65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"18" вересня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/841/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/841/24
за позовом: Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Ґедройця, № 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Ремтодас» (вул. Карпенка-Карого, № 52, м. Запоріжжя, 69014, код ЄДРПОУ 42792107)
про стягнення 17 116,78 грн,
1. Позиції учасників справи.
Акціонерне товариство «Українська залізниця» звернулось до Господарського суду Одеської області із позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ремтодас» 17116,78 грн неустойки у зв'язку із неналежним виконанням взятих відповідачем (яким змінено назву з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ремонтна Компанія «КВІК») за укладеним 06.08.2021 договором № 597/2021-ЦЮ про надання послуг з ремонту лінійного обладнання локомотивів зобов'язань в частині своєчасного виконання робіт.
Як зауважує позивач, за результатами проведення процедури закупівлі № UA-2021-05-11-004599-b між сторонами було укладено договір від 06.08.2021 № 597/2021-ЦЮ про надання послуг з ремонту лінійного обладнання локомотивів.
За умовами вказаного договору, виконавець зобов'язався надати послуги з ремонту, технічного обслуговування залізничного транспорту і пов'язаного обладнання та супутні послуги - код ДК 021:2015:50220000-3 (послуги з ремонту розрядників РМВУ-3,3/РВКУ -3,3), переданого виконавцю замовником в особі фактичних отримувачів, у порядку та строки, визначені цим договором, а замовник зобов'язаний прийняти надані послуги та здійснити оплату у порядку та на умовах, визначених цим Договором. При цьому, вартість послуг з ремонту складає 609638,64 гривень з ПДВ.
Також позивач додає, що відповідно до умов договору, строк надання послуг по кожній одиниці ремонту визначається графіком подачі в ремонт та видачі з ремонту обладнання, та становить не більше 35 календарних днів після підписання акта приймання обладнання в ремонт, а датою завершення ремонту обладнання є дата підписання акта приймання-передачі наданих послуг.
Як зазначає позивач, відповідними актами було 25.01.2022 передано в ремонт розрядники РМВУ-3,3/РВКУ -3,3 №№ 192, 3142, 12, 1904, 128, та 16.05.2022 прийнято їх з ремонту, а відтак фактичний строк перебування обладнання в ремонті становить 111 календарних дні, що на 76 календарних днів більше, ніж передбачено графіком.
За посиланням позивача, відповідачем надано послуги з ремонту розрядників РМВУ-3,3/РВКУ -3,3 з порушенням граничних строків, встановлених договором. Поряд з тим, сторони у договорі передбачили відповідальність за невиконання або неналежне виконання взятих на себе зобов'язань за ним.
Також позивачем було зазначено суду, що з метою досудового врегулювання спору, позивач направив відповідачу претензію від 28.11.2023 №ЦТ-08/205 щодо сплати неустойки, передбаченої п. 8.4 договору від 06.08.2021 № 597/2021-ЦЮ, у розмірі 17116,78 грн та відповідь на зазначену претензію не надходила. Сума коштів, визначена у претензії №ЦТ-08/205 від 28.11.2023 станом на дату подання позову не сплачена.
Відповідач відзив на позов до суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.03.2024 позовна заява вх.№ 865/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05.03.2024 було прийнято позовну заяву (вх.№ №865/24 від 01.03.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/841/24, постановлено справу № 916/841/24 розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Позивачу - Акціонерному товариству «Українська залізниця» ухвала суду про відкриття провадження у справі від 05.03.2024 була надіслана до електронного кабінету та доставлена позивачу 07.03.2024.
Відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю «Ремтодас» ухвала суду про відкриття провадження у справі від 05.03.2024 була надіслана в межах строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, на його юридичну адресу згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення від 12.03.2024.
При цьому, суд окремо звертає увагу, що з 01.01.2020 набрали чинності зміни до Правил надання послуг поштового зв'язку, внесені Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.2019, відповідно до яких рекомендовані поштові відправлення з позначкою «Судова повістка», адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв'язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 992 Правил).
Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження відповідача, який зареєстрований у встановленому законом порядку, вважається днем вручення відповідачу відповідної ухвали суду.
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Крім того пунктом сьомим статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, оскільки ухвала суду про відкриття провадження у справі направлена судом за належною адресою відповідача і повернута поштою, суд доходить висновку, що відповідач повідомлений про відкриття провадження у справі та прийняття позовної заяви до розгляду.
При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи, господарським судом здійснено спробу передати відповідачу телефонограму за телефонним номером НОМЕР_1 , проте за сповіщенням оператора поточний стан рахунку абонента не дозволяє йому прийняти дзвінки.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв'язку з відповідачем.
Отже, суд констатує небажання відповідача протягом розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі.
У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/841/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.
Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення ЄСПЛ у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07.07.1989).
Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.
Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.
Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Господарським судом встановлено, що на час винесення рішення ТОВ «Ремтодас» здійснено реєстрацією зміни місцезнаходження юридичної особи з - 65036, м. Одеса, вул. Старицького, буд. 12, на - 69014, м. Запоріжжя, вул. Карпенка - Карого, буд. 52.
Клопотань відповідно до ч.ч. 5, 7 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 та на теперішній час на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами У країни може бути, змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.
Отже, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права на судовий захист не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
З огляду на запровадження на території України воєнного стану, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, а також враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст.248 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Отже, оскільки відповідач своїм процесуальним правом на подання заперечення щодо розгляду справи в спрощеному провадженні, а також відзиву на позов, не скористався, враховуючи вжиті судом заходи із забезпечення повідомлення відповідача про розгляд судом справи № 916/841/24, суд, зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, дійшов висновку в контексті гарантій ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року щодо розумного строку розгляду справи, про необхідність розгляду справи по суті за наявними матеріалами, відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
18.09.08.2024 судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
06.08.2021 за результатами проведеного тендеру UA-2021-05-11-004599-b між АТ «Українська залізниця» (замовник) та ТОВ «Ремонтна компанія «Квік» (ТОВ «РК «Квік», виконавець), яким в подальшому змінено назву на ТОВ «Ремтодас», укладено договір № 597/2021-ЦЮ про надання послуг з ремонту лінійного обладнання локомотивів (договір), відповідно до пункту 1.1 якого за цим договором виконавець зобов'язується надати послуги з ремонту, технічного обслуговування залізничного транспорту і пов'язаного обладнання та супутні послуги - код ДК 021:2015 50220000-3 (Послуги з ремонту розрядників РМВУ-3,3/РВКУ-3,3) (послуги), переданого виконавцю замовником в особі фактичних отримувачів, згідно з Специфікацією (додаток 1 до цього договору), Графіком подачі в ремонт та видачі з ремонту обладнання (додаток 2 до цього договору), Протоколом узгодження цін (додаток 3 до цього договору), Технічними вимогами (додаток 4 до цього договору), які є невід'ємною частиною цього договору, у порядку та строки, визначені цим договором, а замовник зобов'язаний прийняти надані послуги та здійснити оплату у порядку та на умовах, визначених цим договором.
Послуги надаються відповідно до нормативних документів, які зазначені в Технічних вимогах. Найменування, опис, загальний обсяг послуг визначається у Специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (пункт 1.2).
Фактичний отримувач - це структурний (та/або виробничий) підрозділ регіональної філії АТ «Укрзалізниця», який визначений у Графіку подачі в ремонт та видачі з ремонту обладнання. Сторони погодили, що для цілей цього договору фактичний отримувач уповноважений від імені замовника вчиняти дії в його інтересах, у порядку визначеному договором (пункт 1.4).
Пунктом 3.2. договору передбачено, що ціна договору визначена у Специфікації, яка включає в себе вартість заміни складових частин обладнання та складає 508032,20 гривень, а також податок на додану вартість за ставкою 20% - 101606,44 гривень, всього становить з ПДВ 609638,64 гривень.
Відповідно до п. 4.2. договору розрахунки за фактично надані послуги, відповідно до підписаного сторонами Акта приймання-передачі наданих послуг (за формою згідно з додатком 5 до цього договору), здійснюються замовником після надання виконавцем рахунку, та за наявності належним чином оформленої виконавцем податкової накладної, зареєстрованої в ЄРПН відповідно до вимог законодавства України, якщо виконавець є резидентом та платником ПДВ. Сплата вартості послуг за замовленням здійснюється замовником протягом 45 (сорока п'яти) банківських днів з дати реєстрації податкової накладної, відповідно до п. 4.3 цього договору.
Пунктами 5.1., 5.3., 5.4. договору визначено місце надання послуг на території виконавця. Здача та приймання обладнання в ремонт оформлюється Актом приймання обладнання в ремонт (за формою згідно з додатком 9 до цього договору), який підписують уповноважені представники замовника і виконавця. Дата підписання Акта приймання обладнання в ремонт є датою початку ремонту.
Положеннями п. 5.6., 5.8. договору передбачено, що після завершення ремонту обладнання виконавець у добовий строк повідомляє уповноважених представників замовника за цим договором, телеграмою або листом електронної пошти про завершення ремонту обладнання. Замовник протягом 3-х робочих днів з дня отримання повідомлення від виконавця направляє свого представника для приймання обладнання з ремонту на території виконавця
У випадку проведення приймально-здавальних випробувань обладнання без зауважень зі сторони представника замовника підписується Протокол приймально-здавальних випробувань обладнання (за формою згідно з додатком 13 до цього договору), Акт приймання обладнання з ремонту (за формою згідно з додатком 10 до цього договору), Акт приймання-передачі металобрухту, який був утворений при ремонті кожної одиниці ремонту обладнання (згідно з додатком 11 до цього договору).
За умовами п. 5.9. договору, після підписання зазначених у п 5.8 цього договору документів виконавець надає замовнику: Акт приймання-передачі наданих послуг, що оформляється протягом 5 (п'яти) календарних днів, від дати надходження обладнання в депо та виконання умов зазначених у п. 4.3 цього договору (за формою згідно з додатком 5 до цього договору), підписаний зі сторони виконавця у двох примірниках; оригінал Протоколу приймально-здавальних випробувань; оригінал Акта приймання обладнання з ремонту; оригінал Акта приймання-передачі металобрухту та організовує видачу відремонтованого обладнання замовнику.
Строк надання послуг визначається Графіком подачі в ремонт та видачі з ремонту обладнання, наведеним у додатку 2 до цього договору, та по кожній одиниці ремонту становить не більше 35 (тридцяти п'яти) календарних днів з дати підписання Акта приймання обладнання в ремонт (пункт 5.11. договору).
Згідно п. 8.1. договору, у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством України та цим договором.
У п. 8.4. договору сторони погодили, що за порушення виконавцем строків надання послуг, передбачених цим договором, останній сплачує замовнику неустойку у розмірі 0,1% (нуль цілих одна десята) відсотка від вартості послуг, з яких допущено прострочення виконання, за кожен день прострочення, крім того, за прострочення понад 30 (тридцяти) днів, виконавець додатково сплачує замовнику штраф у розмірі 7% (сім) відсотків вказаної вартості.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання сторонами зобов'язань за договором припиняється через рік від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (пункт 8.6.)
Відповідно до п. 12.1. цей договір набирає чинності з дати підписання його сторонами і діє до 31 грудня 2021 року, а в частині розрахунків - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Згідно п. 12.3. договору, закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору, та від виконання виконавцем зобов'язань, пов'язаних з гарантією на відремонтоване обладнання протягом гарантійних строків, та зобов'язань виконавця, що випливають з пунктів договору - п.п. 7.1.11- 7.1.13.
Договір підписано представниками сторін та скріплено печатками контрагентів.
Специфікацією, яка є додатком № 1 до договору, сторони узгодили найменування, опис, загальний обсяг послуг та їх ціну, зокрема те, що виконавцем надаються послуги з ремонту розрядників РМВУ-3,3/РВКУ-3,3 у кількості 26 одиниць; обсяг ремонту -КР-2; ціна за одиницю - 19539,70 грн (без ПДВ). Загальна вартість послуг становить 508032,20 грн без ПДВ, 101606,44 грн за одиницю, 609638,64 грн з ПДВ.
Додатком № 2 до договору встановлено, що строк здачі обладнання з ремонту - протягом 35 календарних діб після підписання Акта приймання обладнання в ремонт.
24.12.2021 між АТ «Українська залізниця» та ТОВ «РК «Квік» було підписано додаткову угоду №1 до договору №597/2021-ЦЮ від 06.08.2021, якою змінено ціну договору на 726876,84 грн з ПДВ, продовжено строк дії договору до 31.03.2022, а також викладено додатки до договору у новій редакції.
Специфікація (додаток 1 до цього договору), графік подачі в ремонт та видачі з ремонту обладнання (додаток 2 до цього договору), протокол узгодження цін (додаток 3 до цього договору), технічні вимоги (додаток 4 до цього договору) в редакції додаткової угоди №1 від 24.12.2021 до договору наявні в матеріалах справи.
25.01.2022 між АТ «Укрзалізниця», як замовником, та ТОВ «РК «Квік» (наразі ТОВ «Ремтодас»), як виконавцем, підписано без зауважень акт приймання обладнання в ремонт - 5 одиниць розрядників типу РВКУ-3,3/РМВУ зав. №№ 192, 3142, 12, 1904, 128.
Згідно акту приймання-передачі наданих послуг від 16.05.2022 АТ «Українська залізниця» прийнято з ремонту розрядники РВКУ-3,3/РМВУ-3,3 у кількості 5 одиниць.
28.11.2023 Акціонерним товариством «Українська залізниця» на адресу відповідача було направлено претензію №ЦТ-08/205, у якій, посилаючись на укладений договір, складені в процесі господарських взаємовідносин акт приймання обладнання в ремонт та акт приймання-передачі наданих послуг, позивач зазначив про порушення виконавцем строків надання послуг, визначених п. 5.11. договору, з огляду на що ним пред'явлено вимогу щодо сплати неустойки в порядку п. 8.1. та п. 8.4. договору у місячний строк з дати одержання даної претензії в сумі 17116,78 грн.
Вказана претензія отримана відповідачем 08.12.2023, що підтверджується наданим позивачем до матеріалів справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Між тим, ані відповіді на вказану претензію, ані доказів оплати неустойки матеріали справи не містять.
Все вищезазначене і стало підставою для звернення АТ «Українська залізниця» до Господарського суду Одеської області з даним позовом, в якому позивач, з огляду на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами договору від 06.08.2021 № 597/2021-ЦЮ в частині дотримання договірного строку перебування обладнання в ремонті, просить стягнути з відповідача 17116,78 грн неустойки.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Відповідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст. 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати рядок у сфері господарювання.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин, в силу вимог ст. 218 ГК України, є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
У відповідності до частини 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У відповідності до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій - це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому, ст.12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Частиною 3 статті 14 ЦК України встановлено, що виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Стаття 15 Цивільного кодексу Українит визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити /реалізувати/ своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно із частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В силу частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).
Згідно із частиною 1 статті 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
В статті 549 ЦК України надано визначення неустойки (штрафу, пені), під якою слід розуміти грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина 1 статті 598 ЦК України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (статті 599 ЦК України).
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч.1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У відповідності до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між сторонами виникли господарські зобов'язання, підставою яких є письмовий договір № 597/2021-ЦЮ про надання послуг з ремонту лінійного обладнання локомотивів від 06.08.2021.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ст. 204 Цивільного кодексу України укладений сторонами договір, як правочин є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом, і його недійсність не була визнана судом, а тому зазначений договір в силу вимог ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами, і зобов'язання за ним мали виконуватися належним чином відповідно до закону та умов договору. Вищезазначений договір підписано представниками сторін без зауважень, підписи скріплені печатками господарюючих підприємств.
На підставі представлених до матеріалів справи доказів вбачається, що між АТ «Українська залізниця» та ТОВ «Ремтодас» (попередня назва ТОВ «Ремонтна компанія «Квік») виникли господарські відносини, за якими відповідно до підписаного без зауважень акту приймання обладнання в ремонт від 25.01.2022 останнє взяло на себе зобов'язання здійснити ремонт переданих розрядників РМВУ-3,3/РВКУ-3,3 у кількості 5 одиниць.
Враховуючи отримання відповідачем 25.01.2022 від АТ «Українська залізниця» в ремонт розрядників РМВУ-3,3/РВКУ-3,3 у кількості 5 одиниць, ремонт вказаного обладнання, відповідно до п. 5.11. договору, повинен був відбутися не пізніше 01.03.2022.
Втім, судом на підставі представленого до матеріалів справи акту приймання-передачі наданих послуг від 16.05.2022 встановлено, що ТОВ "«Ремтодас» взяті на себе зобов'язання із надання послуг по ремонту обладнання у строк не більше 35 календарних днів з дати підписання акту приймання обладнання в ремонт не виконано, та здійснено відповідний ремонт обладнання із порушенням погоджених при укладанні договору строків, а саме повернуто відповідне обладнання з ремонту після спливу 35 календарних днів.
Відтак, при розгляді даної справи судом встановлено, що фактичний строк перебування обладнання в ремонті становив 111 календарних днів, що на 76 календарний день більше, ніж передбачено договором.
За таких обставин, суд доходить висновку про порушення виконавцем строків надання послуг за актом приймання-передачі наданих послуг від 16.05.2022 з 02.03.2022 по 16.05.2022.
Отже, незважаючи, що послуги з ремонту обладнання виконавцем були здійснені у повному обсязі, вони були здійснені з простроченням, за що передбачена відповідальність, згідно умов договору.
Перевіривши представлені АТ «Українська залізниця» розрахунки та складові заявлених до стягнення 17116,78 грн неустойки, з яких 8910,10 грн неустойки у розмірі 0,1% від вартості послуг у зв'язку із перевищенням строку надання послуг та 8206,67 грн штрафу у розмірі 7% від вартості послуг у зв'язку із перевищенням строку надання послуг понад 30 днів, господарський суд погоджується із ними, оскільки останні виконано у відповідності до приписів та методології чинного законодавства України, відтак, вважає наявними правові підстави для стягнення з ТОВ «Ремтодас» на користь АТ «Українська залізниця» 17116,78 грн неустойки.
Обставини, викладені позивачем в позовній заяві, відповідачем також жодним чином не спростовано.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Шабельник проти України» (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» від 12.07.1988, та у справі «Тейшейра ді Кастру проти Португалії» від 09.06.1998).
Частиною 1 статті 78 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
При вирішенні даного спору судом приймається до уваги те, що під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів і фактами, що є об'єктом судового дослідження.
Судом кожній стороні була надана розумна можливість, представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони, в т.ч. подати докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, обґрунтувати перед судом переконливість поданих доказів та позицій по справі, скористатись іншими процесуальними правами.
Суд процесуальним законом позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Водночас, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді («Руїс Торіха проти Іспанії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами («Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Серед іншого, суд також зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів та доказів, наведених позивачем, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування висновків, до яких дійшов господарський суд під час вирішення даного спору.
Оцінюючи подані до матеріалів справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, приймаючи до уваги обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними належними доказами, відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим підлягають задоволенню в повному обсязі.
Враховуючи те, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню у повній мірі, на підставі ст. 129 ГПК України, судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ремтодас» (вул. Карпенка-Карого, № 52, м. Запоріжжя, 69014, код ЄДРПОУ 42792107) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Ґедройця, № 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) неустойку в загальному розмірі 17 116 (сімнадцять тисяч сто шістнадцять) грн 78 коп та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повний текст рішення складено 18 вересня 2024 р.
Суддя О.В. Цісельський