18 вересня 2024 року м. Житомир справа № 240/3790/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Лавренчук О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління ДПС у Житомирській області, у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Житомирській області «Про звільнення ОСОБА_1 » від 15 грудня 2023 року №530-0;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Житомирській області «Про внесення змін до наказу ТУ ДПС від 24,11.2023 №56-бз» від 19 грудня 2023року №59-бз;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області з 02 січня 2024року;
- стягнути з Головного управління ДПС у Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02 січня 2024 року по день фактичного поновлення її на роботі, який станом на 22.01.2024 становить 118638,28 грн, з відрахуванням встановлених законом податків та інших обов'язкових платежів;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області з 02 січня 2024 року та в частині стягнення з Головного управління ДПС у Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один міс
В обґрунтування позову вказує, що у зв'язку з необхідністю догляду за хворим батьком, позивач 13.12.2023 подала заяву про звільнення за власним бажанням з 01.01.2024, однак у заяві помилково вказала з 01 січня 2023 року. Зазначає, що 18.12.2023 направила відповідачу заву від 15.12.2023 про відкликання заяви про звільнення, однак у зв'язку з технічною помилкою, допущеною у заяві від 15.12.2023, позивач направила відповідачу заяву від 19.12.2023 у якій вказала нову редакцію заяви від 15.12.2023 із уточненням року в даті. Позивач також зазначає, що у період із 01.1.2024 по 24.01.2024 перебувала на лікарняному, а тому 25.01.2024 прибула на роботу, де й буда ознайомлена з оскаржуваними наказами. Звертаючись до суду позивач вказує, що при ознайомленні з наказами, позивачці стало відомо про те, що відповідачем одноосібно було змінено останню дату перебування її у відпустці з «09 січня 2024року» на «01 січня 2024року», а також про те, що ГУ ДПС у Житомирській області всупереч її волі звільнило ОСОБА_1 з роботи 01 січня 2024 року, вказавши у наказі про звільнення від 15.12.2023 №530-0 підставу для такого звільнення раніше подану ОСОБА_2 заяву від 13.12.2023, яка в дійсності нею, як вже зазначалося вище, була відізвана заявами від 15.12.2023 та від 19,12.2023. Позивач у позову зауважує, що жодних листів від відповідача не отримувала, оскільки вони направлялись на адресу. яка не є адресою її місця проживання Позивач у позові висновує: "Отже, незважаючи на: - перебування ОСОБА_1 у відпустці по 09.01.2024р.; - перебування ОСОБА_1 на амбулаторному лікуванні з 01.01.2024р. по 24.01.2024р.;- - відізвання ОСОБА_1 попередньої заяви від 13.12.2023р. про її звільнення з роботи 01.01.2024р., ГУ ДПС у Житомирській області 15.12.2023р. видало протиправний наказ №530-о «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до якого позивачку звільнено з роботи з посади начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області, за власним бажання. 01 січня 2024р." Вважаю, що наказ ГУ ДПС у Житомирській області «Про звільнення ОСОБА_1 » від 15.12.2023 №530-0 є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась до суду. Просить позов задовольнити.
Автоматизованим розподілом судової справи між суддями, головуючим суддею у справі №240/3790/24 визначено суддю Липу В.А.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду Липи В.А. від 04.03.2024 відкрито спрощене позовне провадження.
Відзив на позовну заяву надійшов до суду 21.03.2024. Заперечуючи позовні вимоги відповідач вказує, що 13.12.2023 від позивача надійшла заява про звільнення за власним бажанням з 01.01.2024, а тому ГУ ДПС, на виконання вимог наказу Державної податкової служби України від 14 грудня 2020 №720, у зв'язку з поданою заявою працівника, направило лист-погодження від 13.12.2023 №7169/8/06-30-11-01-20 щодо погодження звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС. Листом від 14.12.2023 №31589/7/99-00-07-03-01-07 ДПС України погодила заяву ОСОБА_3 щодо її звільнення. Наказом ГУ ДПС від 15.12.2023 №530-о «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з 01 січня 2024 року за власним бажанням. У зв'язку з перебуванням позивача у відпустці без збереження заробітної плати, її відсутністю в адміністративній будівлі та неможливістю вручити їй особисто копію наказу від 15.12.2023 №530-0, ГУ ДПС 15.12.2023 направило листа №25733/6/06-30-11-01-15 про необхідність отримати трудову книжку, повернути службове посвідчення та передати справи і довірене, у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, майно відповідно до ст.89 Закону 889. Даний лист та копію наказу, ГУ ДПС направлено на особисту електронну пошту ОСОБА_1 « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а також засобами поштового зв'язку через Укрпошту на адресу за місцем проживання, вказану ОСОБА_4 в ocoбовій картці. Зазначає, що 19.12.2023 до ГУ ДПС за вхідним №37759/6 надійшов лист від адвоката ОСОБА_5 , в якому остання надає заяву начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області ОСОБА_6 від 15.12.2023 про відкликання заяви про звільнення її за власним бажанням з 01 січня 2023 року. Вказує, що 25.12.2023 до ГУ ДПС за вхідним №38499/6 надходить заява ОСОБА_1 датована 19.12.2023 щодо внесення змін до заяви про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням, в якій помилково було зазначено «з 01 січня 2023 року» замість «01 січня 2024 року». Відповідач зазначає, що суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений ним у заяві, у випадку передбачених законодавством про працю, а тому відповідач діяв у межах та спосіб, передбачений законодавством.
Відповідно до частини 9 статті 31 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач із складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у визначених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом.
У зв'язку із призовом судді ОСОБА_7 на військову службу, відповідно до ч. 9 ст.31 КАС України та Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.10 №30 (із змінами і доповненнями) розпорядженням керівника апарату Житомирського окружного адміністративного суду від 19 липня 2024 року №137 було призначено повторний автоматизований розподіл справ, що перебували в провадженні судді Липи В.А., зокрема й адміністративної справи №240/3790/24.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.07.2024 головуючим суддею для розгляду адміністративної справи №240/3790/24 було визначено суддю Лавренчук Ольгу Володимирівну.
Суддя своєю ухвалою від 24.07.2024 прийняла позовну заяву до спрощеного позовного провадження та призначила судове засідання
У період із 19.08.2024 по 02.09.2024 головуюча у справі суддя перебувала у відпустці.
Протокольною ухвалою, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеної секретарем судового засідання до протоколу від 06.09.2024, суд перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні), з особливостями, визначеними статтями 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, позовну заяву та відзив, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Встановлено, що Наказом Головного управління ДПС у Житомирській області від 19 липня 2022 року №216-о, позивача зараховано на посаду начальника управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області, з 19 липня 2022 року (а.с. 11).
З матеріалів справи вбачається, що 20.11.2023 ОСОБА_1 подала заяву у якій просила надати відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 30 календарних днів з 11 грудня 2023 року (а.с. 13).
Наказом Головного управління ДПС у Житомирській області від 24.11.2023 №56-бз наказано: надати ОСОБА_1 - начальнику управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 30 календарних днів з 11 грудня 2023 року по 09 січня 2024 року (а.с. 14).
В матеріалах адміністративної справи міститься копія:
- заяви позивача наступного змісту: "Прошу Вас звільнити мене з 01 січня 2024 року за власним бажанням" (а.с. 66). На заяві міститься резолюція "До наказу" та дата погодження 13.12.2023;
- листа Головного управління ДПС у Житомирській області від 13.12.2023 №7168/8/06-30-11-01-20 до ДПС України "Щодо погодження звільнення" ОСОБА_1 у зв'язку з поданою заявою (а.с. 67);
- лист ДПС України від 14.12.2023 №31589/7/99-00-07-03-01-07 у якій вказано, що Державна податкова служба України не заперечує щодо звільнення ОСОБА_1 (а.с. 68).
Наказом №530-0 від 15 грудня 2023 року "Про звільнення" наказано: відповідно до частини першої статті 86 Закону України "Про державну службу" звільнити 01 січня 2024 року ОСОБА_8 з посади начальника управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області, за власним бажанням" (а.с. 69)
Позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначає, що оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки нею була подана заява про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням з 01.01.2024.
Так в матеріалах справи міститься лист адвоката Струкової Л.В. від 18.12.2023 наступного змісту: "Надаю заяву начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області ОСОБА_1 від 15.12.2023р., в якій вона повідомляє Вас про відкликання нею заяви про звільнення її за власним бажанням з 01 січня 2023 року". До листа додано заяву ОСОБА_1 від 15.12.2023 у якій вказано: "Відкликаю мою, ОСОБА_1 , начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області, заяву про звільнення, за власним бажанням з 01 січня 2023 року" (а.с. 16, 17).
Як вбачається на відмітки на листі адвоката від 18.12.2023, відповідач його отримав 19.12.2023.
З матеріалів справи вбачається, що 25.12.2023 до відповідача надійшла заява позивача від 19.12.2023 у якій вказано: "15.12.2023 мною, ОСОБА_1 , начальником управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області, подано заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням, в якій помилково було вказано «з 01 січня 2023 року» замість «з 01 січня 2024 року». А тому, прошу мою заяву від 15.12.2023року вважати правильною наступного змісту: "Відкликаю мою, ОСОБА_9 , начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Житомирській області, заяву про звільнення за власним бажанням з 01 січня 2024 року» (а.с. 18).
Як вказує у відповідач, у зв'язку з перебуванням позивача у відпустці без збереження заробітної плати, її відсутністю в адміністративній будівлі та неможливістю вручити їй особисто копію наказу від №530-0 «Про звільнення Ємельянової Ірини», ГУ ДПС 15.12.2023 направило листа №25733/6/06-30-11-01-15 (а.с. 70) про необхідність отримати трудову книжку, повернути службове посвідчення та передати справи і довірене, у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, майно відповідно до ст. 89 Закону 889. До листа додано копію наказу №530-о від 15.12.2023.
Позивач, заперечуючи вказану вище обставину, зазначає, що не отримувала жодних документів від відповідача, оскільки вони направлялись на поштову адресу, відмінну від зареєстрованого її місця проживання.
Окрім того, наказом ГУ ДПС у Житомирській області від 19 грудня 2023 року №59-бз, наказано: "Внести зміни до наказу ГУ ДПС від 24.11.2023 №56-бз "Про надання відпустки без збереження заробітної плати ОСОБА_10 ", а саме: у наказовій частині слова та цифри "по 09 січня 2024 року" змінити словами та цифрами "по 01 січня 2024 року"" (а.с. 20)
Звертаючись до суду з позовом, позивач оскаржувані накази протиправними та такими, що порушують її права та інтереси.
Отже, спірні правовідносини у цій справі виникли з підстав звільнення позивача з посади за власним бажанням відповідно до частини 1 статті 86 Закону України «Про державну службу» та статті 38 КЗпП України за умови подання нею заяви про відкликання попередньо поданої заяви про звільнення за власним бажанням.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України "Про державну службу" №889-VIII від 10.12.2015 (далі - Закону № 889).
Частинами першої-третьої статті 5 Закону №889 закріплено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
У пункті 3 ч.1 ст1 83 Закону №889 встановлено, що державна служба припиняється:
1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);
2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);
3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);
4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону);
5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);
6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);
7) у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;
8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади";
9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
Відповідно до статті 86 Закону №889 державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення (частина перша). Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом (частина друга). Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю (частина третя).
Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (далі - КЗпП України).
Згідно норм пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є підставою припинення трудового договору.
Як свідчать матеріали справи, позивач (державний службовець) відповідно до частини 1 статті 86 Закону України «Про державну службу» звернулась 13.12.2023 із заявою про звільнення за власним бажанням із 01.01.2024, тобто попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 640/30382/21 висновує, що Законом України «Про державну службу» визначено як дві окремі підстави припинення державної служби припинення її з ініціативи державного службовця звільнення за власним бажанням та за угодою сторін.
Системний аналіз Закону України «Про державну службу», а також предмет цього спору свідчить про те, що при вирішенні питання щодо правомірності звільнення державного службовця за його власним бажанням суди повинні з'ясувати чи було волевиявлення державного службовця на звільнення; чи закінчився двотижневий строк попередження або чи була взаємна домовленість сторін про звільнення до закінчення строку попередження.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі №640/30382/21 наголошує, що основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням. Водночас, визначення дати звільнення є обов'язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб'єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», оскільки частина друга вказаної статті передбачає умови звільнення державного службовця до закінчення двотижневого строку встановленого частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу».
Суд зазначає, що основними умовами для припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є строк, з якого припиняється державна служба, оскільки державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Визначення дати звільнення є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу».
Водночас частиною першою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.
Отже, КЗпП України цією правовою нормою надає працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі № 140/3179/19, від 07 березня 2018 року у справі №810/2728/16, від 10 березня 2020 року у справі № 803/959/17, від 03 грудня 2020 року у справі № 140/3179/19.
З матеріалів справи вбачається, що позивач 13 грудня 2023 року подала заяву про звільнення за власним бажанням з 01 січня 2024 року (а.с. 15).
Разом з тим, 15 грудня 2023 року (заявою від 19.12.2023 позивачем внесено уточнення щодо року), тобто до закінчення двотижневого строку з дня подання зави про звільнення, позивач подала відповідача заяву про відкликання попередньої поданої заяву про звільнення за власним бажанням з 01.01.2024 (74-75, 79).
При цьому судом не встановлено факт запрошення на його посаду іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Згідно правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 810/2728/16, відповідно до якої за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошену іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Крім того, оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про протиправність видання спірного наказу від 15.12.2023 №530-о про звільнення позивача, оскільки працівник (позивач), вчасно відкликавши попередньо подану заяву про звільнення ( виявила бажання не розривати трудові відносини з відповідачем.
Суд зазначає, що неточність у даті в частині зазначення року, за умови що зміст заяви про відкликання є чітким та зрозумілим, не є перешкодою для врахування такої заяви відповідачем.
За вказаних вище обставин, суд вважає, що наказ від 15.12.2023 №530-о підлягає скасуванню.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення її на посаді, з якої її було незаконно звільнено.
Відтак, скасування наказу про звільнення позивача передбачає поновлення її на посаді, з якої остання незаконно звільнена.
Оскільки у наказі від 15.12.2023 №530-о вказано: "Звільнити 01 січня 2024 року" , то цей день є останнім днем роботи на займаній посаді, а тому з 02 січня 2024 року у позивача почався вимушений прогул. Таким чином суд вважає, що необхідно поновити позивача саме з 202 січня 2024року, оскільки позивач вважається такою, що 01 січня 2024 року була на роботі.
Оскільки підставою для винесення оскаржуваного наказу від 19.12.2023 №59-бз слугував наказ від 15.12.2023 №530-о, який судом визнано протиправним та таким, що підлягає скасуванню, суд дійшов висновку про його протиправність.
Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 02 січня 2024 року по день фактичного поновлення її на роботі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У постанові від 12.05.2022 у справі № 540/2186/21 Верховний Суд вказав, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію. При цьому, вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21) сформувала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним і поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
З огляду на зазначене, вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі.
Разом з тим, суд вважає таким, що не підлягає задоволенню вимога позивача нарахувати середній заробіток по день фактичного поновлення на роботі з наступних підстав.
Рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Вказаний обов'язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу, згідно ст. 236 КЗпП України, не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді та пов'язаний виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі ст.236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Щодо розрахунку середнього заробітку.
Згідно з підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (далі - Порядок №100), цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідачем, на вимогу суду, надано довідку №77 від 14.08.2024 яка містить інформацію про нараховану позивачу заробітну плату за листопад - грудень 2023 року: листопад 2023 року - 3477,09 грн, грудень 2023 року - 0,00 грн та вказано, що середньоденна заробітна плата становить 1159,03 грн. (а.с. 122)
Однак, під час розгляду справи представник позивача заперечила щодо вказаних у даній довідці складових та казала на протиправність такого розрахунку, оскільки у грудні 2023 року позивач не працювала, а перебувала у відпустці без збереження заробітної плати.
Відповідачем у судове засідання 06.09.2024 надано довідку №83 від 05.09.2024 яка містить інформацію про нараховану позивачу заробітну плату за листопад - грудень 2023 року, а саме: листопад 2023 року - 3526,10 грн, грудень 2023 року - 0,00 грн та вказано, що середньоденна заробітна плата становить 1175,37грн. (а.с. 141)
Представник позивача у судове засідання, що призначене на 06.09.2024 не прибула. Причини неявки не повідомила, заперечень щодо складових довідки №83 від 05.09.2024 не надала.
Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, позивачку було звільнено з посади 01.01.2024, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати заробітну плату позивача за листопад та грудень 2023 року (два місяці, що передують звільненню).
Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про середньомісячну заробітну плату №83 від 05.09.2024 середньоденна заробітна плата становить 1175,37 грн.
Період вимушеного прогулу позивачки - з 02.01.2024 (наступний робочий день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по 18.09.2024 (день постановлення рішення у цій справі) становить 187 робочих днів.
З урахуванням цього, судом першої інстанції встановлено, що на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02.01.2024 по 18.09.2024 у розмірі 219788,58 грн (1175,37 грн х 187 днів).
Крім того, суд зазначає, що відповідно до пункту 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Враховуючи вищевикладені положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне зазначити, що рішення в частині поновлення позивача на посаді, а також в частині стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця слід допустити до негайного виконання.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
У зв'язку з відсутністю документально підтверджених судових витрат по даній справі, питання про їх розподіл судом не розглядається.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Частково задовольнити позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Житомирській області (вул. Юрка Тютюнника, 7, м.Житомир, 10003, ЄДРПОУ: 44096781) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Житомирській області від 15 грудня 2023 року №530-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Житомирській області від 19 грудня 2023 року №59-бз "Про внесення змін до наказу ГУ ДПС від 24.11.2023 №56-бз» .
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Житомирській області з 02 січня 2024 року.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02 січня 2024 року по 18 вересня 2024 року у загальній сумі 219788 (двісті дев'ятнадцять тисяч сімсот вісімдесят вісім) гривень 58 копійок.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління ДПС у Житомирській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Лавренчук
18.09.24