СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/12311/24
пр. № 2-а/759/149/24
10 вересня 2024 року м.Київ
Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Твердохліб Ю.О.
за участю секретаря судового засідання Вінцковської О.І.
позивача ОСОБА_1
представника позивача Володченка О.М.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності,
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову № 1104 від 23.05.2024 року по справі про адміністративне правопорушення якою його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн, справу закрити та стягнути з відповідача на його користь понесені витрати по сплаті судового збору.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 15.05.2024 року відповідачем безпідставно складено протокол про адміністративне правопорушення № 1270 від 15.05.2024 року та винесено оскаржувану постанову № 1104 від 23.05.2024 року про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП, оскільки в них зазначені суперечливі факти, які не становлять склад адміністративного правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки в протоколі зазначено «позивач з'явився по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_2 але їхати у частину відмовився», однак юридичний склад ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» становить пасивну поведінку, бездіяльність суб'єкта правопорушення, яка обумовлює неявку в встановлені у мобілізаційних розпорядженнях/повістках строки та час на збірні пункти. Явка особи у встановлений мобілізаційними розпорядженнями/повістками строки та час і надання доказів, які засвідчують право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не становить склад інкримінованого йому правопорушення.
07.08.2023 року відповідач, в його присутності, коли він з'явився по повістці на відправку, однак відмовився поїхати до військової частини, виявив факт вчинення правопорушення, але не склав протокол про адміністративне правопорушення, а склав його лише після спливу 9 місяців - 15.05.2024 року, отже вважає що відповідачем пропущено строк складання протоколу про адміністративне правопорушення.
Відповідачем складено протокол про адміністративне правопорушення № 1270 - 15.05.2024 року та в оскаржуваній постанові № 1104 визначив суму адміністративного стягнення у розмірі 17 000,00 грн, яке було визначене на підставі ЗУ «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо удосконалення відповідальності за порушення правил військового обліку та законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 09.05.2024 року, який набув чинності 19.05.2024 року, однак інкриміноване йому адміністративне правопорушення було вчинено - 07.08.2023 року до дату набрання чинності нової редакції закону.
Він неодноразово звертався до відповідача з письмовою заявою з зазначенням того, що він має право на заміну виконання військового обов'язку на альтернативну не військову службу, однак останній відмовляв йому.
Процесуальні дії
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.06.2024 року визначено головуючого суддю, 18.06.2024 року справа передана до провадження судді Святошинського районного суду м. Києва Твердохліб Ю.О. (а.с. 78-79).
Ухвалою судді Святошинського районного суду м.Києва від 19.06.2024 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін (а.с. 81-82).
Ухвалою Святошинського районного суду м.Києва від 13.08.2024 року забезпечено позов шляхом зупинення стягнення у виконавчому провадженні НОМЕР_3, відкритому 02.08.2024 року Святошинським відділом державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), на підставі постанови № 1104 виданої 23.05.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення з ОСОБА_1 штрафу у розмірі 34 000,00 грн, до розгляду справи по суті (а.с. 126-129).
17.07.2024 року до суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов відзив на позовну заяву, у якому просять повністю відмовити у задоволенні позовних вимог. ОСОБА_1 прийняв присягу 25.12.1988 року у в/ч № НОМЕР_4 проходив строкову службу, приймав участь у навчаннях, старший сержант, має дифіцитну ВОС - наводчик оператор ВУС -117 КТБ, нагороджений нагрудним знаком «Гвардія» відмінник Радянської Армії. Відповідно до висновку військово-лікарської комісії № 29/10276 від 28.06.2023 року позивач визнаний обмежено придатним до військової служби. 15.05.2024 року в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_1 було складено протокол про адміністративне правопорушення відносно військовозобов'язаного громадянина України, ОСОБА_1 за ст. 210-1 КУпАП за порушення вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в період дії правового режиму особливого періоду. ОСОБА_1 є військовозобов'язаним, та перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 що підтверджується військово-обліковим документом НОМЕР_5. ОСОБА_1 , був оповіщений належним чином та йому була вручена повістка 31.07.2023 року о 09:00 год. під особистий підпис, про виклик його на 07.08.2023 року за викликом останній з'явився, але їхати на пункт збору відмовився, причини відмови не повідомив, що підтверджується рапортом офіцера мобілізаційного відділення ІНФОРМАЦІЯ_4 . В подальшому ОСОБА_1 неодноразово викликався до ІНФОРМАЦІЯ_5 , але свідомо не з'являвся. 23.05.2024 року за справою про адміністративне правопорушення яке тривало, та було виявлене 15.05.2024 року винесена постанова № 1104 щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладено стягнення у вигляді штрафу 17000,00 грн на користь держави за порушення Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».
Також, заміна військового обов'язку за призовом по мобілізації ЗУ «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» на альтернативну невійськову службу чинним законодавством не передбачена, положеннями статті 23 Закону України, від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зі змінами в редакції від 18.05.2024 року, підстава №3633-ІХ від 11.04.2024 року передбачено вичерпний перелік відстрочок від призову за мобілізацією.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 -5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали у повному обсязі.
Відповідач свого представника до суду не направив, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, причини неявки суду невідомі.
Фактичні обставини справи
Судовим розглядом встановлено, що згідно протоколу про адміністративне правопорушення № 1270 від 15.05.2024 року ОСОБА_1 15.05.2024 року о 09:44 год. в АДРЕСА_1 з'явився по повістці на 07.08.2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , але їхати в частину відмовився. Військовозобов'язаний оповіщений 31.07.2024 року належним чином під особистий підпис. Своїми діями ОСОБА_1 порушив ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з'явитися до військової частини або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки). Таким чином військовозобов'язаний ОСОБА_1 порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду, чим вчинив правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 210-1 КУпАП (а.с. 16-17).
23.05.2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 було винесено постанову № 1104 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн, яку він отримав особисто 06.06.2024 року (а.с. 12-13).
Відповідно до постанови 15.05.2024 року о 09:44 год. в АДРЕСА_1 ОСОБА_1 з'явився по повістці на 07.08.2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 , але їхати в частину відмовився. Військовозобов'язаний оповіщений 31.07.2024 року належним чином під особистий підпис. Своїми діями ОСОБА_1 порушив ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з'явитися до військової частини або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) (а.с. 12-13).
Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 9 КУпАП,адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Тобто притягненню до адміністративної відповідальності особи обов'язково повинна передувати належна та вчинена відповідно до вимог чинного законодавства поведінка суб'єкта владних повноважень, а також установлення останнім факту вчинення особою адміністративного правопорушення, відповідальність за вчення якого передбачена чинним законодавством.
Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Відповідно до п. 1 ст. 247 КУпАП, обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення.
Згідно із ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, крім іншого, протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також іншими документами.
Статтею 235 КУпАП встановлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 210-1 КУпАП, порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на громадян від п'ятисот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об'єднань - від однієї тисячі п'ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Частиною 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Об'єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез'явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
Згідно із ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. № 3543-XII(в подальшому Закон № 3543-XII), особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932 -ХІІ встановлено, що особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Закон № 3543-XIIзакріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Згідно із ч. 2 ст. 4 Закону № 3543-XII,загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Відповідно до ч. ч 5, 6 ст. 4 Закону № 3543-XII, вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.
Згідно із п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Відповідно до Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст.106 Конституції України,Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.
Статтею 22 Закону № 3543-XII встановлені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Згідно із абзацу 1 частини 2 статті 22 Закону № 3543-ХІІ, громадяни зобов'язані, зокрема з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Частиною 3 статті 22 Закону №3543-XII встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».
17.07.1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (в подальшому Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
Статтею 14 Конвенції встановлено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов'язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації.
ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об'єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.
Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об'єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.
З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.
Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Частиною 4 статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Тобто,статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.
При цьому, за змістом частини четвертої статті 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно із ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Відповідно до ч. ч.1, 2 ст. 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).
Згідно із пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. № 2066 (в подальшому Положення № 2066), на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Відповідно до пункту 4 Розділу II Положення № 2066, для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
Пунктом 15 Розділу II Положення № 2066 встановлено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п'яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 р. № 195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.
Судовим розглядом встановлено, що згідно довідки Релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» від 19.06.2023 року № 2341 ОСОБА_1 з травня 2014 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в України (а.с. 32).
ОСОБА_1 вручена повістка на 07.08.2024 року о 18:00 год. з'явитись за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 18).
27.06.2023 року, 02.08.2023 року ОСОБА_1 звертався до ІНФОРМАЦІЯ_1 з заявами про зміну військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі релігійних переконань (а.с. 25-26, 27-31).
Як вбачається з протоколу про адміністративне правопорушення № 1270 від 15.05.2024 року ОСОБА_1 вказав, що він являється членом «Релігійної організації Релігійний центр Свідків Єгови» та просив замінити йому військову службу цивільною або альтернативною службою та готовий виконувати свій обов'язок перед державою (а.с. 27).
Практика Європейського суду з прав людини, зокрема справу «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17.10.2019 р. (заява 14604/18) згідно з якою необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зборю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв'язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов'язку.
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов'язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).
У свою чергу, розглядаючи справу Свідка Єгови, засудженого у кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби через релігійні переконання, ЄСПЛ у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) зауважив, що несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов'язком служити в армії та переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним та значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції.
Таким чином, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.
Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.
Відповідно достатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,суди при розгляді справ застосовуютьКонвенцію про захист прав людини і основоположних свободта практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно із ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Отже, ОСОБА_1 має право на виконання свого військового обов'язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу та заявляв про своє бажання скористатись правом альтернативної служби, то відповідачем протиправно притягнуто його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП.
Згідно, ч. 1 ст. 38 КУпАП передбачено, що адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через два місяці з дня його виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу підвідомчі суду (судді).
Тобто приписами ст.38 КУпАП встановлено строки, після закінчення яких виключається накладення адміністративних стягнень.
Початком відліку строку для накладення адміністративного стягнення є день вчинення адміністративного правопорушення. Вказана стаття не передбачає інших умов відліку цього строку, крім як для триваючих правопорушень.
Триваючим адміністративним правопорушенням є порушення, пов'язані з довготривалим, безперервним невиконанням обов'язків, передбачених правовою нормою. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила які-небудь встановлені дії або бездіяльність, і далі перебуває в стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан триває протягом значного часу, і весь час винний безперервно скоює правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов'язків.
Як слідує з правових висновків, викладених в п. 17, 18 постанови Верховного Суду від 03.05.2018 року по справі №487/2854/17, Кодекс України про адміністративні правопорушення не містить визначення поняття «триваюче» правопорушення. Проте, в теорії адміністративного права під триваючим правопорушенням розуміють тривале невиконання вимог правової норми у вигляді дії або бездіяльності. Характер триваючого правопорушення оцінюється судом в кожному конкретному випадку індивідуально.
Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 804/401/17 зазначив, що триваюче правопорушення - це проступок, пов'язаний з тривалим, неперервним невиконанням обов'язків, передбачених законом. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов'язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану за якого об'єктивно існує цей обов'язок, виконанням обов'язку відповідним суб'єктом або припиненням дії відповідної норми закону.
Отже, суд приходить до висновку, що факт вчинення ОСОБА_1 правопорушення було виявлено 07.08.2023 року, коли останній з'явився за викликом по повістці, однак відмовився поїхати до військової частини, а постанова про притягнення до адміністративної відповідальності винесена 23.05.25024 року, тобто поза межами двомісячного строку, встановленого ч. 1 ст. 38 КУпАП.
Частиною 2 статті 58 Конституції України передбачено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
В силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи.
Згідно зі ст. 62 Конституції України, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події та складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами.
Суд наголошує, що згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративному процесі, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі.
На обов'язок доведення саме відповідачем як суб'єктом владних повноважень правомірності винесення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, правомірності та законності прийнятої постанови вказує Верховний Суд у постановах від 24.04.2019 (справа № 537/4012/16-а), від 08.11.2018 (справа № 201/12431/16-а), від 23.10.2018 (справа № 743/1128/17), від 15.11.2018 (справа № 524/7184/16-а).
Надаючи оцінку доказам, встановленим фактам та відповідним правовідносинам, суд дійшов висновку, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад інкримінованого правопорушення за ч.2 ст.210-1 КУпАП, а тому позов в частині скасування постанови є обґрунтованою і підлягає задоволенню.
Повноваження вирішувати питання про закриття справи про адміністративне правопорушення належать виключно органу (посадовій особі), що уповноважені розглядати такі справи. Адміністративний суд не може підміняти такий орган (посадову особу) та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу (посадової особи).
Вищевказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 337/346/17.
Також суд враховує правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 по справі № 569/8213/17, відповідно якого системний аналіз норм Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції судів у справах про адміністративні правопорушення дозволяє дійти висновку, що право закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення належить лише органу, який розглядає таку справу або ж суду, у передбачених ст. 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення випадках, та не відноситься до компетенції адміністративного суду, який перевіряє законність винесення суб'єктом владних повноважень постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.
Відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У зв'язку із викладеним вимоги позивача в частині закриття провадження у справі задоволенню не підлягають, оскільки не ґрунтуються на положеннях закону.
Розподіл судових витрат
Відповідно до положень ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною першою статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Що стосується витрат на правничу допомогу, то позивач має право подати відповідні докази протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, оскільки ним заявлено, що відповідні докази понесення судових витрат будуть надані до суду протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 77, 139, 242, 244-246, 255, 286, 293, 295 КАС України,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності задовольнити частково.
Скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення № 1104 від 23 травня 2024 року, винесену начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 полковником ОСОБА_2 , про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст.210-1 КУпАП.
У іншій частині позову відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 605 (шістсот п'ять) гривень 60 копійок.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_7 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення виготовлено 16.09.2024.
Суддя: Ю.О. Твердохліб