Справа № 320/47586/23 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С.
20 вересня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ключковича В.Ю.,
суддів Вівдиченко Т.Р.,
Грибан І.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року, прийнятого в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення в розмірі 82 370,85 грн за період з 30.08.2018 по 25.05.2023 на користь позивача (реєстраційний обліковий номер обліковий номер платника податків - НОМЕР_2 ).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22.04.2024 адміністративний позов задоволено частково:
визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку ОСОБА_1 за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2018 по 01.06.2019;
зобов'язано військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2018 по 01.06.2019;
в задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Відповідач не погоджується з рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22.04.2024 та просить скасувати таке, та відмовити в задоволенні позовних вимог.
На переконання відповідача, судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, ст. 117 Кодексу законів про працю України.
Відповідач звертає увагу, що сума належного розміру індексації грошового забезпечення в розмірі 82 370,84 грн 25.05.2023 була сплачена на підставі рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.08.2022 у справі № 320/1166/22 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії. Таким чином, підставою для сплати сум індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні відпустки відповідачем на користь позивача стало рішення суду.
Відповідач наголошує. що фактична дата звільнення позивача з лав Збройних Сил України - 30.11.2018. При цьому звернення до суду позивача у справі № 320/1166/22 за захистом порушених прав відбулося 28.01.2022 (відповідно до даних ресурсу «Судова влада»), тобто, більш ніж через 4 роки після звільнення.
На думку відповідача, такий тривалий період між датою звільнення та датами звернення позивача до відповідача, а згодом до суду (як в справі № 320/1166/22, так і в даній справі), може свідчити про зловживання позивачем правами, визначеними Кодексом законів про працю України, та про те, що метою позивача є не стягнення реальної заборгованості з відповідача, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку за максимально довгий період.
Відповідач вказує, що в силу ч. 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Однак в супереч зазначених приписів, суд першої інстанції у рішенні не зазначив розмір необхідних до сплати суми середнього заробітку за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2018 по 01.06.2019.
Також, відповідач вважає, що при визначенні та обрахунку належної до виплати позивачу суми середнього розміру грошового забезпечення суд першої інстанції мав би керуватись принципами співмірності та з урахуванням істотної частки, зазначених у постанові Верховного суду від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.
Зокрема: сума заборгованості - 82 370,84 гри (належна індексація грошового забезпечення, сплачена позивачу 25.05.2023 в рамках виконання рішення суду по справі 320/1166/22), кількість днів заборгованості склала - 182 дні (за період з 01.12.2018 по 01.06.2019), середньоденний заробіток склав - 562,15 грн. Загальна сума середнього заробітку склала - 102 311,30 грн. Істотна частка невиплаченої суми становить: 0,805% (82 370,85 / 102 311,30 грн).
Отже, на думку відповідача, сума, що підлягала б виплаті з урахуванням істотної частки мала б розраховуватись наступним чином: 562,15*0,805% = 452,53 і 452,53 * 182=82 360,46 грн.
Крім того, відповідач вказує, що вимоги статті 117 Кодексу законів про працю України щодо відповідальність за затримку розрахунку при звільненні не розповсюджуються на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Відповідач наголошує, що є бюджетною установою, яка діє в сфері оборони держави, і безпідставне стягнення середнього грошового забезпечення за період з 01.12.2018 по 01.06.2019 призведе до нецільового використання коштів бюджету України та підриву обороноздатності держави під час воєнного стану, запровадженого Президентом України з 24.02.2022 в наслідок повномасштабної збройної агресії з боку РФ.
Відзив на апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду не надходив.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.
Матеріалами справи підтверджено, що Наказом начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 31.10.2018 № 322 та на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.11.2018 № 228 капітана 3 рангу ОСОБА_1 звільнено у запас за підпунктом "к" (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого період) відповідно до пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Згідно вищезазначеного наказу, капітану 3 рангу ОСОБА_1 , виплачено (нараховано) грошове забезпечення, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби за 17 календарних років та у відповідності до абзацу 4 пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" проведено відрахування коштів із грошового забезпечення за 4 доби відпустки, що була використана за рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення.
ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим Головним управлінням персоналу Генерального штабу Збройних Сил України від 26.04.2016.
В подальшому, представниця позивача направила до Військової частини НОМЕР_1 адвокатський запит від 17.08.2021, у якому просила здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по фактичне звільнення з військової служби.
У відповідь на вказаний адвокатський запит в інтересах позивача, відповідач листом від 01.10.2021 № 634/1878 надіслав довідку про нараховану та виплачену позивачу індексацію грошового забезпечення. Так, позивачу не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по листопад 2018 року. В якості базового місяця у період з 01.01.2016 по 28.04.2018 вказано січень 2016 року, а з 01.03.2018 по 30.11.2018 - березень 2018 року.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення, позивач звернувся з позовом до суду.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31.08.2022 у справі № 320/1166/22 (набрало законної сили за наслідком апеляційного провадження 16.03.2023) адміністративний позов задоволено частково:
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року;
в задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Згідно з випискою карткового рахунку позивача, відповідач виконав рішення суду та виплатив 25.05.2023 грошові кошти на виконання рішення суду № 320/1166/22 у розмірі 82 370,85 грн.
Як не заперечується сторонами у справі, відповідач не здійснював виплату середнього заробітку за затримку у виплаті грошового забезпечення за період з 30.11.2018 по 25.05.2023.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Задовольняючи позовні вимоги в частині, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачем не виконано покладених на нього зобов'язань щодо надання суду інформації про грошове забезпечення позивача за два місяці, що передували даті звільнення, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_3 щодо нарахування та виплати середнього заробітку ОСОБА_1 за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення. Як наслідок, суд першої інстанції, зобов'язав військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки виплати належного розміру індексації грошового забезпечення.
Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що довідка військової частини НОМЕР_1 від 26.02.2024 № 634/375 не відображає інформацію про грошове забезпечення позивача за 2 місяці до дати звільнення, а тому не може бути прийнята судом першої інстанції для проведення належного розрахунку середньоденного грошового забезпечення.
Вирішуючи питання щодо строку нарахування, суд першої інстанції виходив з того, що з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (25.05.2023), до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-ІХ.
А відтак, суд зобов'язує відповідача розрахувати середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не більш як за шість місяців за затримку виплати грошового забезпечення (з 01.12.2018 по 01.06.2019).
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).
За визначенням, що міститься у ст. 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
На виконання ч. 2 ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
На виконання абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Як не заперечується учасниками справи, остаточний розрахунок з позивачем був проведений 25.05.2023 на виконання рішення суду у справі № 320/1166/22, тобто не в день звільнення (30.11.2018).
Відтак, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного повного розрахунку при звільненні є протиправною.
На виконання ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Стаття 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дійсно, непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується порядку та умов визначення норм оплати праці та порядку вирішення спорів щодо оплати праці, оскільки вказана категорія осіб отримує грошове забезпечення.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовано нормами КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, вважає за можливе застосувати до даних правовідносин, які виникають під час звільнення поліцейських зі служби вказані норми КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах № 806/1899/17 та № 823/1023/16.
Так, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у справі № 821/1083/17 надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у п. 57 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Меньшакова проти України».
У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до ст. 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (ч. 1 ст. 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (ч. 2 ст. 117).
Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08.04.2010 («Стверджуване порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції»).
За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:
- умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Із системного тлумачення положень частин 1 та 2 ст. 117 КЗпП України можна дійти висновку, що ч. 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Подібна правова позиція щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України до спорів про стягнення з роботодавця середнього заробітку працівника за час затримки розрахунку при звільненні, які виникли після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 № 810/451/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25.11.2021 у справі № 580/723/20.
Зважаючи на вказане вище, колегія суддів приходить до висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум.
Згідно п. 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо.
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами пунктів 5, 8 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як не заперечується учасниками справи, загальний розмір виплачених сум індексації грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі № 320/1166/22 склав 82 370,85 грн.
Так, суд першої інстанції дійшов висновку стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку за період 6 місяців, що відповідає приписам ст. 117 КЗпП України.
Зважаючи на те, що сторони у справі не оскаржують рішення суду у частині, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог, колегія суддів не надає оцінки даній частині оскаржуваного рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріального та процесуального права.
У свою чергу, вказані в апеляційній скарзі доводи відповідача не свідчать про наявність передбачених ст. 317 КАС України підстав для скасування рішення суду першої інстанції, зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 311, 315, 316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.Ю. Ключкович
Судді Т.Р. Вівдиченко
І.О. Грибан