17 вересня 2024 року м. Житомир справа № 240/6029/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Райківської виправної колонії (№73)" про визнання протиправною бездіяьності, стягнення коштів,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Райківська виправна колонія (№ 73)" щодо невиплати йому в день його звільнення грошової компенсації за невикористані дні відпусток;
- стягнути з Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" на його користь грошову компенсацію за невикористані дні відпусток в сумі 512 525 (п'ятсот дванадцять тисяч п'ятсот двадцять п'ять) грн 43 коп;
- стягнути з Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.01.2023 по 22.03.2024, включно, в розмірі 124 366 грн (сто двадцять чотири тисячі триста шістдесят шість).
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги вказав,_ що проходив службу в органах Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" та під час звільнення не отримав компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки. Пояснив, що у подальшому йому повідомлено про нарахування такої компенсації, однак відсутність відповідного фінансування для її виплати. Вважаючи таку бездіяльність протиправною, позивач звернувсь до суду з даним позовом.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 01.04.2024 відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.
08.05.2024 від представника Державної установи "Райківської виправної колонії (№73)" (далі - відповідач) надійшов до суду відзиву на позов, в якому просить відмовити від задоволення позовних вимог, з огляду на їх безпідставність. Зауважив, що в квітні 2024 року позивачу здійснено у повному обсязі виплату грошової компенсації за дні невикористаної відпустки
Положення ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, судом встановлене наступне.
ОСОБА_1 з 17.03.2017 проходив службу в Державній установі "Райківська виправна колонія (№73).
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 11.01.2024 №75-к позивача звільнено з 26.01.2024 з посади начальника Державної установи "Райківська виправна колонія №73" за власним бажанням, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію". Також, у п. 2 вказаного наказу передбачено виплату позивачу усіх необхідних розрахунків.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зважає на наступне.
Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначені Законом України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23.06.2005 року №2713-IV.
Згідно ч. 5 ст. 23 вказаного Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
У свою чергу, відповідно до вимог п. 7 ч. 1, ч.ч. 2, 3 ст. 77, ч.ч. 9, 10 ст. 93 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 №580-VIII (далі - Закон №580-VIII) поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
День звільнення вважається останнім днем служби.
Поліцейським, які звільняються зі служби в поліції за власним бажанням, за віком, за станом здоров'я (через хворобу) або у зв'язку зі скороченням штатів чи проведенням організаційних заходів, у році звільнення, за їх бажанням, надається щорічна основна відпустка з наступним звільненням, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. Датою звільнення поліцейського в цьому разі є останній день відпустки.
При звільненні поліцейського зі служби в поліції проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини щорічної відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року.
У разі загибелі (смерті) поліцейського таке відрахування не проводиться.
Поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі не використані під час проходження служби дні: щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського; щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
З огляду на вищевказані норми законів у разі звільнення працівників кримінально-виконавчої служби їм виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток, як поліцейським.
За змістом довідки Державної установи "Райківської виправної колонії (№73)" №15-951 від 14.03.2024 позивачу нарахована компенсації за 336 дні невикористаних відпусток в сумі 515 628,96 грн, однак не виплачена у зв'язку із відсутністю фінансування. У той час у ході судового розгляду справи встановлено, що залишок по заборгованості зі сплати компенсації за невикористані дні виплачено позивачу 09.04.2024. Грошова компенсація нарахована у розмірі 512 525,43 грн, з яких утримано податок з доходів фізичних осіб - 92 254, 58 грн, нарахована грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб - 92 254,58 грн, утримано 1,5% військового збору - 7687,88 грн. Всього виплачено 504 837,55 грн, про що свідчить платіжна інструкція №147 від 09.04.2024.
Тобто, позивачу відповідачем здійснено виплату компенсації за невикористану щорічну відпустку після звільнення.
З наведеного правового регулювання та обставин даної справи, суд вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати позивачу компенсації за невикористану відпустку у зв'язку зі звільненням.
Водночас, на даний момент відповідач здійснив свій обов'язок по виплаті наявної заборгованості та здійснив виплату вказаної компенсації, а тому позовні вимоги в частині стягнення з Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" на користь позивача грошової компенсації за невикористані дні відпусток в сумі 512 525 (п'ятсот дванадцять тисяч п'ятсот двадцять п'ять) грн 43 коп до задоволення не підлягають. На момент прийняття судом даного рішення порушені права позивача, в частині виплати наявної заборгованості, відновлені, шляхом виплати йому нарахованої компенсації, про що свідчать матеріали справи.
Щодо позовних вимог про стягнення з Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.01.2023 по 22.03.2024, включно, в розмірі 124 366 грн (сто двадцять чотири тисячі триста шістдесят шість), суд зважає на наступне.
Під час судового розгляду справи встановлено, що при звільненні позивачу ненарахована та невиплачена компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.
Питання звільнення зі служби в поліції врегульовує стаття 77 Закону №580-VIII, відповідно до якої поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Суд зауважує, що ані Законом №580-VIII, ані іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення зі служби в поліції, не врегульовані питання порушення роботодавцем, у спірному випадку відповідачем, строку проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення, зокрема, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні поліцейського зі служби в поліції.
Враховуючи те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано порядок виплати поліцейським грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю (далі - КЗпП України).
Як свідчить зміст позовних вимог, позивач просить суд зобов'язати суб'єкта владних повноважень виплатити середній заробіток за період з 27.01.2023 по 22.03.2024, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні два місяці служби, що передували дню звільнення.
Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП, окрім іншого, належить встановити період затримки, який необхідно рахувати.
За матеріалами справи відслідковується, що позивача з 26.01.2024 звільнено зі служби, при цьому виплату компенсації за невикористані дні відпустки здійснено йому 09.04.2024.
Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу роз'яснив: "Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку".
Крім того, слід звернути увагу на правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 30.04.2020 у справі №805/4458/17-а, відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Таким чином, істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.
Так, правова позиція також висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 08.11.2018 у справі №821/2148/16 (провадження № К/9901/33971/18, К/9901/33978/18). При цьому, 26.02.2020 Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, в якій дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі “Меньшакова проти України»] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
У контексті викладеного суд вказує, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
При цьому, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зауважено, що наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, мають бути виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, проаналізувавши викладене, суд вважає, що відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а тому він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Натомість, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України (в тому числі і частину 1) викладено в такій редакції: у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Таким чином, задля настання відповідальності роботодавця за невчасний розрахунок працівника при звільненні необхідні дві умови: 1) невиплата роботодавцем всіх сум працівнику, які належать йому при звільненні; 2) фактичний розрахунок роботодавця з уже звільненим працівником.
Як свідчать обставини справи, затримка повного розрахунку при звільненні позивача становить 73 дні (період з 27.01.2024 по 08.04.2024).
За відомостями довідки Державної установи "Райківської виправної колонії" №15-853 від 07.03.2024 середньоденне грошове забезпечення позивача становило 2 261,21 грн (92 172,00 грн + 45 762,00 грн/61 днів) грн.
Як встановлено із матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 08.04.2024 у розмірі 504 837,55 грн, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Кількість днів затримки розрахунку із 27.01.2024 по 08.04.2024 становить 73 дні. Середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 165 068,33 грн (2 261,21 грн х 73 днів).
Враховуючи, викладене, середній заробіток за час затримки виплат при звільненні позивача з Державної установи "Райківської виправної колонії" за вказаний період, становить 165 068,33 грн.
У контексті оцінки інших доводів сторін звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Ч. 1 ст.382 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках. Уданому випадку, підстави зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення, як просить позивач у своєму позові, відсутні.
Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. ( ч. 2 ст. 77 КАС України).
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Питання про розподіл судових витрат судом вирішується відповідно до ст.139 КАС України, пропорційно до задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст.77, 139, 243, 246, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" (с. Райки, Житомирська область, Бердичівський район,13333. ЄДРПОУ: 08563352) про визнання протиправною бездіяьності, стягнення коштів, задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Райківська виправна колонія (№ 73)" щодо невиплати ОСОБА_1 в день його звільнення грошової компенсації за невикористані дні відпусток.
Стягнути з Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.01.2024 по 08.04.2024, включно, в розмірі 165 068,33 грн (сто шістдесят п'ять тисяч шістдесят вісім) грн 33 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 605 (шістсот п'ять) грн 60 коп за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Райківська виправна колонія (№73)".
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Єфіменко
Повний текст складено: 17 вересня 2024 р.
17.09.24