05 вересня 2024 року м. Київ
Справа №369/5171/23
Апеляційне провадження №22-ц/824/9131/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Мережко М.В., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Бевзи А.М., Федорчук Я.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухваленого під головуванням судді Фінагеєвої І.О. 05 лютого 2024 року в м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду звищевказаним позовом, в якому зурахуванням уточнених позовних вимог просила стягнути з відповідача:
-249792, 40 грнборгу за попереднім договором (включно зі штрафом 10 %);
-три проценти річних за боргом, які обчислюються з дня його виникнення до дня прийняття рішення у справі, які станом на день подання позову складають 34970, 94 грн;
-інфляційні втрати за боргом, які обчислюються з дня його виникнення до дня прийняття рішення у справі, які станом на день подання позову складають 136136,86 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 29 грудня 2017 року між ОСОБА_2 через її довірену особу та ОСОБА_1 через її довірену особу було укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири. Попередній договір засвідчено нотаріусом Михальченко М.М. Згідно пункту 1 попереднього договору (зі змінами) продавець у строк до 31 липня 2018 року зобов'язався передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу, а покупець зобов'язався прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 27 кв.м. в багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці площею 0,1002 гa, кадастровий номер якої 3222486200:03:006:0020, що знаходиться по АДРЕСА_2 .
Згідно пункту 4 попереднього договору на підтвердження намірів сторін покупець передав, а продавець прийняв передоплату у вигляді авансу в розмірі 227084,00грн (еквівалентно 8096 доларів США). За умовами пункту 5 попереднього договору сторони домовилися, що у випадку відмови (ухилення) продавця від продажу квартири у строк, передбачений попереднім договором, продавець повинен повернути покупцю одержану від нього суму авансу в розмірі 227084,00 гр. протягом одного місяця. Крім того, продавець має сплатити штраф 10 % від загальної вартості квартири. Всупереч умовам попереднього договору продавець не передав у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу вказану квартиру як до 31 липня 2018 року, так і станом на день подання цієї заяви. Більш того, багатоквартирний житловий будинок, в якій має знаходитися вказана квартира, не побудований та не введений в експлуатацію досі. Крім того, всупереч умовам попереднього договору продавцем не повернуто покупцю одержану від нього суму авансу як протягом одного місяця, так і станом на день подання цієї заяви. При цьому, розшукати продавця для вручення вимоги про повернення авансу не вдається можливим, оскільки остання за місцем реєстрації не перебуває, на зв'язок не виходить, працівники офісу продажів відповідного житлового комплексу контактів не надають.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за попереднім договором включно зі штрафом 10 % у розмірі 249792, 40 грн, три проценти річних за боргом у розмірі 38885, 49 грн, інфляційні втрати за боргом у розмірі 161649, 81 грн, судовий збір у розмірі 4309,00 грн
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідачем ОСОБА_1 не було виконано умови попереднього договору, у зв'язку з чим було порушено права позивача ОСОБА_2 , остання має право на стягнення з відповідача сплаченої суми авансу з урахуванням штрафу у розмірі 10 % від загальної вартості квартири, передбаченого п. 5 попереднього договору, що становить 249792, 40 грн.
Що стосується стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини, які склалися між сторонами є грошовими та містять зобов'язальний характер, а тому суд прийшов до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних з моменту прострочення зобов'язання з 01 вересня 2018 року по дату ухвалення судового рішення у справі 08 листопада 2023 року у розмірі 38885, 49 грн - 3% річних та 161649,81 грн інфляційних збитків.
Відмовляючи в стягненні витрат на правову допомогу з відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу (договору про надання правової допомоги, детального опису робіт, виконаних адвокатом, актів виконаних робіт, тощо).
Не погодилась із вказаним рішенням ОСОБА_1 , її представником подана апеляційна скарга, в якій він зазначає про незаконність рішення у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи у зв'язку з неповним їх з'ясуванням, що призвело до неправильного вирішення справи. Представник вказує на те, що судом першої інстанції було розглянуто справу за відсутності відповідача та її представника, які не були належним чином повідомлені про дату, час та місце засідання суду, що є порушенням норм процесуального права. Також суд першої інстанції в судовому засіданні, яке відбулось 08 листопада 2023 року не розглянув клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи чим не було забезпечено принцип змагальності.
Представник відповідача вказує на те, що судом першої інстанції суму 22708, 40 грн було визначено як штраф, і правова природа цього боргу як штрафної санкції не змінилась, штраф у грошове зобов'язання не перетворився, а тому відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень ст. 625 ЦК України. Крім того, ч.2 ст. 550 ЦК України визначено, що проценти на неустойку не нараховуються.
Зазначає, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено та з'ясовано положення п.5 Попереднього договору. Вказує, що п.5 не визначає момент з якого має рахуватися строк для повернення сплаченого авансу, а тому в силу положень ч.2 ст. 530 ЦК України такий момент мав визначатись пред'явленою вимогою позивача.
Представник відповідача зазначає, що відповідач станом на 31 липня 2018 року не мала можливості укласти основний договір, оскільки будинок не було введено в експлуатацію та відповідач не мала у власності зазначену квартиру, а тому відсутні факти відмови чи ухилення відповідача від укладення основного договору , та будь яких доказів існування таких фактів матеріали справи не містять.
За таких обставин, вказує, що суд безпідставно дійшов висновків про те, що відповідач має грошове зобов'язання в розмірі 249792,40 грн, ухилився від продажу квартири, а також безпідставно встановив, що прострочення зобов'язання почалось 01 вересня 2018 року, бо жодна з подій визначених п.5 Попереднього договору з моменту його укладення і протягом його дії не настала та позивачем не направлялась відповідачу вимога про повернення сплаченого авансу, як до 31 липня 2018 року так і після закінчення строку дії зобов'язань за Попереднім договором до подачі позовної заяви.
Також вказує, що позивач не звертався до відповідача з вимогою про повернення грошових коштів сплачених відповідачу відповідно до п. 4 Попереднього договору та належних і допустимих доказів про намагання пред'явлення вимоги відповідачу позивач не надав. Таким чином, обов'язок повернути грошові кошти сплачені позивачем відповідно до п. 4 Попереднього договору на дату подання позовної заяви у відповідача не настав, оскільки позивачем не була пред'явлена вимога відповідачу передбачена ч.2 ст. 530 ЦК України, відповідно відсутня була і підстава для звернення до суду за захистом права, яке фактично не було порушене, та відповідно відсутня і умова для настання відповідальності передбаченої ч.2 ст. 625 ЦК України, а саме факт прострочення грошового зобов'язання.
Представник відповідача також вказує на те, що оскільки судом першої інстанції не було розглянуто їх клопотання про відкладення розгляду справи, вони були позбавлені можливості заявити про застосування строку позовної давності в один рік передбаченого ч.2 ст. 258 ЦК України щодо стягнення штрафу в розмірі 10 % від загальної вартості квартири передбаченого п.5 Попереднього договору, а тому змушений заявити про це під час апеляційного перегляду рішення.
Також представник відповідача вказує, що орієнтовний розрахунок судових витрат за розгляд справи в суді апеляційної інстанції, які планує понести відповідач складає 15000,00 грн, та зазначає, що докази понесення вказаних витрат будуть надані суду додатково.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким частково задовольнити позов та стягнути з відповідача на користь позивача сплачений аванс у розмірі 227084,00 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Судові витрати покласти на позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача вказує на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим, а доводи наведені в апеляційній скарзі безпідставними, а тому просить рішення суду залишити без змін, а вимоги апеляційної скарги без задоволення. Також вказує на те, що очікуваний розмір судових витрат, які понесла і планує понести позивач за розгляд справи в суді апеляційної інстанції становить 10000,00 грн. Докази понесення вказаних витрат будуть надані до суду пізніше.
В судовому засіданні представник відповідача - ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просив її задовольнити.
Від ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_4 надійшло клопотання в якому вони просили розглядати справу за їх відсутності, а також просили рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з такого.
Судом встановлено, що 29 грудня 2017 року між ОСОБА_2 через її довірену особу та ОСОБА_1 через його довірену особу було укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири. Попередній договір засвідчено нотаріусом Михальченко М. М.
Згідно пункту 1 попереднього договору (зі змінами) продавець у строк до 31 липня 2018 року зобов'язується передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 27 кв.м. в багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці площею 0,1002 гa, кадастровий номер якої 3222486200:03:006:0020, що знаходиться в АДРЕСА_2 .
Згідно пункту 4 попереднього договору на підтвердження намірів сторін покупець передав, а продавець прийняв передоплату у вигляді авансу в розмірі 227084,00 грн, що на день укладення договору еквівалентно 8090,06 доларів США.
Згідно пункту 5 попереднього договору, сторони домовилися, що у випадку відмови (ухилення) продавця від продажу квартири у строк, передбачений попереднім договором, продавець повинен повернути покупцю одержану від нього суму авансу в розмірі 227084,00 грн, що на день укладення договору еквівалентно 8090,06 доларів США протягом одного місяця та сплатити штраф у розмірі 10 % від загальної вартості квартири.
Відповідно до пункту 12 попереднього договору цей договір діє до моменту укладення Основного договору.
Відповідно до пункту 13 попереднього договору зміни та доповнення до цього договору, а також його розірвання оформляється у вигляді окремого нотаріально посвідченого договору /т.1 а.с. 11,12/.
Відповідачем ОСОБА_1 не було виконано умови попереднього договору, у зв'язку з чим було порушено права позивача ОСОБА_2 , та у зв'язку з чим остання звернулась до суду з вказаним позовом, в якому вказувала, що має право на стягнення з відповідача сплаченої суми авансу з урахуванням штрафу у розмірі 10 % від загальної вартості квартири, передбаченого п. 5 попереднього договору, а також 3% річних та інфляційних втрат.
Апеляційним судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Київської області від 14 лютого 2024 року відкрито провадження у справі №911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_1 та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. ч. 1,2 ст. 533 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 663 ЦК України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно вимог ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію щодо вирішення правовідносин у грошовому зобов'язані та застосування цивільного відповідальності за порушення такого зобов'язання, і вказана практика є усталеною.
Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов'язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов'язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов'язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (див. постанови Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19).
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ст. 625 ЦК України).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях(див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-).
У справі, що переглядається суд першої інстанції зробив вірний висновок про те, що відповідач порушила взяті на себе зобов'язання за умовами попереднього договору від 29 грудня 2017 року, а тому сплачена позивачем сума авансу підлягає поверненню позивачу. Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що в умовах попереднього договору сторонами визначений грошовий еквівалент в іноземній валюті. Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. У цій справі порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, а тому втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Згідно з п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З вищевикладеного вбачається, що при ухваленні рішення судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права що є безумовною підставою для скасування рішення суду відповідно до п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості ухвалити нове судове рішення, оскільки станом на час апеляційного перегляду справи відкрито провадження у справі про банкрутство відповідача ОСОБА_1 . А тому матеріали справи №№369/5171/23 слід передати до Господарського суду Київської області, на розгляді якого перебуває справа №911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_1 , виходячи з такого.
У ст. 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
У ст. 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.
Положеннями ст.1 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ ) надано визначення поняття боржника - юридична особа або фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, неспроможна виконати свої грошові зобов'язання, строк виконання яких настав; та поняття грошового зобов'язання (борг) як зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України.
Частиною 2 ст. 6 КУзПБ визначено, що відповідно цього Кодексу щодо боржника - фізичної особи застосовуються такі судові процедури: реструктуризація боргів боржника; погашення боргів боржника. Процедура погашення боргів боржника вводиться у справі про неплатоспроможність разом з визнанням боржника банкрутом.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно з ч. 3 ст. 7 КУзПБ матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині другій цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше п'яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), який розглядає спір по суті в межах цієї справи.
Отже, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19.
У постановах від 15 травня 2019 у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справах № 289/718/18 та № 289/2210/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог. Таким чином, зокрема, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію КУзПБ має відбуватися господарським судом у межах справи про банкрутство, яку такий суд розглядає. До того ж, вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень статті 163 ГПК України, а також надати оцінку змісту заявлених вимог та порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21) вказано, що якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) (провадження № 12-92гс20) зазначено, що, визначаючи юрисдикційність спорів з майновими вимогами боржника та до боржника, щодо якого здійснюється процедура банкрутства, Велика Палата Верховного Суду уже неодноразово зазначала про необхідність розгляду спорів між боржником та іншими суб'єктами (як органами, наділеними владними повноваженнями, так і суб'єктами приватно-правових відносин) щодо майна боржника в межах процедури банкрутства.
У Постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 201/15806/15 також вказано на те, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог та дотримання прав боржника щодо визначення обсягу кредиторської заборгованості та черговості її погашення.
ЦПК України передбачає ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку.
Також у цій Постанові вказано на те, що системний аналіз положень законодавства про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми КУзПБ мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.
Норми КУзПБ передбачають концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Також у цій Постанові вказано на те, що необхідності закриття провадження у справі немає, оскільки зазначені дії можуть призвести до створення перешкод позивачу у доступі до правосуддя та унеможливить захист його прав у господарському процесі у повному обсязі з урахуванням визначених строків звернення, встановлених статтею 45 КУзПБ
Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми авансу за нотаріально посвідченим попереднім договором купівлі-продажу, 3% річних, інфляційних втрат.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 14 лютого 2024 року відкрито провадження у справі №911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_1 та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника.
Характер правовідносин між учасниками даної справи свідчить про те, що спір у цій справі є майновим та стороною відповідача в якому є боржник.
З огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій, законодавець підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
Отже, виходячи зі змісту та підстав позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, спір між сторонами у цій справі виник з приводу грошового зобов'язання відповідача, відносно якого відкрита справа про неплатоспроможність, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, згідно з наведеними вище приписами ГПК України.
Захист прав таких осіб полягає у тому, що інші суди, незалежно від юрисдикції, які розглядали справи, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, після відкриття провадження в інших справах не закривають таке провадження, а передають справу до належного суду для розгляду по суті. При цьому таким належним судом є виключно суд господарської юрисдикції, який відкрив справу про банкрутство позивача або відповідача.
Урегулювання процедури розгляду спорів до позивача або відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, встановлює зрозумілу і справедливу процедуру закінчення розгляду справи належним судом, дотримання принципу визначення юрисдикції та підсудності справ одному господарському суду, який акумулює усі майнові спори, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство.
Отже, спір, який виник між сторонами у цій справі, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції. При цьому необхідності закриття провадження у справі немає, оскільки зазначені дії можуть призвести до створення перешкод позивачу у доступі до правосуддя та унеможливить захист його прав у господарському процесі у повному обсязі з урахуванням визначених строків звернення, встановлених статтею 45 КУзПБ.
Таким чином, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а справу необхідно передати до господарського суду, на розгляді якого перебуває справа про неплатоспроможність ОСОБА_1 .
Вказані висновки апеляційного суду грунтуються на правових позиціях викладених Верховним Судом у постановах від 26 лютого 2020 року у справі №199/6577/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі №200/10257/14-ц, від 20 травня 2020 року у справі №161/18582/17, від 10 червня 2020 року у справі №640/20224/15-ц, від 08 червня 2022 року у справі №711/8269/17, від 22 червня 2022 року у справі №523/12426/16 , від 26 жовтня 2022 року у справі №753/4673/21, від 09 серпня 2023 року у справі №757/32326/19-ц.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2024 року - скасувати.
Матеріали справи №369/5171/23 передати до Господарського суду Київської області, на розгляді якого перебуває справа №911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: М.В. Мережко
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 20 вересня 2024 року.