05.09.2024 року м.Дніпро Справа № 904/6483/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2024 (суддя Мельниченко І.Ф.)
у справі № 904/6483/23
за позовом Акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод"
до Східного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державна казначейська служба України
про стягнення суми
Акціонерне товариство "Кременчуцький сталеливарний завод" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення за рахунок коштів державного бюджету збитків від інфляції грошових коштів в сумі 2 070 377,34 грн. за загальний період з грудня 2021 по жовтень 2023.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що підприємству позивача завдано збитків Східним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків, які полягали у знеціненні (інфляції) належних йому сум переплати податку на прибуток, що підлягали поверненню на виконання судового рішення в адміністративній справі.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2024 закрито провадження у справі № 904/6483/23 за позовом Акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" до Східного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Державної казначейської служби України, про стягнення збитків від інфляції в сумі 2 070 377,34 грн.
Не погодившись з вказаною ухвалою Акціонерним товариством "Кременчуцький сталеливарний завод" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2024 у справі №904/6483/23 та направити справу для продовження розгляду до господарського суду.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвала суду першої інстанції прийнята при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- предметом позову є стягнення збитків, які полягали у знеціненні належних стороні позивача сум переплати податку на прибуток, що підлягали поверненню на виконання судового рішення. Факт заподіяння майнової шкоди позивачу є об'єктивним наслідком дій Відповідача. Підставою позову визначено етапі 11, 16, 22, 1166, 1173 ЦК України, статті 47, 147 ГК України, статей 5, 21 Податкового кодексу України, які регулюють питання відшкодування збитків, а не стягнення за прострочення кредитора на підставі статті 625 ЦК України. Тому посилання суду першої інстанції на норми статті 625 ЦК України є помилковим, оскільки, предмет і обставини справи в даному випадку, як і норми права які необхідно застосовувати до спірних правовідносин не регулюються нормами статті 625 ЦК України, а врегульовані статями 11, 16, 22, 1166, 1173 ЦК України, статті 47, 147 ГК України, статей 5, 21 Податкового кодексу України;
- оскаржувана ухвала суду першої інстанції прийнята 20.03.2024 року на стадії розгляду справи по суті, після закінчення судових дебатів. Ухвала про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті прийнята судом 20.02.2024 року. Постановлення ухвали про закриття провадження на стадії розгляду справи по суті суперечить положенням статті 185 ГПК України і призвело до неправильного вирішення спору;
- судом допущено порушення ч. 3 статті 232 ГПК України за якою розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду;
- при постановленні оскаржуваної ухвали від 20.03.2024 року судом першої інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 року по справі №925/1196/18, чим порушено норми ч. 1 ст. 236 ГПК України.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
18.06.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.
В судовому засіданні 05.09.2024 приймали участь представники відповідача та третьої особи. Представник позивача (апелянта), будучи повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не проінформував.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої Акціонерним товариством "Кременчуцький сталеливарний завод" апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.
Жодних доповнень до апеляційної скарги протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги скорочені строки розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, визначені ч. 2 ст. 273 ГПК України та необхідність дотримання розумних строків провадження, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі позивача (апелянта).
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Представник відповідача просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Представник третьої особи погодився з позицією суду щодо необхідності закриття провадження у справі та відповідно відсутністю підстав для скасування оскаржуваної ухвали.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.05.2021 у справі № 640/19572/20, яке набрало законної сили 08.12.2021, адміністративний позов Публічного акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" задоволено, визнано протиправною бездіяльність Офісу великих платників податків Державної податкової служби щодо неподання до відповідного органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновку про повернення на рахунок Публічного акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" надміру сплачених грошових зобов'язань з податку на прибуток у сумі 6 400 436,00 грн. та зобов'язано Офіс великих платників податків Державної податкової служби підготувати висновок про повернення Публічному акціонерному товариству "Кременчуцький сталеливарний завод" надміру сплачених грошових: зобов'язань з податку на прибуток у сумі 6 400 436, 00 грн. на підставі заяви Публічного акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" від 21.04.2020 року № 9085078457 та направити його до Головного управління державної казначейської служби України в Полтавській області.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.12.2021 у справі №640/19572/20 зазначене вище рішення залишено без змін.
У подальшому, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.08.2022 у справі № 640/19572/20 замінено сторону боржника - Офісу великих платників податків Державної податкової служби на його правонаступника - Східне міжрегіональне управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків.
Акціонерне товариство "Кременчуцький сталеливарний завод" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення за рахунок коштів державного бюджету збитків від інфляції грошових коштів в сумі 2 070 377,34 грн. за загальний період з грудня 2021 по жовтень 2023.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що підприємству позивача завдано збитків Східним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків, які полягали у знеціненні (інфляції) належних йому сум переплати податку на прибуток, що підлягали поверненню на виконання судового рішення в адміністративній справі.
Правовими підставами для звернення з даним позовом до суду позивач зазначає статті 11, 16, 22, 1166, 1173 Цивільного кодексу України, статтю 147 Господарського кодексу України та статті 5, 21 Податкового кодексу України.
Звертаючись з позовом про відшкодування шкоди, завданої протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, до господарського суду, позивач, посилаючись на норми частини 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, також зазначає про те, що даний спір відноситься до розгляду в порядку господарського судочинства.
Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" ніколи не перебувало на податковому обліку в Східному міжрегіональному управлінні ДПС, яке, в свою чергу, не здійснювало щодо вказаного товариства відповідних повноважень (функцій та процедур) з адміністрування податків і зборів. Також відповідач вказує про те, що він не є правонаступником Центрального управління Офісу великих платників податків ДПС та Східного управління Офісу великих платників податків ДПС.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України № 893 від 30.09.2020 "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби згідно визначеного Кабінетом Міністрів переліку, до якого також входив і Офіс великих платників податків ДПС.
Відповідно до наказу ДПС України від 30.09.2020 № 529 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби" було утворено як відокремлені підрозділи Державної податкової служби територіальні органи за переліком згідно з додатком.
В той же час, на базі ліквідованого Офісу великих платників податків ДПС та його територіальних управлінь, а саме Центрального управління Офісу великих платників податків ДПС та Східного управління Офісу великих платників податків ДПС, було утворено Східне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків, яке розпочало свою діяльність з 01.01.2021 відповідно до наказу ДПС України від 24.12.2020 № 755. Тобто, саме з 01.01.2021 у Східного міжрегіонального управління ДПС виникли підстави та можливість виконувати свої повноваження та функції, визначені Податковим кодексом.
В свою чергу, відповідач наголошує на тому, що на 2021 рік позивача включено до Реєстру великих платників податків відповідно до наказу ДПС України від 22.12.2020 № 746, основне місце обліку якого закріплено за Північним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків, яке з 01.01.2021 проводило його комплексне обслуговування. У зв'язку з чим, з січня 2021 року інтегровані картки платника податків АТ "КС3" з Офісу великих платників податків ДПС (Центральне управління) було передано за основним місцем податкового обліку до Північного міжрегіонального управлінні ДПС по роботі з великими платниками податків.
Таким чином, за доводами відповідача, згідно інформаційних баз даних органів ДПС АТ "КСЗ" до 31.12.2020 перебувало на обліку в Офісі великих платників податків ДПС (Центральне управління), а з 01.01.2021 перебувало на обліку в Північному міжрегіональному управлінні ДПС по роботі великими платниками податків. З 04.01.2022 та по теперішній час АТ "КСЗ" перебуває на обліку в Головному управлінні ДПС у Полтавській області.
З огляду на викладене, Східне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків вважає, що позовні вимоги АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" про стягнення за рахунок коштів державного бюджету збитків від інфляції грошових коштів в сумі 2 070 377,34 грн. за загальний період з грудня 2021 по жовтень 2023 є необґрунтованими та такими, що суперечать діючому законодавству та обставинам справи.
Додатково відповідач звертає увагу на те, що Східним міжрегіональним управлінням ДПС було подано заяву № 1716/5/32-00-05-01-09 від 22.12.2022 до Київського окружного адміністративного суду про заміну сторони боржника виконавчого провадження по справі № 640/19572/20 зі Східного міжрегіонального управління ДПС на Головне управління ДПС у Полтавській області. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.05.2023 відкрито провадження у справі, станом на 11.01.2024 остаточного рішення судом не прийнято. Вказані обставини, на думку відповідача, є підставою для зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 640/19572/20.
Вказує відповідач у відзиві на позовну заяву і про неможливість розгляду даної справи господарським судом, у зв'язку з тим, що відносини сторін регулюються приписами бюджетного та податкового законодавства та не можуть регулюватися нормами Цивільного кодексу України, заявлена позивачем вимога про стягнення за рахунок коштів державного бюджету збитків від інфляції грошових коштів в сумі 2 070 377,34 грн. є вимогою вирішити публічно-правовий спір, що унеможливлює розгляд даної справи в порядку господарського судочинства. Так, на думку Східного міжрегіонального управління ДПС, даний спір належить до компетенції адміністративних судів.
Посилається відповідач і на постанову Великої палати Верховного Суду у справі №910/4590/19, відповідно до якої спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Дослідивши матеріали справи, врахувавши позиції сторін, господарський суд дійшов висновку про закриття провадження з підстав того, що даний спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Звертаючись з даним позовом, АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" вказувало на те, що відповідач не забезпечив виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.05.2021 у справі № 640/19572/20, у зв'язку з чим сума переплати податку на прибуток у розмірі 6 400 436,00 грн. неправомірно не поверталась позивачеві з дати набрання чинності цим рішенням і до моменту списання переплати в рахунок податкових зобов'язань з податку на прибуток.
Таким чином, за доводами позивача, зволікання відповідача з виконання судового рішення, що набрало законної сили 08.12.2021, призвело до девальвації (знецінення) грошових коштів, чим заподіяно шкоду АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" в розмірі інфляційних втрат на суму 2 070 377,34 грн., які підлягають до стягнення зі Східного міжрегіонального управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків, що і стало причиною виникнення спору у даній справі.
Так, статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Частиною 1 ст. 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.
Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» в залежності від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.
Апеляційним судом враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Натомість за змістом положень ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Слід зауважити, що у ст. 20 ГПК України в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.
Як передбачено ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами, клопотаннями органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
15) інші справи у спорах між суб'єктами господарювання;
16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець;
17) справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійних договорів, крім спорів, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що головним критерієм розмежування адміністративної та господарської судових юрисдикцій є предмет спору та зміст спірних правовідносин.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов'язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 761/21898/16-ц, від 09.02.2021 у справі № 520/17342/18).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
За змістом п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Приписами статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні та в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції й може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 911/1834/18, від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, та спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність в законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Судом встановлено, що спір у цій справі виник через несвоєчасне подання контролюючим органом до відповідного органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновку про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань з податку на прибуток у сумі 6 400 436,00 грн та відшкодування суб'єктом владних повноважень бюджетної переплати, внаслідок чого позивач звернувся до суду господарської юрисдикції з позовними вимогами про стягнення з контролюючого органу інфляційних втрат на суму 2070377,34 грн.
Стверджуючи про підсудність спору в цій справі господарському суду, позивач посилався на те, що позов у даній справі заявлено щодо стягнення збитків, що становлять собою девальвацію (знецінення) грошових коштів, завданих АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" протиправною бездіяльністю Східного міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, саме на підставі статей 11, 16, 22, 1166, 1173 Цивільного кодексу України, статті 147 Господарського кодексу України та статей 5, 21 Податкового кодексу України.
Проте, твердження позивача, що стягнення інфляційних нарахувань є видом відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, є помилковим з огляду на таке.
Згідно п. 114.3. ст. 114 Податкового кодексу України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, може включати:
- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна платника податків, визначена відповідно до вимог законодавства;
- додаткові витрати, понесені платником податку внаслідок протиправних рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб (штрафні санкції, сплачені контрагентам платника податку, вартість додаткових робіт, послуг, додатково витрачених матеріалів тощо);
- документально підтверджені витрати, пов'язані з адміністративним та/або судовим оскарженням (крім сум, що підлягають відшкодуванню в порядку розподілу судових витрат згідно із процесуальним законодавством) незаконних (протиправних) рішень, дій або бездіяльності контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб (юридичний супровід, не пов'язаний із захистом, наданим адвокатом, відрядження працівників або представників платника податку, залучення експертів, отримання необхідних доказів, виготовлення копій документів тощо).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 (пункти 97-102) зазначила, що спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв'язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції.
ЄСПЛ у рішенні від 12 липня 2001 року у справі «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy), заява № 44759/98, указав, що податкові питання і досі становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Суд вважає, що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків (пункт 29).
Отже, податкове правопорушення у зв'язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості з ПДВ напряму не пов'язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного в площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 указала, що пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України, як і стягнення інфляційних втрат і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних втрат та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі (пункт 44).
З огляду на викладене вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролюючого органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов'язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов'язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом ст. 1192, ч. 2 ст. 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України кредитор вправі вимагати, зокрема, сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення, зокрема, інфляційних є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. Захист порушених прав та інтересів здійснюється судом за вимогою особи, що вважає своє право порушеним.
Захист та/або відновлення будь-якого права судом здійснюється шляхом ухвалення судового рішення як акта правосуддя. Однак судове рішення, незважаючи на те, що має ознаки нормативності, не породжує жодних правовідносин чи прав та/або обов'язків, а лише шляхом застосування відповідного способу захисту права, визначеного законом або договором, трансформує права та/або зобов'язання учасників правовідносин в іншу, прийнятну для позивача форму (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі №520/17342/18).
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників цього спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов'язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Отже, спори, які виникають у судах, відповідачем у яких є суб'єкт владних повноважень, і ухвалення за результатами цих спорів судових рішень не змінюють правову природу та характер правовідносин, які виникли між сторонами, а тому спори щодо порушення своїх зобов'язань суб'єктом владних повноважень, зокрема, щодо перерахування, нарахування, виплати грошових сум, у тому числі після судового рішення або на його виконання, повинні розглядатись судами за юрисдикцією, визначеною відповідно до характеру цих правовідносин.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 (пункти 49-51).
У справі, яка переглядається, заявлені АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" позовні вимоги направлені на стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, а саме інфляційних втрат у зв'язку з тривалим невиконанням боржником судового рішення у справі № 640/19572/20, яке набрало законної сили, тобто рішення адміністративного суду.
Як вже було зазначено, відповідно до ч. 5 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Позовні вимоги АТ "Кременчуцький сталеливарний завод" про стягнення інфляційних втрат не поєднані з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України.
Водночас, інфляційні втрати нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19.
У постанові від 09.02.2021 у справі № 520/17342/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум з огляду на їх похідний характер від основного спору підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір. Такий висновок згодом був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.05.2022 у справі № 761/28949/17.
Подібний висновок також був викладений у постанові від 03.10.2023 у справі №366/203/21, в якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір з приводу зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і спір за основним зобов'язанням.
У цій справі вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат (акцесорні зобов'язання) заявлені з підстав тривалого невиконання державою в особі Офісу великих платників податків Державної податкової служби (прим. за твердженням позивача має відповідати Східне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків) обов'язку щодо подання до відповідного органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновку про повернення на рахунок Публічного акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" надміру сплачених грошових зобов'язань з податку на прибуток у сумі 6 400 436,00 грн на підставі заяви Публічного акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" від 21.04.2020 року № 9085078457 та направлення його до Головного управління державної казначейської служби України в Полтавській області, який визначений судом в порядку адміністративного судочинства рішенням від 06.05.2021.
Як правильно зауважив господарський суд, при вирішенні спору про стягнення з бюджету інфляційних втрат перед судом обов'язково постане питання про наявність заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, суму такої заборгованості, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
З огляду на викладене, а також ураховуючи характер правовідносин, що виникли між сторонами у справі, що розглядається, зміст прав та обов'язків у цих правовідносинах та їх суб'єктний склад, колегія суддів доходить висновку, що спір щодо стягнення з Східного міжрегіонального управління Державної податкової служби по роботі з великими платниками податків на користь позивача інфляційних втрат підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з тривалим невиконанням рішення суду, ухваленого в адміністративній справі № 640/19572/20.
Наведеним вище спростовуються доводи апеляційної скарги про протилежне.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 175 і п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Наведена норма процесуального права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб'єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18).
Необхідно врахувати, що у пункті 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див. п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення - ЄСПЛ від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04.12.1995 у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.
Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.
У даній справі апеляційним судом враховано вищенаведені висновки ЄСПЛ.
При цьому колегія суддів відхиляє твердження скаржника про те, що постановлення ухвали про закриття провадження на стадії розгляду справи по суті суперечить положенням статті 185 ГПК України і призвело до неправильного вирішення спору, оскільки згідно процесуального законодавства закриття провадження у справі судом першої інстанції допускається на будь-якій стадії судового розгляду до прийняття рішення по суті вимог.
Щодо аргументів про те, що судом допущено порушення ч. 3 статті 232 ГПК України за якою розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду, то варто зауважити, що за приписами ч.ч. 1, 2 ст. 232 ГПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Отже, порушення господарським норм процесуального права, про які зазначав апелянт, не підтвердилось, оскільки приймаючи ухвалу про закриття провадження у справі суд правильно керувався положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 232 ГПК України та не застосовував ч. 3 ст. 232 ГПК України.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що постановленні оскаржуваної ухвали від 20.03.2024 року судом першої інстанції не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 по справі № 925/1196/18, є безпідставними, позаяк подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально- правове регулювання спірних відносин.
Визначення подібності правовідносин викладені у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац вісімнадцятий), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі №3007/11 (абзац двадцятий), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац вісімнадцятий).
Як слідує зі змісту постанови від 14.04.2020, предметом позову було стягнення збитків, а саме стягнення з Державного бюджету України коштів на відшкодування шкоди в загальному розмірі 364 681,68 грн, з яких 215 792,00 грн - матеріальної шкоди (збитків), 48 889,68 грн - упущеної вигоди, 100 000,00 грн - моральної шкоди. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що із січня по червень 2017 року ДПІ, незважаючи на наявність чинного договору про визнання електронних документів, безпідставно припинила реєстрацію податкових накладних, що подавалися позивачем, у зв'язку із чим останній був фактично позбавлений можливості здійснювати свою підприємницьку діяльність упродовж зазначеного періоду; як наслідок таких протиправних дій він як суб'єкт підприємницької діяльності поніс втрати майнового характеру (збитки), а саме: 200 000 грн пені та 3 992 грн судового збору, стягнутих з позивача за рішенням господарського суду у зв'язку з невиконанням своїх зобов'язань за договором поставки; 11 800 грн втрат на юридичні послуги, понесених у зв'язку з необхідністю захисту прав, честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні. Також, ураховуючи вимушене призупинення підприємницької діяльності, позивач просив стягнути на його користь неодержаний прибуток (втрачена вигода), що розрахований з урахуванням прибутку, отриманого позивачем за попередній звітній період, а також матеріальну компенсацію моральної шкоди, оскільки позивач зазнав моральних страждань у зв'язку з приниженням його честі та гідності, погіршенням ділової репутації, що, як наслідок, спричинило також і погіршення здоров'я останнього.
Відтак, правовідносини сторін у даній справі № 904/6483/23 не є подібними до правовідносин, що склалися у справі № 925/1196/18, адже є різними предмети та підстави позову, відмінні фактичні обставини, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, що не зумовлює можливість застосування відповідних висновків Верховного Суду.
В свою чергу, слід наголосити на тому, що однією з ключових змін у ГПК України є запровадження нових процесуальних форм забезпечення єдності судової практики, як-от: палата, об'єднана палата або Велика Палата Верховного Суду (статті 302, 303, 315 ГПК України).
З огляду на таку структуру узгодження правових позицій, викладених у постановах касаційного суду, у постанові Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/1418/17 наведено висновок щодо порядку застосування правових позицій Верховного Суду. Зокрема, касаційний суд зазначив, що логіка побудови й мета існування процесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики вказує на таке: задля застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції варто виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, мають перевагу над висновками колегії суддів. Так само висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду превалюють над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Згідно приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. При цьому відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду згідно з постановою 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (див. також постанову Верховного Суду від 11.07.2023 у справі № 903/486/22).
У даній справі судом при визначені юрисдикції спору враховано останні висновки Великої Палати Верховного Суду у прийнятих 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 та 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 постановах.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, порушень або неправильного застосування норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали, апеляційним судом не виявлено, скаржником висновків суду не спростовано.
За таких умов, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2024 у справі № 904/6483/23.
Керуючись ст.ст. 20, 175, 232-236, 269, 275-280, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Кременчуцький сталеливарний завод" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2024 у справі № 904/6483/23 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2024 у справі №904/6483/23 залишити без змін.
Судові витрати покласти на Акціонерне товариство "Кременчуцький сталеливарний завод".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 16.09.2024
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя Ю.Б. Парусніков
Суддя А.Є. Чередко