17 вересня 2024 року м. Житомир справа № 240/6663/24
категорія 112030500
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, в якому просить:
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області подати суду звіт про виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22;
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо виконання рішення суду;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 14 282,71 грн недорахованої допомоги за період з 01 червня 2022 року по 01 квітня 2024 року з врахуванням компенсації за своєчасно невиплачену допомогу;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 4 343,34 грн - трьох відсотків річних від прострочено суми;
- стягнути з Головного управління Пенсійного Фонду України в Житомирській області на його користь 35 500,00 (тридцять три тисячі п'ятсот) грн морально шкоди.
В обґрунтування позовних вимог вказав, що як отримувач щорічної разової грошової допомоги до 5 травня (в подальшому до Дня Незалежності України) перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області, однак йому у травні 2022 року здійснено виплату такої допомоги у неналежному розмірі. Вважає, що чіткого пояснення про причини невиплати належного розміру вказаної допомоги відповідач не надав, виплату за рішенням суду не здійснив, чим порушив його право на отримання такої допомоги у належному розмірі.
Ухвалою суду від 08.04.2023 залишеною без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17.06.2024 відмовлено у відкритті провадження в частині позовних вимог, зокрема щодо:
- зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області подати суду звіт про виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22;
- визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо виконання рішення суду.
У решті вимог позовну заяву ухвалою суду від 08.04.2024 залишено без руху. Встановлено судом строк для подання до суду уточненої позовної заяви із врахуванням висновків суду, та її копії для усіх учасників справи.
15.04.2024 на виконання вимог ухвали суду позивачем подано уточнену позовну заяву.
Відповідно до ухвали суду від 22.04.2024 прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду та відкрите провадження в адміністративній справі, з такими позовними вимогами:
- визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (в період з 30 вересня 2023 року по 15 грудня 2023 року) щодо невиплати йому згідно з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22 разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій недоплачену грошову допомогу відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ з урахуванням попередньо виплаченої суми допомоги;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 14 282,71 грн недонарахованої допомоги за період з 01.06.2022 по 01.04.2024 з врахуванням компенсації за своєчасно невиплачену допомогу;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 4 343,34 грн - трьох відсотків річних від простроченої суми;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 35 500,00 (тридцять три тисячі п'ятсот) грн моральної шкоди.
24.05.2024 від представника Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач, Пенсійний фонд) надійшов до суду відзив на позов, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, з огляду на їх безпідставність, оскільки право визначати порядок та розміри разової грошової допомоги, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" законодавцем делеговано Кабінету Міністрів України.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи та письмові докази і пояснення, викладені у заявах по суті справи, судом встановлено наступне.
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Житомирській області.
16.01.2024 позивач звернувся до Пенсійного фонду із запитом, у відповідь на який Пенсійний фонд листом №0600-0501-8/92725 від 22.01.2024 повідомив позивача про нарахування на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22 коштів у сумі 8 179,00 грн, з урахуванням попередньо виплаченої суми, однак її виплату позивачу не здійснено.
Не погоджуючись із бездіяльністю Пенсійного фонду щодо виплати нарахованої йому щорічної разової грошової допомоги до 5 травня 2022 рік та до Дня незалежності за 2023 рік у розмірі, передбаченому Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд вказує наступне.
Щодо позовних вимог про визнання бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (в період з 30 вересня 2023 року по 15 грудня 2023 року) стосовно невиплати позивачу згідно з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22 разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій недоплачену грошову допомогу відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ з урахуванням попередньо виплаченої суми допомоги та стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 14 282,71 грн недонарахованої допомоги за період з 01.06.2022 по 01.04.2024 з врахуванням компенсації за своєчасно невиплачену допомогу, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 4 ст.78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У контексті викладено слід зауважити, що спірні правовідносини між позивачем та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо встановлення права на отримання разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій до 5 травня у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" №3551-XII від 22.10.1993 були предметом розгляду у справі №240/28748/23. За результатами розгляду спірних правовідносин, Житомирським окружним адміністративним судом прийнято судове рішення у справі №240/28748/23, яким позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 у 2022 році разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій до 5 травня у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком та зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Крім того, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10.11.2023 у справі №240/25232/23, яке набрало законної сили у задоволенні адміністративного позову щодо виплати у належному розмірі щорічної разової грошової допомоги до Дня незалежності за 2023 рік у розмірі, передбаченому Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" відмовлено.
У той час, за приписами ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
З огляду на встановлені судом під час розгляду справи обставини, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для повторного розгляду судом питання про нарахування та виплату ОСОБА_1 у 2022 році разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій до 5 травня.
При цьому, слід зауважити, що подання окремого позову про визнання бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (в період з 30 вересня 2023 року по 15 грудня 2023 року) щодо невиплати позивачу згідно з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22 разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій недоплачену грошову допомогу відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ з урахуванням попередньо виплаченої суми допомоги, свідчить про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, оскільки не відновлює і не може відновити порушені, на думку позивача, права, свободи та інтереси, які вже були захищені судом у іншій справі (в даному випадку у справі №240/28748/22).
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Проаналізувавши викладені норми, суд дійшов висновку, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Суд зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.
Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України та п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) будь-яка особа має право звернутись до суду, якщо її права порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 4 КАС України позивача визначено, зокрема, як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.
Таким чином до адміністративного суду вправі звернутися з позовом особа, яка має суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні її прав чи свобод. Однак обов'язковою умовою надання правового захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.
Наведене свідчить, що адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.
Таким чином, передумовою для захисту права є його порушення. Якщо ж таке право порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що не можуть бути задоволені будь-які вимоги позивача з оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які не породжують для нього виникнення, зміну чи припинення жодних прав чи обов'язків, навіть і в тому випадку якщо суд вважає наявними певні порушення при здійсненні посадовою особою функціональних обов'язків при вчиненні таких дій.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.07.2021 у справі № 9901/345/20 надала висновок про те, що під протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Водночас, як вказала Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові, для кваліфікації судом бездіяльності суб'єкта владних повноважень також необхідно встановити чи були б такі дії суб'єкта владних повноважень об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, причини їх невчинення.
Під час судового розгляду справи судом встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом тому, що вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у виплаті грошової допомоги, як учаснику бойових дій недоплаченої грошової допомоги, відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ, однак таке право встановлене судовим рішення прийнятим Житомирським окружним адміністративним судом у справі №240/28748/22.
Тобто спірні правовідносини між позивачем та відповідачем вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення.
При цьому, як вже зазначалося, прийняті судові рішення, які набрали законної сили є обов'язковими обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Зокрема, у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997 Європейський суд вказав, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Однак право на суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Однак, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку існує механізм примусового виконання рішення.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" №1404-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 статті 5 Закону №1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до частини 1, пунктів 16, 18 частини 3 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Отже, аналіз викладеного дає підстави для висновку, що примусове виконання рішень, зокрема, судів, є виключно повноваженнями державної виконавчої служби, або, у випадках, передбачених Законом №1404-VIII, приватних виконавців.
Тобто, вирішення позовних вимог лежить в площині виконання судового рішення у справі №240/27848/22 і має виконуватися відповідно до Закону №1404-VIII, Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" №1403-VIII від 02.06.2016, що не позбавляє права позивача оскаржувати дії державного виконавця.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права.
Також суд вказує, що положеннями частини першої статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
За відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу (частина шоста статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України).
З огляду на зазначене, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Таким чином, якщо на думку позивача рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вказаного судового рішення порушуються його права, свободи чи інтереси, то він має право звернутись до суду в порядку статті 383 КАС України із заявою про визнання протиправним рішення дій чи бездіяльності відповідача, а не пред'являти новий адміністративний позов, оскільки суб'єкт владних повноважень не може бути зобов'язаний виконувати судове рішення шляхом ухвалення судом іншого рішення.
Зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Отже, за результатами спірним питань, обраний позивачем спосіб захисту не відповідає критерію захисту порушеного права в порядку позовного провадження, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог Пенсійного фонду відсутні.
Слід звернути увагу на те, що позовні вимоги про визнання бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (в період з 30.09.2023 по 15.12.2023) щодо невиплати позивачу згідно з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 30.08.2023 у справі №240/28748/22 разової грошової допомоги, як учаснику бойових дій недоплачену грошову допомогу відповідно до статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-ХІІ з урахуванням попередньо виплаченої суми допомоги та стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 14 282,71 грн недонарахованої допомоги за період з 01.06.2022 по 01.04.2024 з врахуванням компенсації за своєчасно невиплачену допомогу не можуть бути самостійним предметом позову. Вказані вимоги повинні розглядатися не в позовному провадженні, а шляхом подання відповідної заяви відповідно до ч.1 ст.383 КАС України або у порядку передбаченому Законом №1404-VIII , оскільки суд повторно не може зобов'язати вчинити дії.
Щодо стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь позивача 4 343,34 грн - трьох відсотків річних від простроченої суми суд вказує наступне.
Як свідчать матеріали справи позивач самостійно здійснив розрахунок компенсації за несвоєчасну виплату одноразової допомоги, яка на його думку, становить 4 343,34 грн.
У той час, згідно з ч.3 ст.11 та ч.1 ст.13 Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Відповідно до ч.2 ст.509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, якими зокрема є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
Законодавцем окреслено, що грошовим зобов'язанням є зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов'язань відносяться також зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов'язання, що виникають внаслідок неможливості виконання зобов'язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо, які мають бути виражені у грошових одиницях.
Поряд з цим, стягнення інфляційних втрат регулюється статтею 625 ЦК України, яка передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Однак, у даній справі у відповідача не виникло перед позивачем грошового зобов'язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області не є тим боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні статті 625 ЦК України.
У даній справі не встановлено цивільно-правової відповідальності відповідача, оскільки правовідносини, що склались між позивачем та Пенсійним, є публічними, а не цивільно-правовими.
Враховуючи викладене, слід відмітити, що у межах спірних правовідносин відсутні підстави для застосування ст.625 ЦК України.
Разом з тим, згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суду з прав людини у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на викладе, вказані позовні вимоги, в цій частині не підлягають до задоволення.
Щодо стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на його користь 35 500,00 (тридцять три тисячі п'ятсот) грн моральної шкоди, слід вказати наступне.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Натомість, як свідчать матеріали справи позивачем не надано суду доказів спричинення йому моральної шкоди, у чому вона полягає, не доведено причинних зв'язків між завданою шкодою та конкретними неправомірними діями відповідача, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги в зазначеній частині не підлягають задоволенню.
Згідно з п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Питання про розподіл судових витрат судом вирішується відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.77, 139, 243, 246, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -
вирішив:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. Ольжича, 7, м. Житомир,10003. ЄДРПОУ: 13559341) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Єфіменко
Повний текст складено: 17 вересня 2024 р.
17.09.24