18 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 757/63852/21
провадження № 61-336св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1 ;
відповідачі:Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Львівської обласної прокуратури (прокуратура Львівської області);
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2023 рокуу складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Львівської обласної прокуратури (прокуратура Львівської області) про відшкодування шкоди спричиненої органом державної влади в Україні та просив суд, з урахуванням уточнень позову, стягнути моральну та матеріальну шкоду з держави Україна через Державну казначейську службу України у відновлення його порушених конституційних прав у вигляді незаконних дій при прийнятті постанови про відмову у визнанні його потерпілим у кримінальному провадженні у розмірі 46 379 985,70 грн та при прийнятті постанови про закриття кримінального провадження від 19 жовтня 2018 року № 42018000000001920 у розмірі 61 838 647,60 грн.
Позов мотивований тим, що 02 жовтня 2018 року слідчим Львівської обласної прокуратури Базалюком В. Ю. прийнята постанова про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні.
19 жовтня 2018 року ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова Волоско І. Р. наведена постанова скасована через її незаконність (справа № 461/7884/18).
Тобто, судом підтверджено факт незаконних дій органу, що здійснює
досудове розслідування. Одним з завдань кримінального провадження № 42018000000001920 є забезпечення виконання ухвали слідчого судді Галицького районного суду м. Львова (справа № 461/458/18) у подальшому «ухвала від 22 січня 2018 року», яка постановлена за скаргою ОСОБА_1 у захист та відновлення його порушених прав.
Наведена ухвала по сьогоднішній день є не виконаною. Таким чином, на думку позивача, є факт незаконних дій органу, що здійснює досудове розслідування, у вигляді прийняття незаконної постанови від 02 жовтня 2018 року, який спричинив порушення та продовження порушених прав позивача. У такий спосіб слідчий незаконно відмовився виконати вимоги частини першої та другої статті 55 КПК України та вчинив дії по позбавленню позивача законних прав потерпілого згідно статті 56 Кодексу ( у тому числі, шляхом позбавлення позивача права контролю законності проведення наведеного кримінального провадження).
Порушення прав спричинило та продовжує спричиняти негативні наслідки для позивача, для його діяльності, ділової репутації, особистого життя. Наведені наслідки є законною підставою для відшкодування позивачу шкоди.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи позивачу у відшкодуванні матеріальної та моральної шкоди, суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної йому як матеріальної так і моральної шкоди, причинного зв'язку між такою шкодою і незаконними рішеннями посадових осіб органів державної влади або органів державної влади, що в силу вимог статті 81 ЦПК України є процесуальним обов'язком позивача.
Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності.
При цьому, наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного стягнення відшкодування моральної або матеріальної шкоди.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Лише незгода позивача з прийнятими працівниками правоохоронних органів процесуальними рішеннями (постанова про закриття кримінального провадження), які не були оскаржені в передбаченому КПК України порядку, не свідчить про наявність правових підстав для відшкодування моральної та матеріальної шкоди в межах відповідного кримінального провадження.
Судами попередніх інстанцій зроблено висновок, що позивач не довів належними і допустимими доказами факт завдання йому шкоди у зв'язку із відмовою у визнанні його потерпілою особою у кримінальному провадженні та у зв'язку з закриттям кримінального провадження, не довів причинний зв'язок між такими рішеннями посадових осіб органів державної влади та настанням негативних наслідків, та обґрунтовано відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову про відшкодування шкоди у зв'язку з його недоведеністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить зазначені судові рішення скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17, постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також, як підставу касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі № 757/66977/17, оскільки наведені висновки стосуються питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, що відповідає вимогам пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Крім того, заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2024 року відкрито касаційне провадження в справі та витребувано її матеріали Печерського районного суду м. Києва.
15 лютого 2024 року справа № 757/63852/21 надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами розглянуто лише частину доказів які зазначені в позові.
Вважає, що розгляд доводів які зазначені в позові та апеляційній скарзі вчинено з істотними порушеннями статей 1, 3, 8, 19, 55, 129, 1291 Конституції України, частини першої статті 2, 10, 81, 263, 264, 265, 367, 382 ЦПК України.
Звертає увагу, що суди отримали позов, метою якого є захист конституційних прав (створення судами умов для виконання ухвали від 22 січня 2018 року - право за статтями 129, 1291 Конституції України), але не вчинили захисту цього права за допомогою уникнення дослідження факту порушення цього права; уникнення розгляду питання, що порушення права є джерелом шкоди.
Вважає, що суди не вчинили дослідження джерела шкоди для потерпілого громадянина України.
Щоб не досліджувати суть позовних вимог (не досліджувати джерело шкоди) суди вдались до протиправного, на своє особисте уподобання, встановлення меж зазначених у позові та апеляційній скарзі для прийняття наперед визначеного судового рішення.
Звертає увагу, що вчинено це судами за допомогою надання собі не передбачених повноважень не виконувати частину першу статті 13 ЦПК України та змушення позивача не користуватись правами згідно частини першої статті 13 Кодексу - суди вирішили, що вони, а не позивач, встановлюють межі позовних вимог та апеляційної скарги.
Вважає, що справа розглядалась за відсутності належного відповідача та за участі неналежних відповідачів - завдання підготовчого провадження не виконано, а справа розглянута без належної участі позивача.
Таким чином, справа розглядалась із вибірковим дослідженням доказів, доводів позовної заяви та апеляційної скарги, а також стосовно неналежних відповідачів, позбавлення позивача права на ефективну участь у захисті своїх прав. Також судом було проігноровано право позивача щодо розгляду справи у режимі відеоконференції.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2024 року представник Львівської обласної прокуратури (прокуратура Львівської області) подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а судові рішення залишити без змін.
У лютому 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву та відповідь на відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 17 квітня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Голови Верховної Ради України Андрія Парубія з заявою, оскільки уповноважені особи правоохоронних органів відмовились вносити відомості за ухвалою слідчого судді Галицького районного суду міста Львова від 22 січня 2018 року. ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва із скаргою на бездіяльність уповноважених осіб Генеральної прокуратури України щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) після отримання заяви про кримінальне правопорушення.
03 липня 2018 року ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва зобов'язано уповноважених осіб Генеральної прокуратури України внести відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_1 від 17 квітня 2018 року про вчинення кримінального правопорушення.
07 серпня 2018 року було внесено відомості до ЄРДР, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 382 КК України, кримінальне провадження № 42018000000001920, яке проводилось прокуратурою Львівської області.
02 жовтня 2018 року прокуратурою Львівської області було прийнято постанову про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілою особою у кримінальному провадженні.
Ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 19 жовтня 2018 року вищевказана постанова прокуратури Львівської області від 02 жовтня 2018 року була скасована.
СУ ГУ НП у Львівській області проводилось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018000000001920 від 07 серпня 2018 року за фактом невиконання службовими особами ГУ НП у Львівській області ухвали Галицького районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року про внесення відомостей до ЄРДР, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 382 КК України.
Досудовим розслідування встановлено, що вищевказана ухвала суду виконана в повному обсязі Сихівським ВП ГУ НП у Львівській області, що є структурним підрозділом ГУ НП у Львівській області.
За результатами проведення досудового розслідування слідчим 26 червня 2019 року прийнято рішення про закриття даного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2022 року в справі № 686/5244/21 зазначено, що: «правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги.
Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями.
Незгода з процесуальними рішеннями у кримінальному провадженні, які оскаржено в порядку, передбаченому КПК України, та скасування цих рішень в судовому порядку не свідчить про наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності слідчого та прокурора не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування шкоди.
Подібні за змістом висновки зроблені у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 686/27885/19, від 19 червня 2024 року у справі № 463/1698/21.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що позивач не довів належними та достатніми доказами факт заподіяння йому моральної шкоди, протиправних дій відповідачів та причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями відповідачів і шкодою, а тому дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Судами встановлено, що як до суду першої інстанції, так і до суду апеляційної інстанції позивачем не надано доказів завдання йому душевних та психічних страждань та що ці страждання вплинули на погіршення його стану здоров'я, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, в стосунках з іншими людьми, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану і інші негативні моменти та впливи, спрямовані на порушення стосунків з оточуючими людьми, а також суттєве обмеження прав та можливостей, які потребують додаткових матеріальних затрат для їх відновлення до попереднього стану, що передував моменту звернення до правоохоронних органів з відповідною заявою про злочин.
Отже, позивач не довів належними і допустимими доказами факт завдання йому шкоди у зв'язку із відмовою у визнанні його потерпілою особою у кримінальному провадженні та у зв'язку з закриттям кримінального провадження, не довів причинний зв'язок між такими рішеннями посадових осіб органів державної влади та настанням негативних наслідків, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову про відшкодування шкоди у зв'язку з його недоведеністю.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц зазначено, що:
«Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова
№ 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі
№ 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)).»
Отже, Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, яким у цій справі є Львівська обласна прокуратура (прокуратура Львівської області).
Щодо доводів касаційної скарги, що апеляційним судом було проігноровано право позивача щодо розгляду справи у режимі відеоконференції, зазначаємо наступне.
15 листопада 2023 року позивачем подано клопотання про участь в судовому засіданні 22 листопада 2023 року у режимі відеоконференції.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року клопотання про участь в судовому засіданні 22 листопада 2023 року у режимі відеоконференції задоволено.
22 листопада 2023 року в судовому засіданні участь позивача забезпечено та зафіксовано в журналі судового засідання.
Отже, доводи касаційної скарги щодо ігнорування права позивача щодо розгляду справи у режимі відеоконференції є необґрунтованими.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17, постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші доводи касаційної скарги в цілому зводяться до незгоди заявника з встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами справи та наданою ними оцінкою доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу керівника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Осіян
О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара