19 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/3170/24 пров. № А/857/11520/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Зозулею Д.П. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУ ПФУ, пенсійний орган, відповідач), в якому просила визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ щодо ненарахування та не виплати їй згідно ст.39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII від 28.02.1991 (далі - Закон №796) доплати до пенсії з 25.09.2023 та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй доплату до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат відповідно до вказаної норми цього Закону з 25.09.2023.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 16.04.2024 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що вона зареєстрована та проживає в населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджених постановою Кабінету Міністрів Української РСР №106 від 23.07.1991 (далі - Постанова №106), віднесений до зони гарантованого добровільного відселення та перебуває на обліку в ГУ ПФУ. Вказує, що наявність посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи не є обов'язковою обставиною, від якої залежить призначення підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці.
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що позивачка не працює, проживає в населеному пункті, який відповідно до Постанови №106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Перебуває на обліку в ГУ ПФУ та отримує пенсію по віку.
Вважаючи протиправною бездіяльність пенсійного органу щодо не нарахування на невиплати доплати до пенсії, як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у порядку, визначеному ст.39 Закону №796, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не зверталася до пенсійного органу з приводу не нарахування та невиплати підвищення до пенсії відповідно до ст.39 Закону №796. Суд дійшов висновку, що на час звернення позивачки у цій справі із позовом до суду, спору щодо нарахування та виплати спірного підвищення до пенсії не існувало, а тому відсутні підстави вважати, що права позивачки у зазначеній частині будуть порушені.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон №796, відповідно до ст.39 якого (в редакції чинній до 01.01.2015), громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Підпунктом 7 пункту 4 Розділу І Закону України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» №76-VIII від 28.12.2014 (далі - Закон №76) (набрав чинності 01.01.2015) були внесені зміни до Закону №796 шляхом виключення ст.ст.31, 37, 39, 45.
04.02.2016 було прийнято Закон України “Про внесення зміни до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №987-VIII (далі - Закон №987) (набрав чинності з 01.01.2016), яким включено до Закону №796 статтю 39 наступного змісту : “Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження - Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17.07.2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) п.п.7 п.4 розділу І Закону №76, які втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом ч.ч.2, 3 ст.152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17.07.2018, яке стало однією з підстав звернення до суду з позовом, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, п.п.2, абз.1, 2 п.п.3, п.п.4, абз.1, 2 п.п.5, абз1-4 п.п.6, п,п.7 п.4 розділу I Закону №76.
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення №6-р/2018 від 17.07.2018, було відновлено право позивачки на отримання підвищення до пенсії на підставі ст.39 Закону №796 (в редакції до 01.01.2015).
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18 (Пз/9901/55/18), дійшла до висновку, що позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено ст.39 Закону №796, а також визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач проживає на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
б) позивач є непрацюючим пенсіонером;
в) відповідачем є відповідне управління Пенсійного фонду України;
г) предметом спору є нарахування та виплата із 17.07.2018 підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, в розмірі, визначеному частиною другою статті 39 Закону №796.
Колегія суддів зазначає, що позиція відповідача грунтується на тому, що відповідно до вимог чинного законодавства України позивачка не набула права на підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону №796, оскільки у неї відсутнє посвідчення, яке підтверджує віднесення її до осіб, потерпілих від Чорнобильської катастрофи, а тому пільги Закону №796 на неї не розповсюджуються.
З приводу таких доводів, викладених у відзиві на позовну заяву, колегія суддів зазначає, що позивачка з 2011 року перебуває на обліку в ГУ ПФУ, є непрацюючою пенсіонеркою та проживає в населеному пункті, який відповідно до Постанови №106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Відповідно до Постанови №106 смт. Зарічне Вараського (Зарічненського району) Рівненської області віднесене до зони гарантованого добровільного відселення.
Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.2 ст.65 Закону №796, посвідчення “Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та “Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.
При цьому, положення ст.39 Закону №796 не ставлять у залежність право особи на підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення з наявністю/відсутністю в неї посвідчення, що підтверджує віднесення останньої до осіб, постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Системний аналіз положень Закону №796 дає підстави дійти висновку, що цей закон спрямований на регулювання правового становища широкого кола громадян, не всі з яких мають право на отримання посвідчення встановленого зразка. Право на отримання підвищення до пенсії гарантується (1) непрацюючим (2) пенсіонерам, які (3) проживають на територіях радіоактивного забруднення.
В даному контексті також слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у зразковій справі №240/4937/18 визначила обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, а саме: а) позивач проживає на території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; б) позивач є непрацюючим пенсіонером; в) відповідачем є відповідне управління ПФУ; г) предметом спору є нарахування та виплата із 17.07.2018 підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, в розмірі, визначеному ч.2 ст.39 Закону №796 (у редакції, чинній до 01.01.2015).
Також в ухвалі від 05.04.2023 Верховний Суд наголосив, що правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №240/4937/18 не встановлює обов'язкової наявності у позивача статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС чи потерпілого від Чорнобильської катастрофи.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що пенсійним органом не заперечується проживання позивачки в населеному пункті, який відповідно до Постанови №106 віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
На думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції щодо передчасності позовних вимог спростовуються вищенаведеними обставинами та запереченнями пенсійного органу, які зводяться саме до відсутності права позивачки на підвищення до пенсії, як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному ст.39 Закону №796, лише з огляду на відсутність посвідчення, що підтверджує віднесення її до осіб, потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплатити доплати до пенсії в розмірі двох мінімальних заробітних плат, колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду вирішуючи у справі №240/19227/21 виключну правову проблему стосовно того, чи може прожитковий мінімум застосовуватись як розрахункова величина для визначення розміру підвищення (доплати) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яку визначено ст.39 Закону №796 (у редакції, чинній до 01.01.2015), до інших виплат, розмір яких визначається без застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, відповідно до п.3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII від 06.12.2016 (далі - Закон №1774), наявністю якої було обумовлено необхідність передачі Касаційним адміністративним судом цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у постанові від 04.04.2024 дійшла наступних висновків : 06.12.2016 був прийнятий Закон №1774, який набрав чинності 01.01.2017.
Пунктом 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними Законом №410-ІХ від 19.12.2019).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2415-VIII від 15.05.2018).
Згідно п.9 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774, до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Аналізуючи зміст Закону №1774, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закони України “Про військовий обов'язок і військову службу», “Про підвищення престижності шахтарської праці», “Про Державний земельний кадастр», “Про судовий збір», “Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», “Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону №1774 законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом №1774 зміни такого змісту в ст.39 Закону №796 (в редакції, чинній до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону №1774 було виключено Законом №76, що було визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України №6-р/2018 від 17.07.2018.
Колегія суддів зазначає, що за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях “нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності “новим» актом (переживаюча/ультраактивна дія) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 по справі №9901/315/20 (п.40), від 03.11.2021 по справі № 9901/378/20 (.30)).
Згідно ч.1 ст.7 КАС України. суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.
Конституційний Суд України у рішенні №4/зп від 03.10.1997 по справі №18/183-97 за конституційним зверненням особи щодо офіційного тлумачення ч.5 ст.94 та ст.160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
З урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
Відтак, із набранням чинності Законом №1774 мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі ст.39 Закону №796 (у редакції, чинній до 01.01.2015).
Закон №1774 прийнятий у часі пізніше ніж Закон №796, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням ст.71 Закону №796, згідно якої, дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення п.3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774 визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень ст.39 Закону №796, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Конституційний Суд України неодноразово викладав правову позицію щодо розуміння положень ч.3 ст.22 Конституції України, згідно якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності.
Зокрема, у п.5.2 Рішення №5-рп/2005 від 22.09.2005 Конституційний Суд України вказав, що скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними ознаками поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
Суб'єктивне право особи на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі ст.39 Закону №796 не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.
Таким чином, норма п.3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774 (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі ст.39 Закону №796 (у редакції, чинній до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.».
Застосовуючи до спірних відносин у розглядуваній справі наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду в частині права особи на підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера, який проживає на території радіоактивного забруднення в розмірі, визначеному ст.39 Закону №796, колегія суддів зазначає, що позивачка має право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацююча пенсіонерка, яка проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року.
Проте, суд першої інстанції не взяв до уваги вищенаведене та дійшов помилкового висновку про передчасність позовних вимог.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2024 року по справі №460/3170/24 скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо ненарахування та не виплати ОСОБА_1 доплати до пенсії згідно статті 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 доплату до пенсії у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року згідно статті 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 25 вересня 2023 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук