивачів подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України та інших заперечень судом апеляційної інстанції забезпечено.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги адвоката Музичко Руслани Василівни як представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 травня 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року, додаткову постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
М. Ю. Тітов