печерський районний суд міста києва
Справа № 757/20907/18-ц
пр. № 2-3009/24
18 вересня 2024 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Литвинової І. В.,
за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської прокуратури, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, третя особа Кабінет Міністрів України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним рішенням органу державної влади,
І. Позиція сторін у справі.
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого вказує, що внаслідок незаконної бездіяльність відповідача Прокуратури м. Києва, ОСОБА_2 вдалось уникнути відповідальності за порушення трудових прав позивача. Також зазначає, що внаслідок свідомого та безпідставного саботування Прокуратурою м. Києва досудового розслідування кримінального провадження № 4201510000000, а також через чергового прийняття у ньому слідчим 27 вересня 2017 року рішення про його закриття, яке 10 листопада 2017 року було скасовано та визнано незаконним, два рішення Дарницького районного суду м. Києва по трудовим спорам, а саме: 2-30 від 26 серпня 2003 року та № 2-557 від 22 травня 2014 року, що набрали законної сили з 22 жовтня 2003 року та з 14 серпня 2014 року, за якими ТОВ «Компанію «Інкомед» зобов'язано видати ОСОБА_1 належним чином оформлену його трудову книжку та стягнуто на користь позивача грошові кошти на загальну суму 194 952, 00 грн залишаються невиконаними і по теперішній час, тобто протягом останніх 14 років. Вказане позбавляє позивача засобів для існування, права на працю, право на достатній рівень життя.
Також зазначає, що відповідачем, як органом досудового розслідування, допускаються протиправні зволікання у виконанні судових рішень та здійснюється неналежне досудове слідство у кримінальних провадженнях за його заявами про вчинення злочину, що підтверджується численними рішеннями судів про скасуванні постанов про їх закриття.
Позивач вважає, що вказаними неправомірними діями Прокуратурою м. Києва завдано йому матеріальної шкоди в сумі 194 952, 58 грн, яка, у відповідності з вимогами частини першої ст. 1173, частини першої ст. 1174 ЦК України, підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 .
При цьому зазначає, що протягом останніх 14 років він змушений постійно звертатися за захистом своїх порушених прав до відповідних державних органів, що призвело до втрати ним нормальних життєвих зв'язків, професійних здібностей, ділової репутації та поваги в очах оточуючих, що принижує його честь, гідність, ділову репутацію; вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Протягом вказаного періоду він перебуває в стані морального пригнічення та дискомфорту; його стан здоров'я значно погіршився та наразі вимагає повторного оперативного втручання. Зазначені обставини в сукупності завдають йому значних моральних, фізичних та душевних страждань, які позивач оцінює в 33 000 000, 00 грн та просить стягнути з прокуратури м. Києва на його користь.
Представник відповідача Київської міської прокуратури у відзиві не визнав позов, заперечував проти задоволення позову, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість, вказуючи при цьому на відсутність належних доказів заподіяння позивачу матеріальної шкоди, протиправності поведінки Прокуратури м. Києва та причинно-наслідкового зв'язку між такими. Зазначає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами наявність моральної шкоди внаслідок, як він вважає, незаконних (протиправних) рішень, дій та бездіяльності прокуратури міста Києва (її посадових осіб), як і саму протиправність діяння відповідача. Також не доведено (а тому відсутній) причинний зв'язок між ніби то виниклою моральною шкодою і протиправними, на думку, позивача, діяннями прокуратури міста Києва (її посадових осіб), а також будь-яка вина в діях прокуратури міста (її посадових осіб) по відношенню до даної особи.
Представник відповідача Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві у відзиві також не визнав позову, просив відмовити у задоволенні позовних вимог, вказавши, що дії або бездіяльність Головного управління Казначейства не є предметом оскарження та підставою для задоволення позовних вимог, Державна казначейська служба в жодних правовідносинах із позивачем не перебувала, жодних дій (бездіяльності) відносно позивача не вчиняла, жодним чином не порушувала його права, свободи та інтереси, а тому є неналежним відповідачем у даній справі. Також зазначав, що Головне управління Казначейства не уособлює державний бюджет України, а лише у відповідності до ст. 45 Бюджетного кодексу України, здійснює обслуговування Державного бюджету.
Представник третьої особи у справі Кабінету Міністрів України у поясненнях на позов зауважував, що факт заподіяння позивачу моральної шкоди відповідачем повинен довести саме позивач, просив прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства.
ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.
02 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до прокуратури міста Києва, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві, в якому просив стягнути на його користь у відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями органу державної влади 194 952, 58 грн та моральну шкоду у розмірі 33 000 000, 00 грн /т. І а. с. 84-168/.
07 травня 2018 року ухвалою судді позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк на усунення недоліків позовної заяви зазначених в ухвалі суду /т. І а. с. 16/.
На виконання вимог ухвали суду 15 травня 2018 року ОСОБА_1 було подано позовну заяву з додатками у новій редакції /т. І а. с. 18-20, 21-33/.
21 травня 2018 року ухвалою судді позовна заява ОСОБА_1 визнана неподаною та повернута позивачу /т. І а. с. 34/.
19 вересня 2018 року постановою Апеляційного суду м. Києва скасовано ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 21 травня 2018 року і справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції /т. І а. с. 65-69/.
28 вересня 2018 року здійснено автоматизований розподіл судової справи між суддями і передано, згідно з протоколом, судді Підпалому В. В. /т. І а. с. 72/.
01 жовтня 2018 року ухвалою судді позовну заяву залишено без руху /т. І а. с. 73-74/.
27 лютого 2019 року позивач подав до суду оригінал позовної заяви разом з додатками /т. І а. с. 79-168/.
28 лютого 2019 року ухвалою судді Підпалого В. В. у справі відкрито провадження, для розгляду справи у спрощеному позовному провадженні з викликом сторін /т. І а. с. 169-170/.
20 травня 2019 року позивач подав заяву про відвід судді Підпалого В. В. від розгляду справи /т. І а. с. 174-178/.
24 травня 2019 року ухвалою суду постановлено виправити описку в ухвалі судді про відкриття провадження у справі, а також ухвалою суду визнано заяву про відвід головуючого необґрунтованою, провадження у справі зупинити до розгляду заяви про відвід іншим складом суду /т. І а. с. 179, 180, 181-182/.
12 червня 2019 року представник відповідача - прокуратури міста Києва подав заперечення проти розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження і відзив на позов /т. І а. с. 186-188, 189-199/.
27 червня 2019 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні заяви позивача про відвід головуючого судді Підпалого В. В. від розгляду цивільної справи /т. І а. с. 202-203/.
27 червня 2019 року від представника відповідача Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві у справі до суду надійшов відзив на позов /т. І а. с. 205-209/.
01 липня 2019 року ухвалою судді поновлено провадження у справі /т. І а. с. 210/.
19 серпня 2019 року позивач подав до суду відповідь на відзив /т. І а. с. 216-225/.
У судовому засіданні ухвалою від 06 листопада 2019 року, після заслуховування думки присутніх сторін, без виходу до нарадчої кімнати, внесеною до протоколу судового засідання, суд, враховуючи заявлений ОСОБА_1 розмір відшкодування, постановив розглянути справу у загальному позовному провадженні /т. І а. с. 246/.
06 листопада 2019 року ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі і призначено до розгляду по суті /т. І а. с. 243 «а»/.
05 грудня 2019 року у судовому засіданні ухвалою, після заслуховування думки присутніх сторін, без виходу до нарадчої кімнати, внесеною до протоколу судового засідання, суд, постановив залучити третьою особою Кабінет Міністрів України /т. ІІ а. с. 6-7/.
08 липня 2019 року позивач подав до суду відповідь на відзив відповідача Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві /т. ІІ а. с. 13-16/.
20 лютого 2020 року позивач подав до суду клопотання про приєднання копій документів до справи та про постановлення окремої ухвали /т. ІІ а. с. 17-24/.
23 липня 2020 року засобами поштового зв'язку до суду надійшли пояснення третьої особи у справі Кабінету Міністрів України разом з клопотанням про поновлення строків для подання пояснення /т. ІІ а. с. 49-77, 78-80/.
15 жовтня 2020 року засобами поштового зв'язку до суду надійшли додаткові пояснення третьої особи /т. ІІ а. с. 114-136/.
09 листопада 2020 року позивач подав до суду заперечення на клопотання про поновлення строку для подання пояснень, та пояснення та додаткові пояснення третьої особи Кабінету Міністрів України /т. ІІ а. с. 162-179/.
16 листопада 2020 року у судовому засіданні ухвалою, після заслуховування думки присутніх сторін, без виходу до нарадчої кімнати, внесеною до протоколу судового засідання, суд, постановив долучити до матеріалів справи рішення, надані представником відповідача Київської міської прокуратури і витребувати матеріали справи № 757/3239/17-ц /т. ІІ а. с. 180-181/.
24 листопада 2020 року на запит суду надано матеріали справи № 757/3239/17-ц /т. ІІ а. с. 184/.
04 грудня 2020 року позивач подав до суду заперечення-клопотання на клопотання про часткове закриття провадження у справі, про постановлення окремих ухвал та про зупинення провадження у справі /т. ІІ а. с. 185-217/.
08 грудня 2020 року у судовому засіданні ухвалою, після заслуховування думки присутніх сторін, без виходу до нарадчої кімнати, внесеною до протоколу судового засідання, суд, постановив відмовити у задоволенні заперечень про часткове закриття провадження/т. ІІ а. с. 219-222/.
27 січня 2021 року засобами поштового зв'язку до суду надійшло клопотання представника відповідача Київської міської прокуратури про закриття провадження у справі /т. ІІ а. с. 224-226/.
02 червня 2021 року позивач подав зауваження на неповноту та неправильність запису протоколів судових засідань від 16 листопада 2020 року, від 08 грудня 2020 року, від 21 квітня 2021 року, та на відсутність у матеріалах справи клопотання представника відповідача від 16 листопада 2020 року /т. ІІІ а. с. 1-6/.
08 березня 2022 року позивач подав заперечення-клопотання на клопотання про закриття провадження у справі, про постановлення окремих ухвал, про зупинення провадження у справі та про стягнення штрафу у дохід Державного бюджету України з представників відповідача /т. ІІІ а. с. 18-30/.
14 лютого 2022 року ухвалою суду провадження у справі закрито /т. ІІІ а. с. 33, 34-36/.
17 лютого 2022 року ухвалою суду виправлено описку в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 14 лютого 2023 року /т. ІІІ а. с. 38/.
21 березня 2023 року постановою Київського апеляційного суду ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 14 лютого 2023 року /т. ІІІ а. с. 102-104/.
06 квітня 2023 року матеріали справи повернулися до суду з суду апеляційної інстанції /т. ІІІ а. с. 108/.
02 травня 2023 року ухвалою судді Бусик О. Л. прийнято до свого провадження цивільну справу для розгляду у загальному провадженні /т. ІІІ а. с. 111/.
08 червня 2023 року ухвалою суду, постановленою на місці, без виходу до нарадчої кімнати, після заслуховування думки позивача, представника відповідача і третьої особи, закрито підготовче провадження у справі і призначено до розгляду по суті /т. ІІІ а. с. 135, 136/.
19 грудня 2023 року у судовому засіданні позивач подав заяву про відвід головуючого судді Бусик О. Л. /т. ІІІ а. с. 185-189/.
19 грудня 2023 року ухвалою суду визнано заяву про відвід судді необґрунтованою, відмовлено у її задоволенні, також ухвалою суду від 19 грудня 2023 року повторно подану заяву позивача про відвід головуючого залишено без розгляду /т. ІІІ а. с. 192, 193, 194, 195/.
18 січня 2024 року у судовому засіданні позивач подав заяву про відвід головуючого судді Бусик О. Л. /т. ІІІ а. с. 200-207/.
18 січня 2024 року ухвалою суду залишено без розгляду заяву позивача про відвід головуючого судді, одночасно заявлено суддею самовідвід від розгляду справи /т. ІІІ а. с. 209, 211-212/.
26 січня 2024 року на підставі ухвали суду від 18 січня 2024 року та розпорядження В. о. керівника апарату суду Клименко О. І. № 41 від 26 січня 2024 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями і передано, згідно з протоколом, судді Литвиновій І. В. /т. ІІІ а. с. 213-215/.
03 квітня 2024 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у справі /т. ІІІ а. с. 226-227/.
У судовому засіданні позивач підтримав позов і просив задовольнити з підстав, наведених у заявах по суті.
Представники відповідачів та представник третьої особи, будучи належним чином повідомленими про час, дату і місце слухання справи, у судове засідання не з'явилися.
ІІ. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду.
Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Звертаючись з даним позовом, ОСОБА_1 посилається на те, що незаконна бездіяльність відповідача Прокуратури м. Києва сприяла ОСОБА_2 уникнути відповідальності за порушення трудових прав позивача.
Зазначає, що судові рішення про видачу ТОВ «Компанія «Інкомед» його трудової книжки та стягнення на його користь заборгованості по заробітній платі, компенсації за час вимушеного прогулу та моральної шкоди до цього часу не виконані, що позбавило позивача засобів на існування та конституційного права на працю.
Також вказує, що відповідачем, як органом досудового розслідування, допускаються протиправні зволікання у виконанні судових рішень та здійснюється неналежне досудове слідство у кримінальних провадженнях за його заявами про вчинення злочину, що підтверджується численними судовими рішення про скасування постанов про їх закриття, в зв'язку з чим позивач вважає, що прокуратурою м. Києва завдано йому матеріальної шкоди в сумі 194 952, 58 грн, яка на підставі частини першої ст. 1173, частини першої ст.1174 Цивільного кодексу України, підлягає стягненню на його користь.
З матеріалів справи слідує, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 серпня 2003 року стягнуто з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 заборгованість із виплати заробітної плати у розмірі 432, 29 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 12 591, 65 грн та в рахунок відшкодування моральної шкоди - 12 250, 00 грн.
Крім того, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 травня 2014 року, з урахуванням змін внесених рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року, з ТОВ «Компанія «Інкомед» на користь ОСОБА_1 присуджено стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 26 серпня 2003 року по день ухвалення судового рішення, у розмірі 49 876, 00 грн, три проценти річних - 8 315, 47 грн, інфляційні втрати - 41 487,17 грн, та на відшкодування моральної шкоди - 70 000, 00 грн.
Виконавче провадження за вказаними судовими рішеннями триває.
Доводи позивача про те, що через незаконні дії прокуратури м. Києва тривалий час не виконують судові рішення про видачу ТОВ «Компанія «Інкомед» його трудової книжки та стягнення на його користь заборгованості по заробітній платі, компенсації за час вимушеного прогулу та моральної шкоди до цього часу не виконані, що позбавило позивача засобів на існування та конституційного права на працю, не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки виконання судових рішень покладено на органи державної виконавчої служби у порядку передбаченому Законом України «Про виконавчу службу», а тому відповідальними за тривале невиконання судового рішення є посадові та службові особи органів державної виконавчої служби, а не орган прокуратури.
Можливе неналежне примусове виконання судових рішень є підставою оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб виконавчої служби в порядку, визначеному положеннями Закону України «Про виконавче провадження».
Посилання позивача на те, що відповідачем, як органом досудового розслідування здійснюється неналежне досудове слідство у кримінальних провадженнях за його заявами про вчинення злочину, що підтверджується численними судовими рішеннями про скасуванні постанов про їх закриття, що в свою чергу є підставою для відшкодування прокуратурою м. Києва матеріальної шкоди, в розмірі невиконаного судового рішення, є безпідставними, виходячи з наступного.
Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені ст. 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини.
Зазначена стаття регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов'язань.
Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.
Звертаючись з даним позовом позивачем, у відповідності до вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України, не надано належних та достовірних доказів завдання йому майнової шкоди у зазначеному розмірі, а також причинного зв'язку між такою шкодою та протиправною поведінкою відповідача Прокуратури м. Києва. Не здобуто таких доказів і під час розгляду даної справи судом.
Посилання позивача на те, що належним доказом заподіяння останньому шкоди є постанова прокурора групи прокурорів прокуратури м. Києва від 10 листопада 2017 року, якою скасовано та визнано незаконною постанову слідчого прокуратури м. Києва від 27 вересня 2017 року у кримінальному провадженні № 42015100000001105 не можуть бути прийняті до уваги, оскільки скасування постанови відповідача про закриття кримінального провадження не свідчить про наявність підстав для відшкодування шкоди, завданої позивачу внаслідок невиконання судових рішень у цивільних справах.
Крім того, заперечуючи проти позову, у поданому відзиві відповідачем прокуратурою м. Києва було зазначено, що постановою від 29 жовтня 2018 року кримінальне провадження № 42015100000001105 закрито на підставі пункту 2 частини першої ст. 284 КПК України (відсутність у діянні складу кримінального правопорушення). Вказана постанова позивачем у встановленому законом порядку не оскаржувалась.
Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до частини першої ст. 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша ст. 13 ЦПК України).
Проте, позивач не навів обґрунтування позовних вимог та не надав суду доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому шкоди та її розміру. Також позивачем не доведено протиправності поведінки органів прокуратури та причинного зв'язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою.
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди, а позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про відшкодування матеріальної шкоди, відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
В постанові Верховного Суду складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2020 року (справа № 560/898/16-ц) висловлено висновок, що обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв'язку із їх недоведеністю.
Отже, звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач у відповідності до вимог частини четвертої ст. 12 ЦПК України, на власний розсуд розпоряджаючись своїми правами повинен був усвідомлювати ризик від невиконання обов'язку із доведення позовних вимог необхідними доказами.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись
ст.ст. 3, 8, 21, 24, 55, 56, 61, 129, 129-1 Конституції України,
ст.ст. 1-23, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України,
ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_1 до Київської міської прокуратури, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, третя особа Кабінет Міністрів України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконним рішенням органу державної влади залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 23 вересня 2024 року.
Суддя І. В. Литвинова