09 вересня 2024 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 369/11951/22
номер провадження №22-ц/824/10610/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
Учасники справи: представник відповідача ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2
та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 березня 2024 року /суддя Фінагеєва І.О./
у справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 а про стягнення заборгованості, -
24 листопада 2022 року АТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Банк просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 47 920,95 Євро - 3% річних за кредитним договором.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 березня 2024 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» 3% річних на суму 123 862 грн 72 коп, судовий збір у розмірі 2 429 грн 52 коп. /а.с. 102-110/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, відмовивши у позові.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2018 року по справі 0417/2-3568/2011 у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Даним рішенням встановлено, що станом на 2010-2013 роки він вже не мав перед позивачем жодної заборгованості. Ч. 2 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_1 також звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , відмовивши у позові.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що суд першої інстанції змінив підставу задоволення позову взявши суму, яка визначена у рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року в справі № 2-412/1420/2012. Проте, позивач в обґрунтування позовних вимог вказував зовсім іншу суму заборгованості - 151 864,42 Євро, на яку нарахував 3% річних від суми простроченої заборгованості, що складає 47 920,95 Євро. Таким чином, судом в оскаржуваному рішенні, фактично змінено як предмет, так і підставу позову, що не допускається згідно з вимогами ЦПК України. Вказував, що судом першої інстанції порушено п. І ч. 4 cт. 185 ЦПК України, оскільки позивачем не додано до позовної заяви документів, які б підтверджували повноваження представника. Наголошував на відсутності доданих до позовної заяви документів, які б підтверджували повноваження ОСОБА_4 громадянина Республіки Австрія, як Голови правління AT КБ «Приватбанк», якими надано право уповноважувати ОСОБА_5 на здійснення процесуальних дій від імені AT КБ «Приватбанк», а також відсутні докази того, що ОСОБА_5 є адвокатом (на підставі договору) або особою, уповноваженою діяти від імені заявника, тому позовна заява підлягала поверненню. Наголошував також на неврахуванні того, що банку було відмовлено у стягнення заборгованості за кредитним договором, що встановлено в судових рішеннях у справі № 0417/2-3568/2011, які набрали законної сили, де позивач вже звертався з вимогами про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором від 24.03.2008 №Sml05.
Представник АТ КБ «Приватбанк» Попельнюх Т.І. звернулась з відзивом на апеляційні скарги, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її доводів. Наголошувала, що ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості не свідчить про припинення договірних правовідносин, оскільки договір діє до повного виконання зобов'язань. Вказувала, що судом першої інстанції ухвалено законне рішення про стягнення на підставі ст. 625 ЦПК України.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час та дату судового розгляду повідомлений належним чином, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за його відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що 24 березня 2008 року ПАТ АБ «Приват Банк» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір SM 105, за умовами якого Банк надав ОСОБА_2 кредитні кошти на суму 160 000,00 Євро на строк до 15 березня 2018 року.
26 березня 2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 уклали договір поруки № SM_P 105 на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № SM 105 від 26 березня 2008 року.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року у справі № 2-412/1420/2012 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № Sm 105 від 24 березня 2008 року станом на 15 вересня 2009 року у розмірі 1 831 101,18 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2018 року, у справі № 0414/2-3568/2011 у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором № Sm 105 відмовлено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2018 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд постановою від 27 січня 2023 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залишив без змін.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно керувався ст. 81 ЦПК України про те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.
Плата за прострочення виконання грошового зобов'язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Так у постанові від 03 листопада 2021 року у справі №0417/2-3568/2011 Дніпровський апеляційний суд, розглядаючи справу за позовом ПАТ КБ «Приват Банк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, встановив, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року в справі № 2-412/1420/2012 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь банку заборгованість станом на 15 травня 2009 року за кредитним договором № Sm_Р 105 від 26 березня 2008 року у розмірі 1 831 101,18 грн. в еквіваленті 170 940, 84 Євро.
Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_2 сплачував кошти на погашення заборгованості за кредитним договором від 24 березня 2008 року; видана ОСОБА_2 довідка ПАТ КБ «ПриватБанк» від 03 квітня 2013 року про відсутність у нього заборгованості перед банком та про те, що між сторонами не укладалися валютні кредитні договори, стосується періоду з 25 лютого 2010 року по 03 квітня 2013 року, а спірний кредитний договір між сторонами укладено 24 березня 2008 року.
Вказані обставини встановлені у судовому рішенні, яке набрало законної сили, а отже в силу принципу остаточності та юридичної визначеності судового рішення повторному доказуванню не підлягають.
Велика Палата Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц сформулювала висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання».
Матеріали справи не містять доказів остаточного виконання зобов'язання з погашення заборгованості.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Таким чином, після ухвалення судового рішення 27 лютого 2012 року у справі № 2-412/1420/2012 про стягнення заборгованості за кредитним договором у кредитора виникає право на задоволення своїх вимог та поновлення порушеного права шляхом пред'явлення вимоги про застосування приписів частини другої статті 625 ЦПК України, яке триває до остаточного виконання боржником зобов'язання.
У спірних правовідносинах право на стягнення 3% річних на підставі приписів частини другої статті 625 ЦПК України виникло з моменту ухвалення рішення про стягнення заборгованості, тобто з 27 лютого 2012 року, і тривало до моменту звернення до суду (24 листопада 2022 року, оскільки відсутні в матеріалах справи документи на підтвердження виконання боржником зобов'язання за спірним кредитним договором.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Враховуючи те, що відповідач у відзиві заявив про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що сума 3% річних за прострочення виконання зобов'язання підлягає обчисленню за останні три роки, які передували зверненню до суду.
Сума заборгованості, на яку слід нараховувати 3% річних, визначена у рішенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року в справі № 2-412/1420/2012. Цим рішенням у справі за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь банку заборгованість станом на 15 травня 2009 року за кредитним договором № Sm_Р 105 від 26 березня 2008 року у розмірі 1 831 101,18 грн. Визначення еквівалентної суми заборгованості у іноземній валюті резолютивна частина рішення не містить, в зв'язку з чим сума 3% річних підлягає нарахуванню у валюті зобов'язання.
Три відсотки розраховується за формулою:
[Відсотки] = [Сума боргу] ? [Процентна ставка] / 100% / 365 днів ? [Кількість днів].
Враховуючи те, що 3% річних підлягають нарахуванню за період останніх трьох років, які передували зверненню до суду сума штрафних санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язання за період з 24 листопада 2019 року по 24 листопада 2022 року становить 164 949,62 грн.
Також судом першої інстанції вірно враховано, що ЗУ від 15.03.2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено, серед іншого, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України пунктом 18.
Зокрема, наразі вказаним пунктом визначено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Також вказаним пунктом встановлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Зважаючи на вимоги вказаного Закону, відповідача звільнено від обов'язку сплати пені за прострочення повернення позики, починаючи з 24.02.2022 року.
А відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідачів штрафних санкцій за несвоєчасне виконання зобов'язання підлягають частковому задоволенню, а саме за період з 24 листопада 2019 року по 24 лютого 2022 року, що становить 123 862,72 грн.
Доводи апеляційної скарги, про те, що судом першої інстанції не враховано, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 30 жовтня 2018 року по справі 0417/2-3568/2011 у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Даним рішенням встановлено, що станом на 2010-2013 роки апелянт вже не мав перед позивачем жодної заборгованості, апеляційним судом відхиляються.
Так, встановлено, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не довів наявність у ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 24 березня 2008 року, оскільки згідно з довідкою ПАТ КБ «ПриватБанк» від 03 квітня 2013 року № 150403/119 ОСОБА_2 з 25 лютого 2010 року до 03 квітня 2013 року не має заборгованості перед банком; кредитні договори на видачу грошових коштів в іноземній валюті між ним і банком за час співпраці не укладалися.
Водночас, Постановою Верховного Суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року в частині вирішених позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не перевірив з чого складається заборгованість - предмет позову у цій справі; не встановив момент настання строку виконання основного зобов'язання та не врахував, що після настання строку виконання основного зобов'язання кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України; не з'ясував, за який період нарахована заборгованість; не перевірив, чи сплачував ОСОБА_2 кошти на погашення заборгованості; не звернув увагу на наявність судового рішення про стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором. Апеляційний суд допущених судом першої інстанції порушень не усунув, не перевірив усіх доводів апеляційної скарги та не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2018 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року у справі № 2-412/1420/2012 позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» (далі - ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором кредиту від 24 березня 2008 року № Sm 105, яка станом на 15 травня 2009 року складала 1 831 101,18 грн, що в еквіваленті становить 170 940,84 євро, яка складається з: 151 864,42 євро - заборгованість за кредитом; 10 438,42 євро - заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом; 474,93 євро - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором та штрафні санкції у загальному розмірі 8 163,07 євро.
Звернувшись до суду із зазначеним позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» використало своє право на дострокове стягнення усієї заборгованості за кредитним договором, а тому право банку нараховувати передбачені договором відсотки та пеню за кредитом припинилося після пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України.
Отже, судовими рішеннями жодним чином не встановлювалась відсутність заборгованості.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2012 року у справі № 2-412/1420/2012 позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» (далі - ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором кредиту від 24 березня 2008 року № Sm 105, яка станом на 15 травня 2009 року складала 1 831 101,18 грн, що в еквіваленті становить 170 940,84 євро, яка складається з: 151 864,42 євро - заборгованість за кредитом; 10 438,42 євро - заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом; 474,93 євро - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором та штрафні санкції у загальному розмірі 8 163,07 євро.
Рішення суду не скасоване, доказів того, що воно виконане апелянтом не надано.
Відхиляються і доводи апеляційної скарги сторони апелянта про те, що судом першої інстанції змінено предмет і підставу позову, оскільки вимоги позову заявлені про стягнення 3% річних по ст. 625 ЦК України саме з моменту ухвалення вище вказаного рішення суду. /а.с. 3-4/
Судом першої інстанції вірно стягнуто суму 3% річних у розмірі 1 831 101,18 грн. оскільки визначення еквівалентної суми заборгованості у іноземній валюті резолютивна частина рішення не містить, в зв'язку з чим сума 3% річних підлягає нарахуванню у валюті зобов'язання, з урахуванням заявленого строку позовної давності.
Доводи апеляційної скарги представника щодо підписанта позову також є неспроможними, в інтересах позивача діяв адвокат Безменко М.Є., належні повноваження долучені до позову. /а.с. 19-20/
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 березня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 березня 2024 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді: