Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/11647/2024
м. Київ Справа № 755/1816/22
16 вересня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Ящук Т.І.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року та ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,-
У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовомдо ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги обгрунтовував тим, що вона є спадкоємцем за заповітом померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Васильківським МРВДРАЦС ГТУЮ у Київській області та свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 21.04.2018 року, виданим приватним нотаріусом Васильківського міського нотаріального округу Київської області. Відтак, позивач успадкувала всі права ОСОБА_3 , які належали йому на момент відкриття спадщини.
Зазначала що, оформляючи свої спадкові права, вона серед документів померлого ОСОБА_3 виявила оригінал розписки від 10.06.2009рокузі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 , проживаючий в АДРЕСА_1 позичив у ОСОБА_3 , проживаючого в АДРЕСА_2 , кошти в сумі 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США, зобов'язався повернути борг в сумі 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США по першій вимозі, протягом місяця.
Також наявний графік від 01.11.2010 року про погашення основної суми заборгованості з якого вбачається, що ОСОБА_1 повернув ОСОБА_3 у частину боргу.
Здійснивши детальний розрахунок повернутих коштів, позивач з'ясувала, що відповідачем було повернуто кошти на загальну суму 5140 (п'ять тисяч сто сорок) доларів США, тобто,невідшкодованою залишилась сума боргу в розмірі 54 860 (п'ятдесят чотири тисячі вісімсот шістдесят) доларів США.
Відповідно позивач,у зв'язку із спадкуванням, набула право вимоги до ОСОБА_1 за його зобов'язаннями перед ОСОБА_3 на суму 54860 (п'ятдесят чотири тисячі вісімсот шістдесят) доларів США.
Виявивши вказані обставини, 03.08.2021 року позивач звернулась до ОСОБА_1 з вимогою про повернення боргу за договором позики від 10.06.2009 року, укладеним між ОСОБА_3 , як кредитором, та ОСОБА_1 , як боржником.
Оскільки договір позики не містив зазначення строку повернення позики, кошти мали бути повернутими позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення вимоги.
Вимога позивача була отримана ОСОБА_1 10.08.2021 року, однак борг не повернуто, у зв'язку з чим вона вирішила звернутися за захистом своїх прав до суду.
З урахуванням викладеного, уточнивши вимоги на стадії судових дебатів, позивач просила суд стягнути з відповідача неповернуту суму боргу у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920,00 грн, а також відсотки за користування позикою, розмір яких визначається на рівні облікової ставки НБУ.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позикизадоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6762,80 грн сплаченого судового збору.
В решті вимог позову - відмовлено.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року в задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Білецького Анатолія Леонідовича про поновлення строку на подання заяви про винесення додаткового рішення, відмовлено.
Заяву представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича про винесення додаткового рішення залишено без розгляду.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції від 07 березня 2024 року та ухвалою суду від 30 квітня 2024 року, представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Білецький Анатолій Леонідовичподав апеляційні скарги.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції зазначає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права. Судом неповно встановлено обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи та поданим письмовим доказам, що знаходяться в матеріалах справи.Просив скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 рокув частині стягнення заборгованість за борговою розпискою у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн, 6762,80 грн сплаченого судового збору та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові в частині стягнутих грошових коштів.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторони посилались в обгрунтування своїх вимог та заперечень.
Зазначає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи, оскільки між сторонами не було укладено жодного іншого договору, в тому числі договору позики на суму 60 000 доларів США, окрім розписки від 10.06.2009 тому, тому вимога від 20.09.2010 року могла стосуватися лише вказаної розписки.
Позивачем, в свою чергу, на підтвердження своїх заперечень, викладених в дебатах та взятих до уваги судом, не було надано до справи жодного доказу того, що між сторонами розписки було укладено будь-який інший договір позики на суму 50 000 доларів США.
Тому, на переконання сторони відповідача, суд першої інстанції безпідставно та помилково не прийняв в якості доказу вимогу померлого ОСОБА_3 від 20.09.2010року з огляду на те, що зазначена в ній сума боргу не відповідає існуючому боргу за борговою розпискою від 10.06.2009 року, а саме на 60 000 доларів США, а не на 50 000 доларів США.
Крім того, суд першої інстанції дійшовпомилкових висновківпро те, що відповідачем не надано належних доказів пред'явлення позивачем вимоги про повернення боргу поза межами строку давності.
У відповідності доабзацу другого ч. 5 ст. 261 ЦК України і, враховуючи, що в розписці від 10.06.2009 року визначено строк виконання зобов'язання моментом пред'явлення вимоги та вказано пільговий строк для виконання такої вимоги в один місяць, то слід вважати, що у ОСОБА_3 виникло право на пред'явлення вимоги ще 10.06.2009 року + 1 місяць, тобто, крайньою датою для пред'явлення вимоги було 10.07.2012 року.
Отже, відповідач вважає, що строк позовної давності за наявною у позивачки розпискою від 10.06.2009року, враховуючи вимогу про повернення боргу від 20.09.2010 року, складену ОСОБА_3 , сплив ще за життя останнього
Також сторона відповідача звертає увагу суду апеляційної інстанції на те що, заперечуючи щодо заявлених позовних вимог, відповідач стверджував, що після отримання від померлого ОСОБА_3 вимоги від 20.09.2010року, останньому негайно було повернуто борг в повному обсязі, але ОСОБА_3 під час повернення боргу не віддав ОСОБА_1 оригінал розписки від 10.06.2009рокупосилаючись на те, що не може її знайти, але коли знайде, то обов'язково поверне.
22.08.2022 року, подавши заяву про виклик свідка, відповідач просив суд викликати у судове засідання та допитати у якості свідка ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Саме даний свідок, який особисто знав, як ОСОБА_3, так і відповідачаОСОБА_1 , був присутній під час повернення коштів за розпискою від 10.06.2009 року та міг підтвердити факт повернення коштів і суть домовленостей між ОСОБА_3 та відповідачем щодо повернення оригіналу розписки від 10.06.2009 року. Однак, суд першої інстанції, керуючись ст. 1051 ЦК України, відмовив відповідачу у задоволенні вказаного клопотання, зазначивши, що покази свідка у справах про стягнення боргу задоговром позикик не є належним доказом.
Також, поза увагою суду першої інстанції залишились доводи відповідача про те, що ОСОБА_3 , з моменту отримання розписки від відповідача та направлення своєї вимоги про повернення боргу, по день своє смерті так і не звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача боргу, що вкотре доводить, що борг було сплачено відповідачем в повному обсязі.
Сторона відповідача звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення вийшов за межі позовних вимог.
Так, в своєму позові позивач просила стягнути суму боргу в гривні по банківському курсу, що діяв на час звернення до суду.
В судових дебатах, позивач просила суд стягнути з відповідача неповернуту суму боргу у розмірі 50000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн, а також відсотки за користування позикою, розмір яких визначається на рівні облікової ставки НБУ.
При цьому, позивачем не подавались клопотання про зменшення позовних вимог чи зміну предмета позову.
Однак, суд першої інстанції, вважаючи можливим уточнений позов задовольнити, стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за борговою розпискою у розмірі 50000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн.
Таким чином, в порушення вимог частини 2 статті 264 ЦПК України, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, так як в позові позивачка просила стягнути борг в національній валюті України і, змінила позовні вимоги у судових дебатах, а не на стадії підготовчого провадження.
Крім того, до моменту складання повного тексту судового рішення суддею Кравченко Л.М. було розглянуто ряд інших справ по яким ухвалені судові рішення, що вбачається з Інтернет ресурсу Судової влади України.
Отже, на думку відповідача, між датою ухвалення судового рішення та датою опублікування його повного тексту пройшов значний час і на результат прийнятого судом рішення міг чинитись сторонній вплив, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 30 квітня 2024 рокупредставник відповідача зазначає, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали порушено норми процесуального права, неповно встановлено обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи та поданим письмовим доказам, що знаходяться в матеріалах справи.
Зазначає, що суд першої інстанції не проголошував учасникам справи № 755/1816/22 рішення (в тому числі вступну та резолютивну частини) ні в день виходу до нарадчої кімнати в судовому засіданні 07.03.2024 року, ні в інший орієнтовний час (який судом не було зазначено).
Не знаючи зміст рішення суду, відповідач був фактично позбавлений можливості сформулювати вимоги заяви про ухвалення додаткового рішення.
Крім того, лише після ознайомлення 04.04.2024 року в ЄДРСР з текстом судового рішення від 07.03.2024 року, стороні відповідача стало відомо, що під час ухвалення судового рішення суд не вирішив питання про судові витрати пов'язані з розглядом справи, а саме: про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. При цьому, заявою від 31.10.2023 року (знаходиться в матеріалах справи) на підставі до статті 141 ЦПК України представник відповідача заявляв про те, що докази, які підтверджуватимуть витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, будуть надані відповідачем після ухвалення судом рішення.
Сторона відповідача просить скасувати ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30.04.2024 року у справі № 755/1816/22та ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з позивача на користь відповідача судові витратина професійну правничу допомогу у розмірі 37 200,00 грн.
У відзивах на апеляційні скарги представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Шумило Наталія Миколаївна просить апеляційні скарги відповідача залишити без задоволення, а судові рішення Васильківського міськрайонного суду Київської областіу справі № 755/1816/22 - без змін.
Зазначає, що наявність у позивача, як правонаступника кредитора, оригіналу розписки підтверджує факт продовження існування боргу і спростовує твердження відповідача про його повне повернення.
На виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10 червня 2009 року відповідачем було повернуто ОСОБА_3 у 10 000 доларів США, про що свідчить розписка від 21 жовтня 2009 року, і залишок боргу склав 50 000,00 доларівСША.
При цьому, доказів пред'явлення ОСОБА_3 відповідачу за життявимоги про повернення боргу за борговою розпискою саме від 10 червня 2009 року суду надано не було, відтак, відсутні правові підстави стверджувати, що перебіг строку позовної давності слід відраховувати з 20 вересня 2010 року - дати пред'явлення ОСОБА_3 відповідачу вимоги про повернення 60 000 доларів США, оскільки вказана вимога стосувалась іншого боргового зобов'язання відповідача.
Як стверджується матеріалами справи, позивач 03 серпня 2021 року звернулась до відповідача з вимогою про повернення боргу за договором позики від 10 червня 2009 року, укладеним між ОСОБА_3 , як кредитором, та відповідачем, як боржником.
Оскільки договір позики не містив зазначення строку повернення позики, кошти мали бути повернутими позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення вимоги.
Вимога позивача була отримана відповідачем 10 серпня 2021 року, проте, за станом на день звернення позивача з позовом до суду виконаною не була. У зв'язку з чим, позивач звернулась до суду з позовом про стягнення боргу за договром позики в межах строку позовної давності до суду.
Сторона позивача вважає, що для часткового задоволення судом позовних вимог суду не потрібна заява позивачапро зменшення їх розміру. Підтвердила, що в судовому засіданні представник позивача погодилась з доводами представника відповідача про повернення відповідачем на виконання зобов'язань за договором позики від 10 червня 2009 року коштів ОСОБА_3 в сумі 10 000 доларів США, а тому не заперечувала що з відповідача підлягає до стягнення залишок суми боргу за договором позики від 10 червня 2009 року в розмірі 50 000 доларів США.
З огляду на наведене, позивач вважає, що судом першої інстанції було прийнято законне та обгрунтоване рішення. У зв'язку з чим просить суд апеляційної інстанції відмовити відповідачу у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.
В частині доводів апеляційної скарги відповідача на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року зазначає, що відповідачу та його представнику було відомо, що датою ухвалення рішення у справі є 07 березня 2024 року.
Більше ніж через місяць після винесення судом рішення у справі, а саме- 08 квітня 2024 року, через Електронний Суд представник позивача отримала заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення. Як вбачається з вказаної заяви, представник відповідача просить суд ухвалити додаткове рішення у справі, а саме: стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 37 200 грн. До заяви відповідачем долучено копію платіжної інструкції від 06 березня 2023 року на суму 37 200 грн, акт прийому наданих послуг від 09 березня 2024 року та додаткову угоду № 2 від 05 січня 2023 року.
Разом з тим, відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Виходячи з наведених обставин, сторона позивача вважає, що Васильківський міскрайонний суд Київської області, постановлюючи ухвалу від 30 квітня 2024 року, дійшов вірного висновку про те, що доводи представникавідповідача адвоката Біленького А.Л. про те, що ним було направлено заяву про ухвалення додаткового рішення та подано відповідні докази в передбачений законодавством 5-ти денний строк з моменту отримання копії повного тексту рішення, не заслуговують на увагу, оскільки норми законодавства не пов'язують строк на подачу відповідних доказів із датою отримання повного тексту рішення суду.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог сторонами не оскаржується, а відтак, у відповідності до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Білецький Анатолій Леонідович повністю підтримали доводи апеляційних скарг, просили скарги задовольнити, оскаржувані рішення та ухвалу суду скасувати та постановити нове судрве рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення боргу за договром позики та стягнути з позивачки на користь відповідача понесені ним витрати на правничу допомогу в розмірі 37200,00 грн.
Представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Шумило Наталія Миколаївна в судовому засіданні проти доводів апеляційних скарг заперечувала, просила скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення- без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзиву на скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року та на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 10.06.2009 року ОСОБА_1 рукописно написав розписку про отримання у борг від ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 60 000 доларрів США та зобов'язався повернути борг на першу вимогу, протягом місяця. Розписка містить напис та підпис ОСОБА_1 про отимання грошових коштів у борг.
21.10.2009 року ОСОБА_1 рукописно написав розписку про повернення ОСОБА_3 10 000 доларів США на виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 року і вказав, що залишок боргу складає50 000,00 доларів США.
На вказаній розписці міститься також підпис ОСОБА_3 , який засідчує факт повернення боргу в сумі 10 000 доларів США на виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 року .
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
За життя ОСОБА_3 склав заповіт, яким все своє майно, що буде належати йому на день смерті і на яке за законом він матиме право заповів ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київськогої області, реєстровий номер № 308.
05.08.2021 року приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київськогої області видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, за реєстровим номером № 1615. Відповідно до вказаного свідоцтва ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , прийняла спадщину після померлого ОСОБА_3 .
03.08.2021 року ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 з вимогою про повернення боргу за договором позики від 10.06.2009 року, укладеним між ОСОБА_3 , як кредитором, та ОСОБА_1 , як боржником.
Оскільки договір позики не містив зазначення строку повернення позики, кошти мали бути повернутими позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення вимоги.
Однак, відповідачем борг не повернуто, у зв'язку з чим позивачвирішила звернутися за захистом своїх прав до суду.
Задовольняючи частково позовні вимоги та, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн, суд першої інстанції вказав на те що, в порушення зазначених норм закону та умов укладеної розписки, відповідач свої зобов'язання належним чином не виконав, внаслідок чого утворилася заборгованість, розмір якої, на момент подання позову до суду, складає 50000 доларів США. Направлена позивачем вимога про повернення боргу відповідачем отриманою не була. Разом з тим, згідно заяви про ознайомлення з матеріалами справи, відповідач особисто ознайомився із вимогами позивача, заявленими 01.02.2022 року до суду в приміщенні суду 08.08.2022 року.
Позивач звернувся до суду із цим позовом 01.09.2022 року, тобто, з дотриманням загальної позовної давності, що виникла з моменту пред'явлення нею вимоги, тобто, з 03.08.2021 року. Належних доказів пред'явлення вимоги про повернення боргу поза межами строку давності, відповідачем не надано. Приймаючи до уваги вказане, суд вважає, що позивач не пропустив строк позовної давності за вказаний період, у зв'язку з чим суд не вбачає підстави для його застосування. Умови договору сторін змінювалися, договір пролонгувався частковим виконанням відповідачем своїх зобов'язань, і таким чином строк дії договірних відносин сторін продовжувався.
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок їх сукупності, суд першої інстанції приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики в розмірі 50000 доларів США, оскільки розписки від 10.06.2009 року та від 21.10.2009 року містять відмітки позичальника, які свідчать про ознайомлення із ними та згоду.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за борговою розпискою у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн відповідає.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Згідно з частиною 1 статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Відповідно до частини 1 статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена, тому отримання свідоцтва про право на спадщину є правом спадкоємця, яке він може використати у будь-який час. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину, адже, прийнявши спадщину в порядку, передбаченому ст.ст. 1268, 1270 України, він забезпечив своє право на отримання свідоцтва в майбутньому.
ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 та в межах строків, визначених законом, звернулася до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом.
Таким чином, ОСОБА_2 , в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, прийняла у власністьмайно, що належало померлому на день смерті і на яке за законом померлий мав право.
В розумінні глави 13 ЦКУкраїни грошові кошти є майном.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що не спростовано матеріалами справи та відповідачем, що відповідно до договору позики від 10.06.2009 року ОСОБА_1 рукописно написав розписку про отримання у борг від ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 60 000 доларрів США та зобовязався повернути борг на першу вимогу.
Відповідач був повністю ознайомлений з умовами позики, сумою позики, строком повернення грошових коштів шляхом написання розписки власною рукою.
Поряд з цим, з моменту звернення позивача до суду 01.02.2022 року і до моменту винесення судом рішення свій борг за договором позики від 10.06.2009 року не повернув позивачці на її вимогу, як спадкоємиці померлого позикодавця ОСОБА_3.
За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за борговою розпискою у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн.
Доводи апеляційної скарги про те, щопозивачем не було надано до справи жодного доказу того, що між сторонами розписки було укладено будь-який договір позики на суму 50000 доларів США, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що в матеріалах справи наявна розписка від 10.06.2009 року, згідно якої ОСОБА_1 рукописно написав розписку про отримання у борг від ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 60 000 доларів США.
21.10.2009 року ОСОБА_1 рукописно написав розписку про повернення ОСОБА_3 10 000 доларів СШАна виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 ррку і вказав, що залишок боргу складає 50 000 доларів США. На вказаній розписці міститься підпис ОСОБА_3 , який засвідчує факт повернення йому боргу в сумі 10 000 доларів СШАна виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 року.
Таким чином, арифметично співставивши суму позики за розпискою від 10.06.2009 року та суму поверненого відповідачем боргу згідно розписки від 21.10.2009 року, колегія суддів приходить до висновку, що неповернена відповідачем сума боргу становить 50 000 доларів США. Вказаний залишок боргу ркописно підтверджений ОСОБА_15 в розписці від 21.10.2009 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач вважає, що строк позовної давності за наявною у позивачки розпискою від 10.06.2009 року, враховуючи вимогу про повернення боргу від 20.09.2010 року складену позикодавцем ОСОБА_3 , сплив ще за життя останнього, колегія суддів також відхиляє, з огляду на наступне.
З наданого відповідачем листа від 20.09.2009 року вбачається, що ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_16 а з вимогою про повернення суми позики в розмірі 60 000 доларів США. З наданої вимоги не вбачається, що вона стосується розписки від 10.06.2009 року , оскільки не містить жодної вказівки саме на цю розписку.
Відповідач підтвердив, що він, окрім отриманих грошей за розпискою від 10 червня 2009 року, ще брав у борг у ОСОБА_3 грошові кошти за іншими борговими розписками, тобто, між ними були ще інші боргові зобов?язання. А відтак, беззаперечних підстав вважати, що вимога від 20.09.2009 року стосується виключно повернення коштів за договором позики від 10.06.2009року, немає.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, нормою ст. 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного право або інтересу.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позивачка звернулася до суду із цим позовом 01.09.2022 року, тобто з дотриманням загальної позовної давності, що виникла з моменту пред'явлення нею вимоги відповідачу про повернення боргу, тобто, з 03.08.2021.
Належних доказів пред'явлення вимоги про повернення боргу поза межами строку давності, відповідачем не надано.
Приймаючи до уваги вказане, колегія суддів вважає, що позивач не пропустила строк позовної давності за вказаний період, у зв'язку з чим підстав для її застосування до вказаних правовідносин немає.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем після отримання від позикодавця ОСОБА_3 вимоги від 20.09.2010року, останньому негайно було повернуто борг в повному обсязі, що може підтвердитисвідок ОСОБА_17 , є безпідставними, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19)дійшов висновку, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики.
Отже, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді були повернені позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 під час повернення боргу не віддав оригінал розписки від 10.06.2009 року відповідачу, посилаючись на те, що не може її знайти, але коли знайде то обов'язково поверне, келегія суддів відхиляє, так як, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).
У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Відповідачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу, в розумінні чинного ЦПК України, про повернення ним 29.10.2009 року ОСОБА_3 у суми позики за розпискою від 10.06.2009 року в розмірі 60 000 доларів США.
Навпаки з наявної в матеріалах справи розписки від 21.10.2009 вбачається, що ОСОБА_1 рукописно написав розписку про повернення ОСОБА_3 10 000 доларів США на виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 року і вказав, що залишок боргу складає 50 000 доларівСША. На вказаній розписці міститься підпис ОСОБА_3 , який засідчує факт повернення боргу в сумі 10 000 доларів США на виконання боргового зобов'язання за договором позики від 10.06.2009 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що в позові позивач просила стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 1 579 880 грн, а в судових дебатах просила суд стягнути з відповідача неповернуту суму боргу у розмірі 50 000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на наступне.
У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов'язання: «Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16)».
З боргової розписки вбачається, що відповідач отримав у борг позику в доларах США. Відтак, прохання позивача повернути суму позики в іноземній валюті не суперечить законодавству України.
В позовній заяві позивач просила стягнути грошові кошти в сумі 1 579 880 грн, а в судових дебатах, позивач просила суд стягнути з відповідача неповернуту суму боргу у розмірі 50000 доларів США, що еквівалентно 1 439 920 грн. З наведеного вбачається, що сума коштів в гривневому еквіваленті є меншою, ніж заявлено в позовній заяві, відтак підстави вважати що суд вийшов за межі позовних вимог, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича.
Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року у задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича про поновлення строку на подання заяви про винесення додаткового рішення відмовлено, а заяву представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича про винесення додаткового рішення, залишено без розгляду.
Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Білецьким Анатолієм Леонідовичем подано до суду заяву про розподіл судових витрат та відповідні докази на підтвердження вказаних витрат лише 09.04.2024 року, тобто, з пропуском строку, визначеного ч. 8ст. 141 ЦПК України.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвала Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року відповідає.
Положеннями пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно з частиною першою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, відповідно до пункту 1 частини третьої зазначеної статті, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ГПК України).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, за змістом пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічні висновки, викладено у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
07.03.2024 року Васильківським міськрайонним судом Київської області ухвалено рішення про чаткове задоволення позовних вимогОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Як вбачається із журналу судового засіданні за 07.03.2024 року, представник відповідача адвокат Білецький Анатолій Леонідовичбув присутній у судовому засіданні та приймав участь у судових дебатах особисто, тому докази на підтвердження розміру судових витрат, які заявник поніс у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України мали бути подані ним протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, тобто, до 12.03.2024 року включно.
Однак, адвокат Білецький Анатолій Леонідовичнаправив заяву про компенсацію відповідачу судових витрат у справі з доказами понесених витрат лише 09.04.2024 року, тобто, з пропуском встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України строку.
Відтак, суд першої інстанції правомірно залишив заяву адвоката Білецького Анатолія Леонідовича без розгляду, як передбачено приписами частини восьмої статті 141 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги про те, щолише після ознайомлення 04.04.2024 року в ЄДРСР з текстом судового рішення від 07.03.2024 року адвокату Білецькому Анатолію Леонідовичу стало відомо, що під час ухвалення судового рішення суд не вирішив питання про судові витрати пов'язані з розглядом справи, а саме - про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а тому причину пропуску вказаного процесуального строку є поважними, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Згідно з частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 126 вказаного Кодексу право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 127 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Вирішення питання щодо поновлення строку перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони чи з своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і поновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ЦПК України. Отже, вирішуючи це питання, суд з урахуванням конкретних обставин справи має оцінити на предмет поважності причини пропуску встановленого законом процесуального строку, і в залежності від встановленого - вирішити питання про поновлення або відмову у поновленні цього строку.
Із правового контексту наведеної норми слідує, що законодавець не передбачив обов'язку суду автоматично поновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки у кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було порушено заявником, та чи підлягає він поновленню. Тому, суд може поновити пропущений процесуальний строк лише у виняткових випадках.
Для поновлення процесуального строку суд має встановити відповідні обставини, для чого заявник має довести суду їх наявність та непереборність, у зв'язку з тим, що фактично норма про можливість поновлення процесуальних строків є, по суті, пільгою, яка може застосовуватись як виняток із загального правила, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого визначення законодавцем кожного з процесуальних строків.
Отже, підстави пропуску строку на звернення до суду можуть бути визнані поважними, строк поновлено лише у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, у встановлений законом процесуальний строк подання заяви. Тобто, тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо звернення до суду у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку з поважних причин.
Як роз'яснив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.04.2008 зі справи «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, вирішення питання щодо поновлення строку перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Як вбачається з матеріалів справи у судовому засіданні 07.03.2024 року був присутній представник відповідача - адвокат Білецький Анатолій Леонідовичта був обізнаний про видалення суду до народчої кімнати для ухвалення рішення.
Наведені обставини свідчать про те, що адвокат Білецький Анатолій Леонідовичмав об'єктивну можливість реалізувати свої процесуальні права, які визначені частиною восьмою статті 141 ЦПК України, в порядку і строки встановлені цією нормою.
Оцінюючи доводи адвоката Білецького Анатолія Леонідовича, наведені в обґрунтування поважності причин пропуску ним процесуального строку, ураховуючи відсутність будь-яких доказів на підтвердження вказаних доводів, колегія суддів не вбачає об'єктивно непереборних обставин, які б унеможливлювали заявнику надати необхідні докази суду першої інстанції в межах усього п'ятиденного строку, визначеного положеннями ЦПК України.
Отже, колегія суддів вважає, що заявником не доведено обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов'язані із істотними перешкодами чи труднощами для вчинення відповідної процесуальної дії (подання доказів щодо понесених відповідачем судових витрат в межах усіх 5 днів).
Враховуючи, що адвокат Білецький Анатолій Леонідовичне дотримався вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку подання доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, а причини пропуску строку обгрунтовано визнано судом неповажними, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку слід відмовити, а заяву про компенсацію судових витрат у справі необхідно залишити без розгляду на підставі частини восьмої статті 141 ЦПК України.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що ухвала Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року постановлена з дотриманням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича на ухвалу суду.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича залишено без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Білецького Анатолія Леонідовича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року та ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року залишити без задоволення.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 07 березня 2024 року та ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 19 вересня 2024 року.
Головуючий: Судді: