Справа №:755/18151/23
Провадження №: 2/755/712/24
"03" вересня 2024 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді - Катющенко В.П.
при секретарі - Яхно П.А.
за участю: представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , про стягнення боргу за договором позики, -
Позивач, ОСОБА_3 , звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому просить суд: стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 20.07.2018 в розмірі 386 051,00 грн, яка складається з: суми позики, що підлягає поверненню за договором позики та всіх додаткових угод/додаткових договорів та розписок у розмірі 340 556,40 грн та суми нарахованої пені у розмірі 45 494,60 грн; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 15 860,52 грн, з яких судовий збір у розмірі 3 860,52 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 20.07.2018 між сторонами було укладено договір позики, за яким позикодавець надає, а позичальник приймає у власність грошові кошти у розмірі 396 692,00 гривень, що складає еквівалент 15 000 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення договору позики. Згідно п. 3.1. Договору позики, відповідач зобов'язувався повернути суму позики позивачеві у строк до 20.10.2018 включно. За п. 3.3. Договору позики передбачено також сплату відсотків за користування позикою у розмірі 3,5% від суми позики за кожен місяць користування, які відповідач повинен сплачувати з 25 по 30 число за поточний місяць користування позикою. Факт одержання суми позики підтверджується власноруч оформленою відповідачем розпискою від 20.07.2018. В якості забезпечення виконання зобов'язання, відповідачем за основним договором - договором позики, 23.07.2018 між позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір застави транспортного засобу, засвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. за реєстраційним номером 1639. Так, за договором застави сторонами ще раз було зафіксовано факт отримання відповідачем суми позики та передбачено право позивача на звернення стягнення на заставне майно. Згідно умов власноруч складеної відповідачем розписки від 05.11.2018 відповідач черговий раз підтвердив, що брав на себе обов'язок повернути суму позики у розмірі 396 692,00 гривень, що складає еквівалент 15 000 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення Договору позики, у строк до 25.01.2019 включно. Умовами додаткового договору № 1 від 05.11.2018 про внесення змін до Договору позики, сторони додатково зафіксували оновлений за п. 3.1. Договору позики, а саме строк повернення суми позики до 25.01.2019 включно. Внаслідок не повернення відповідачем суми позики ані у визначені за договором позики строки, ані у визначені за розпискою від 05.11.2018 строки, позивачем було реалізовано своє право щодо звернення стягнення на заставне майно на підставі договору застави та повернуто в рахунок погашення частини суми позики суму у розмірі 314 404,00 гривень. У зв'язку із невиконанням відповідачем своїх грошових зобов'язань позивачем було направлено відповідачу вимогу від 07.10.2019. У відповідності до розписки, наданої відповідачем, станом на 30.12.2019 сума боргу становила 82 288,00 гривень, що становить еквівалент суми 3 475,00 доларів США, яку відповідач згідно умов розписки зобов'язувався повернути у строк до 01.03.2020. Умовами Додаткового договору № 2 від 30.12.2019, сторони додатково зафіксували факт часткового погашення суми позики в рахунок реалізації права позивача на звернення стягнення на заставне майно за договором застави, зафіксували актуальну суму заборгованості за договором позики у розмірі 82 288,00 гривень, що становить еквівалент суми 3 475,00 доларів США та оновили за п. 3.1. Договору позики строк повернення суми позики із визначення строку повернення до 01.03.2020 включно. Внаслідок чергового порушення відповідачем своїх зобов'язань, сторонами було погоджено шляхом укладення додаткової угоди від 19.07.2023 до Договору позики, актуальну суму заборгованості за договором позики у розмірі 340 556,40 гривень, що еквівалентно сумі 9 315 доларів США, до якої включено суму відсотків, а також погоджено графік погашення заборгованості.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 13.12.2023 відкрито провадження у цій цивільній справі, призначено розгляд справи у порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання, учасникам у справі роз'яснено їх право подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки.
22.01.2024 відповідач ОСОБА_4 отримала копію ухвали суду про відкриття провадження у справі, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, та 01.02.2024 ознайомилась з матеріалами даної цивільної справи, що підтверджується її власноручно написаною заявою.
26.03.2024 до суду представником відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подані письмові пояснення з додатками із заявою про розстрочення виконання рішення суду.
У поданих письмових поясненнях представник відповідача зазначив, що 20.07.2018 відповідач отримала від позивача грошові кошти у розмірі 396 692,00 грн, що підтверджується наданою розпискою та взяла на себе зобов'язання повернути позивачеві грошові кошти у строк до 20.10.2018 включно. При цьому сторони мали укласти договір позики в нотаріальній формі, але нотаріального посвідчення не відбулося. Пунктом 7.1. Договору встановлено, що договір набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення. Оскільки договір не є нотаріально посвідченим, отже він не є чинним, як і додаткові угоди, що укладені на його підставі. Не зважаючи на те, що чинне законодавство не вимагає нотаріального посвідчення договору позики, сторони погодили у договорі нотаріальну форму договору, яка не була дотримана. Також, 23.07.2018 між позивачем та ОСОБА_5 був укладений договір застави транспортного засобу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. та зареєстрований в реєстрі за № 1639. Зазначив, що за таких обставин, договір позики не є чинним, а отже будь-яке нарахування відсотків, які не встановлені законом є протиправним. У свою чергу, єдиним документом на підставі якого існує право вимоги є виключно розписка. Відповідно до долученої до позовної заяви розписки, відповідач 20.07.2018 отримала від позивача 396 692,00 грн та зобов'язалась у строк до 20.10.2018 включно, повернути дану суму. З аналізу змісту розписки вбачається, що сторони погодили всі істотні умови таких договорів, а саме розмір позики та строк її повернення. У свою чергу, розписка не містить будь-яких інших відомостей, у тому числі жодних відсотків. 05.11.2018 згідно нової розписки сторони продовжили строк виконання зобов'язання до 25.01.2019. 07.10.2019 позивач звернулася до відповідача з вимогою про сплату боргу або передачу предмета застави (автомобіля) у її водіння, яку відповідач отримала 08.10.2019. 28.12.2019 відбулося часткове погашення заборгованості за рахунок передачі транспортного засобу (предмета застави) у відповідності до договору застави. 30.12.2019 відповідач надала розписку у якій зазначено, що після часткового погашення заборгованості, сума заборгованості складає 82 288,00 грн та зобов'язалась у строк до 01.03.2020 повернути дану суму. У подальшому строк повернення зобов'язання не продовжувався та жодна розписка відповідачем не була надана. Таким чином, поверненню підлягають виключно кошти у відповідності до розписки від 30.12.2019, а саме - 82 288,00 грн. Зазначив, що за умови, якби договір був чинним, то у позивача право вимоги у відповідності до пункту 3.3. Договору існувало тільки в період з 20.07.2018 по 20.10.2018, з 05.11.2018 по 25.01.2019 та з 30.12.2019 по 01.03.2020. Оскільки договір не є чинним, то нарахування 3,5 % є незаконним. Указав, що вимоги про стягнення пені та відсотків не підлягають задоволенню у силу положень п.15 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України та пункту 1 статті 1 Закону України від 16.06.2020 № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19».
29.04.2024 до суду надійшли додаткові письмові пояснення представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , де остання вказала, що договір застави, як такий, що був укладений як наслідок вже укладеного та відповідно такого, що набрав чинності договору позики, а також як такий, що вчинений за дотримання нотаріальної форми, за підписами сторін та відповідно передачею заставного майна відповідачем позивачу, є більш ніж належним доказом того, що і позивач, і відповідач знали і розуміли предмет, і підстави вчиненого правочину щодо застави, а отже ніхто із сторін не заперечував проти набрання чинності договору позики. Крім цього, відповідачем у власноруч складеній розписці від 20.07.2018 написано, що грошові кошти отримані відповідачем саме на підставі договору позики від 20.07.2018. Тобто, відповідач власноруч підтвердила факт як отримання грошових коштів, так і укладення договору позики, на підставі якого було отримано грошові кошти у позику та відповідно складено розписку, обов'язок складання якої також встановлено згідно з положеннями п. 2.2. Договору позики. Вказала, що законодавець передбачає дві форми правочину: усну та письмову. У тих випадках, коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного законодавства. Для договору позики від 20.07.2018, укладеного між позивачем та відповідачем законодавством встановлена обов'язковість укладання правочину в письмовій формі. Договір позики на вимогу однієї із сторін може бути посвічений нотаріально. Дійсно в договорі є некоректна описка про те, що він набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення, але жодна із сторін не вимагала нотаріального посвідчення, а позичальник (відповідач) приступив до виконання договору, а отже визнав чинність договору та підтвердив свою згоду з умовами, які викладені в договорі позики від 20.07.2018, в тому числі, укладаючи всі наступні договірні документи, пов'язані з виконанням цього договору. У частині стягнення відсотків зазначила, що законодавством України не встановлено обов'язкову вимогу до договорів позики щодо вчинення їх в нотаріальній формі. Таким чином, договір позики набрав чинності, оформлений сторонами належним чином та відповідач визнає суму боргу по розписці, яка містить посилання на договір позики як на підставу отримання суми позики. Відповідно, позивач має законне право нараховувати відсотки за користування сумою позики, як це визначено положеннями п. 3.3. договору позики. У частині стягнення пені вказала, що позивач погоджується із наведеними відповідачем доводами у цій частині та просить суд відповідно зменшити розмір позовних вимог.
30.04.2024 - додаткові пояснення представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_6 , у яких викладені тотожні доводи, наведені у поясненнях, що подані до суду 26.03.2024.
Інших заяв по суті справи не надійшло.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 01.05.2024 закрито підготовче провадження у цій справі, яку призначено до судового розгляду по суті та встановлено загальний порядок дослідження доказів у справі.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити, з підстав заявлених у позові. Додатково зазначила, що при розрахунку пені не було враховано встановлену забору через воєнний стан. Вказала, що сторона позивача нараховувала відсотки як до пред'явлення позову, так і після, оскільки відповідач не погашала борг. Підсумувала, що згідно додаткового договору від 19.07.2023 залишок боргу становить 340 556,40 грн, з урахуванням нарахованих відсотків. Водночас сторона відповідача не заперечувала щодо укладення такого договору і нарахування відсотків за вказаний період.
Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 у судовому засіданні зазначив, що сторона відповідача вважає договір недійсним у силу п. 7 Договору, оскільки договір нотаріально не посвідчений, як передбачено умовами договору. Вказав, що відповідач визнає борг у сумі 82 288,00 грн згідно розписки. Посилався на те, що вимоги про стягнення пені не підлягають задоволенню через дію воєнного стану в Україні. Вказав, що додаткову угоду від 19.07.2023 відповідач підписувала, проте не розуміла зміст того, що пише у розписках, вона є фахівцем у галузі права. Підписувала без примусу, але під дією складних життєвих обставин. В судовому порядку договір та угоди не оскаржувала.
Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що 20.07.2018 між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_4 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець надала, а позичальник прийняла у власність грошові кошти у розмірі 396 692,00 гривень, що складає еквівалент 15 000 (п'ятнадцяти тисяч) доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення цього договору (далі - Договір позики).
Згідно п. 2.2. Договору позики, факт одержання позики підтверджується розпискою, власноруч написаною позичальником.
Відповідно до положень п. 3.1. Договору позики, позичальник зобов'язується повернути позику позикодавцеві готівкою в строк до дванадцятого жовтня дві тисячі вісімнадцятого року включно.
Відсотки за користування вказаною грошовою сумою позичальником нараховуються у розмірі 3,5 % від суми позики за кожен місяць користування, які позичальник зобов'язується сплачувати з 25 по 30 число за поточний місяць користування позикою (п. 3.3.Договору позики).
На підтвердження укладення Договору позики ОСОБА_4 видала розписку від 20.07.2018, в якій указала, що отримала від ОСОБА_3 396 692,00 грн., що складає еквівалент 15 000 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення цього договору, які зобов'язалась повернути до 20.10.2018.
Згідно п. 7.2. Договору позики, для забезпечення виконання умов даного договору, позичальник може передати позикодавцю рухоме або нерухоме майно.
23.07.2018 між ОСОБА_3 (заставодержатель) та ОСОБА_5 (заставодавець) було укладено договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. та зареєстрований в реєстрі за № 1639 (далі - Договір застави транспортного засобу).
Згідно положень п. 1.1. Договору застави транспортного засобу, заставою за цим договором забезпечення виконання ОСОБА_4 зобов'язань за договором позики від 20.07.2018 з усіма подальшими змінами і доповненнями до нього, що укладений між заставодержателем (позикодавцем за договором позики) та позичальником, за умовами якого позичальнику надано позику в розмірі 396 692,00 грн., що складає еквівалент 15 000 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення цього договору, зі сплатою відсотків за користування у розмірі та порядку, визначеному договором позики можливих штрафних санкцій, у розмірі, порядку та у випадках, передбачених договором позики та додатковими договорами (угодами) до договору позики, що можуть бути укладені в майбутньому.
Цього ж дня до Державного реєстру обтяжень рухомого майна внесено запис про обтяження 3 16995600 за договором застави транспортного засобу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. та зареєстрований в реєстрі за № 1639 та 05.11.2018 до цього обтяження були внесені зміни.
05.11.2018 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 1 про внесення змін до договору позики від 20.07.2018, яким сторони погодили пункт 3.1. Договору позики викласти новій редакції та встановили кінцевий строк повернення позики позикодавцеві готівкою в строк до 25.01.2019 включно.
На підтвердження укладення такого додаткового договору ОСОБА_4 було видано розписку від 05.11.2018.
07.10.2019 ОСОБА_3 направила ОСОБА_4 вимогу, в якій запропонувала протягом 30 днів з моменту направлення повідомлення виконати порушене зобов'язання, шляхом сплати суми боргу або передати предмет застави та зазначила, що у разі невиконання вимог протягом встановленого строку буде вимушена провести заходи щодо примусового стягнення боргу шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
30.12.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додатковий договір № 2 про внесення змін до договору позики від 20.07.2018 (далі- Додатковий договір № 2).
Пунктом 1 Додаткового договору № 2 сторони погодили, що станом на тридцяте грудня дві тисячі дев'ятнадцятого року сума заборгованості за договором позики після звернення стягнення на предмет застави за Договором застави транспортного засобу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. 23.07.2018 за реєстровим № 1639 шляхом передачі транспортного засобу марки INFINITI, моделі М35, типу легковий седан-В, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , чорного кольору, 2008 року випуску, державний реєстраційний помер НОМЕР_2 у власність ОСОБА_3 , склала 82 288,00 гривень, що складає еквівалент 3 475 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення цього договору. Сторони визнають, що сума позики станом на 30.12.2019 складає 82 288,00 грн., що складає еквівалент 3 475 доларів США згідно обмінного курсу, встановленого НБУ на день укладення цього договору.
Пунктом 2 Додаткового договору № 2 сторони домовились викласти в новій редакції та погодили кінцевий строк повернення позики до першого березня дві тисячі двадцятого року включно.
30.12.2019 у зв'язку із частковим погашенням ОСОБА_3 за рахунок передачі предмету застави за договором застави транспортного засобу сума заборгованості склала 82 288,00 грн., що складає еквівалент 3 475 доларів США, яку ОСОБА_3 зобов'язалась повернути до 01.03.2020, про що були внесені доповнення до розписки від 20.07.2018.
19.07.2023 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду до договору позики від 20.07.2018 (далі - Додаткова угода від 19.07.2023).
Згідно п. 1 Додаткової угоди від 19.07.2023, сторони встановили, що станом на дату укладення ними цієї додаткової угоди залишкова заборгованість за договором позики становить суму у розмірі 340 556,40 грн, що еквівалентно сумі 9 315 доларів США за офіційним курсом НБУ гривні до доларів США станом на дату укладення цієї додаткової угоди (1USD 36.56 UAH). До зазначеної суми заборгованості включена також нарахована сума відсотків за користування суми позики, що передбачена згідно пункту 3.3. Договору позики за весь період користування позикою до дати повернення.
Відповідно до п. 2 Додаткової угоди від 19.07.2023, сторони дійшли змінити та викласти положення пункту 3.1. Договору позики в наступній редакції: «Позичальник зобов'язується повернути Позику Позикодавцеві готівкою за наступним графіком:
3.1.1. у строк до 22.10.2023 року включно позичальник повертає суму, що еквівалентна 3 105 доларів США за офіційним курсом НБУ гривні до доларів США станом на дату повернення заборгованості:
3.1.2. у строк до 22.11.2023 року включно позичальник повертає суму, шо еквівалентна 3 105 доларів США за офіційним курсом НБУ гривні до доларів США станом на дату повернення заборгованості;
3.1.3. у строк до 22.12.2023 року включно позичальник повертає суму, шо еквівалентна 3 105 доларів США за офіційним курсом НБУ гривні до доларів США станом на дату повернення заборгованості. Після повернення позики в повній сумі позикодавець повинен надати позичальнику розписку про отримання грошових коштів. Наявність розписки у позичальника підтверджує виконання ним свого обов'язку».
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.04.2021 у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Судом встановлено, що на підтвердження укладення договору позики відповідачем, ОСОБА_4 , було видано позивачу як позикодавцю, ОСОБА_3 , розписку про отримання грошових коштів. Виданою розпискою ОСОБА_4 підтвердила факт отримання грошових коштів у ОСОБА_3 , як передбачає п. 2.2. укладеного Договору позики та які зобов'язалась повернути у визначений в розписці строк. Таким чином, доводи відповідача про те, що розписка не підтверджує факт укладання між сторонами Договору позики та передачу грошових коштів за таким договором є недоцільними.
Щодо нотаріального посвідчення Договору позики від 20.07.2018.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно загальних положень про правочини закріплених у Главі 16 Розділу IV Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори), і мають вчинятися у формі, встановленій законом (ст. 202 ЦК України). Зокрема, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі і сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 205 ЦК України).
У письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (ст. 208 ЦК України).
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ст. 209 ЦК України).
У своїй постанові від 28.11.2018 по справі № 462/2589/14-ц (провадження № 61-39338св18) Верховний Суд дійшов висновку, що «договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».
Аналогічні висновки зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України, дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Наведене свідчить про те, що законодавець не встановлює обов'язкового нотаріального посвідчення договору позики, втім такий договір може бути посвідчений на вимогу однієї зі сторін договору, як передбачає ч. 4 ст. 209 Цивільного кодексу «За бажанням фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений».
Пунктом 7.1. Договору позики визначено, що договір набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення.
Судом встановлено, що договір позики нотаріально посвідчений не був, зважаючи на пункт 7.1 Договору позики. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач покладалась на те, що договір позики є не чинним через те, що не є нотаріально посвідченим. Поряд з цим, обов'язковість нотаріального посвідчення договору позики законодавство не вимагає, а відповідач доказів того, що остання наполягала на його нотаріальному посвідченню не надала, при цьому до договору позики було укладено ряд додаткових угод, які відповідач, як і первісний договір, не оспорювала. Наведене свідчить про те, що відповідач приступила до виконання умов договору, не заявляла про не чинність укладеного договору позики, в тому числі через недотримання його нотаріального посвідчення.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, твердження відповідача у цій частині є необґрунтованими, зважаючи на викладене судом вище у цій частині.
Судом не було встановлено, що відповідачем укладений між сторонами договір у будь-який спосіб оспорювався, відтак укладений договір позики є правомірним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
За приписами ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.12.2018 у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку».
За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 зроблено висновок, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу.
Зважаючи на те, що ОСОБА_4 приступила до виконання умов Договору позики від 20.07.2018, про що видала ОСОБА_3 розписку та у подальшому уклала ряд додаткових договорів до цього договору, суд доходить до висновку, що сторони погодили усі істотні умови основного та додаткових договорів, при цьому відповідач не оспорювала укладені договори та/або їх умови, що свідчить про безумовне прийняття останньою умов таких договорів. Таким чином, установлене свідчить про правомірність заявлених позовних вимог, відтак з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сума боргу за договором позики від 20.07.2018 в розмірі 386 051,00 грн, яка складається з: суми позики, що підлягає поверненню за договором позики та всіх додаткових угод/додаткових договорів та розписок, а також відсотків за користування позикою, у розмірі 340 556,40 грн.
В частині стягнення з відповідача на користь позивача пені, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог у цій частині, зважаючи на таке.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, яка залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Таким чином, оскільки проценти - це плата за користування чужими грошима (стаття 1048 ЦК України), які у даному випадку погоджені сторонами, суд дійшов висновку про правомірність стягнення процентів за користування чужими грошима на підставі ст. 536 ЦК України, утім згідно з положенням пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України з 24.02.2022 підлягають списанню нараховані штрафні санкції у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання, відтак вимоги позивача про стягнення пені з відповідача задоволенню не підлягають.
Вирішуючи заяву відповідача ОСОБА_4 про розстрочення виконання рішення, суд виходив з наступного.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦПК України, суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочення виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Відповідно до ч. 1-5 ст. 435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочка та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим цивільним судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 435 ЦПК, ця стаття не вимагає. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом.
Рішенням Суду у справі Глоба проти України № 15729/07 від 05.07.2012 суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Запроваджений процесуальними нормами права механізм розстрочення або відстрочення виконання судового рішення є винятковою мірою, який спрямований на досягнення кінцевої мети судового розгляду виконання ухваленого судом рішення.
Отже, питання щодо надання відстрочки або розстрочки виконання рішення суду повинно вирішуватися цивільними судами із дотриманням балансу інтересів сторін, які приймають участь у справі.
Вирішуючи питання щодо можливості відстрочення чи розстрочення виконання рішення, суд повинен ураховувати майнові інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини кожної сторони у виникненні спору та інші обставини. Матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду і підлягає оцінці у сукупності з іншими фактичними обставинами. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 796/43/2018.
Обов'язковою умовою для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є доведення заявником факту існування обставин, які істотно ускладнюють виконання рішення та/або роблять його неможливим. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.06.2021 у справі № 9901/598/19, який згідно положення ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд застосовує до спірних правовідносин.
Заявниця у поданій заяві посилалася на те, що самостійно виховує двох дітей, які навчаються у закладах вищої освіти за рахунок коштів фізичних осіб та є матір'ю одиначкою, оскільки чоловік помер. Покладалася на те, що діти, зокрема син, мають проблеми зі здоров'ям та потребують нагляду лікарів. Зважаючи на таке, увесь тягар утримання дітей покладений на відповідача.
Водночас при розгляді заяв щодо відстрочення/розстрочення виконання судового рішення суд виходить з міркувань доцільності та об'єктивної необхідності надання саме таких строків виконання рішення в цілому. Наявність підстав для відтермінування чи розтермінування має бути доведена боржником. Строки відтермінування чи розтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання додаткового строку для повного виконання рішення суду. Надання такого строку не може створювати занадто або безпідставно привілейовані умови для боржника, натомість повинне базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників. Оцінюючи доводи заяв про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, слід враховувати, що ці заходи не повинні створювати боржнику можливість ухилятися від виконання судового рішення. До уваги повинні братися не лише реальний майновий стан боржника, але й його наміри, що свідчать про бажання виконати рішення.
Судом під час розгляду заяви встановлено, що відповідач дійсно має двох дітей, батько яких помер. Син та донька дійсно навчаються у закладах вищої освіти за рахунок коштів фізичних осіб - контрактна форма навчання. На підтвердження стану здоров'я дітей відповідач долучила медичні виписки та висновки. При цьому, жодного належного та достатнього доказу на підтвердження дійсного матеріального стану не надала.
Таким чином, ОСОБА_4 не надано жодного належного та достатнього доказу на підтвердження існування обставин, які унеможливлюють або істотно ускладнюють виконання рішення суду. Наведені до суду підстави для розстрочення виконання рішення суду зводяться до самостійного утримання відповідачем власних дітей. У той же час, вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує обставини, визначені у ч. 4 ст. 435 ЦПК України у сукупності, а також те, що сторонами неодноразово відтерміновувався строк повернення відповідачем позики, а 19.07.2023 встановлювався графік її повернення, який відповідачем дотриманий не був. Ураховуючи наведені до суду доводи, зважаючи на подані до суду докази, суд доходить висновку про відсутність підстав для розстрочення ОСОБА_4 виконання рішення суду.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , про стягнення боргу за договором позики.
В порядку ст. 141 ЦПК України суд присуджує до стягнення з відповідача на користь позивача понесені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3 405,56 грн.
Вирішуючи заяву позивача, ОСОБА_3 , про стягнення з відповідача понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд виходив з такого.
За правилом п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Статтею 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
У Рішенні Конституційного Суду України № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30.09.2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до пунктів 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать і консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.
Конституційний Суд України у Рішенні № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30.09.2009 зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Згідно з частинами першою та другою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя (on measures facilitating access to justice) № R (81) 7, яким передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, яка виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Також у пункті 4 цих Рекомендацій зазначено, що жодна зі сторін не повинна бути позбавлена можливості користуватися послугами адвоката.
У пункті 1 Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) державам-членам про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації (on legal aid and advice) від 02.03.1978 зазначено, що ніхто не може бути в силу перешкод економічного характеру позбавлений можливості використання або захисту своїх прав у будь-яких судах, повноважних виносити рішення по цивільних, господарських, адміністративних, соціальних чи податкових справах. З цією метою кожна особа має бути наділена правом на необхідну правову допомогу в судовому провадженні. При розгляді того, чи така допомога є необхідною, слід враховувати: а) фінансові можливості та зобов'язання відповідної особи; b) очікувані судові витрати.
Суд також зазначає, що принцип повного відшкодування витрат на професійну правничу допомогу стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, ґрунтується на загальних принципах справедливості та компенсації в правовій системі.
Зазначений принцип допомагає взаємно збалансувати тягар витрат і забезпечити ефективний доступ до правосуддя, оскільки це дає можливість: 1) стимулювати справедливі судові процеси: якщо сторона, на користь якої ухвалено судове рішення, може очікувати відшкодування витрат на адвоката, це стимулює її використовувати правові засоби та користуватися послугами адвокатів для ефективного представлення своїх інтересів у суді, що сприяє справедливому та рівноправному судовому процесу; 2) захистити право на доступ до правосуддя: гарантування відшкодування витрат на професійну правничу допомогу забезпечує можливість захисту особою своїх прав у суді, незалежно від її фінансового стану, що сприяє реалізації принципу рівності перед законом; 3) збалансувати інтереси сторін: відшкодування витрат на професійну правничу допомогу сприяє встановленню балансу інтересів сторін та дає змогу стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, компенсувати витрати, що виникли внаслідок необхідності захищати свої права в суді; 4) забезпечити судову ефективність: якщо сторона, на користь якої ухвалено судове рішення, може очікувати відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, це сприяє ефективності судового процесу та робить його більш доступним та прозорим.
Положеннями частини другої статті 137 ЦПК України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Отже, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 01.10.2018 у справі № 569/17904/17, від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17.
Разом з тим, суд враховує, що за частиною третьою статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
За правилом п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача.
У відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У відповідності до пункту шостого частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з частиною першою статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
З аналізу наведених норм процесуального закону вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат, що, однак, не зумовлює висновку про їх обов'язкову наявність у кожній справі та обов'язку суду в будь-якому випадку задовольнити заяву про їх відшкодування.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, вимога частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу від 07.07.2023 у справі № 340/2823/21, в якій сформував такі загальні підходи до стягнення витрат у суді касаційної інстанції: «Частина сьома статті 139, частини третя, четверта статті 143 КАС України містять приписи, які дозволяють стороні надати суду докази, які підтверджують витрати на правничу допомогу, протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи, але за умови, що ця сторона зробить про це відповідну заяву до закінчення судових дебатів. Вказівка у частині сьомій статті 139, частині третій статті 143 КАС України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останнім етапом - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи. Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п'яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу. Коли йдеться про розподіл витрат, понесених на професійну правничу допомогу, то ініціювати це питання має сторона, яка понесла ті витрати, й для цього треба щонайменше заявити/повідомити суду касаційної інстанції про необхідність їх розподілу за наслідками розгляду справи. Власне з цим - з об'єктивованою формою вираження наміру сторони щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу ще до завершення розгляду справи (чи то в порядку письмового провадження, чи в судовому засіданні) - пов'язується можливість як потім подати протягом п'яти днів докази на підтвердження цих витрат, так і ухвалення на цій підставі додаткового судового рішення відповідно до статті 252 КАС України».
У постанові від 25.07.2023 у справі № 340/4492/22 у розвиток зазначеної вище позиції Об'єднаної палати Верховний Суд указав, що, за загальним правилом, усі докази понесених судових витрат мають бути надані сторонами до закінчення розгляду справи. Однак, у випадку, якщо сторона з певних причин не може надати такі документи, ця сторона повинна зробити відповідну заяву до закінчення розгляду справи і надати відповідні докази протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами). Проте підстави для розподілу судових витрат, зокрема, витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов'язується ухвалення додаткового судового рішення в цій частині. Зазначення ж у прохальній частині касаційної скарги узагальненої вимоги про стягнення судових витрат за результатами касаційного розгляду не може розцінюватися як належне звернення до суду із заявою про відшкодування судових витрат (в тому числі на правову допомогу), адже за такого викладу прохальної частини без наведення жодних мотивів та обґрунтувань суд фактично позбавлений можливості встановити склад таких витрат, факт їх понесення.
Зазначені правові висновки кореспондуються також і з положеннями ЦПК України у цій частині, відповідно можуть бути застосовані до даних правовідносин при вирішенні поданої заяви.
Разом з тим, застосовуючи зазначені вище висновки Об'єднаної палати Верховного Суду, викладені у постанові від 25.07.2023 у справі № 340/4492/22, та правові норми до правовідносин, що виникли у цій справі, суд звертає увагу, що у позовній заяві представником позивача зазначено загальне прохання про необхідність стягнення судових витрат та вказану орієнтовну суму, при цьому зазначена вимога не конкретизована, а на її підтвердження стороною позивача будь-яких доказів не подано. До ухвалення у справі рішення представником не надано доказів на підтвердження понесення таких витрат, як і не вказано будь-яких причин, які унеможливлюють подання останніми вчасно - до завершення судових дебатів, відповідних доказів, не повідомлено про наявність поважних причин, які зумовлюють необхідність подання таких доказів в першій заяві по суті справи позивачем, себто у позовній заяві, а також про такі витрати не заявлено у судових дебатах.
Зазначена правова позиція висвітлена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.01.2024 у справі № 380/12348/22.
Наведене вище дає підстави вважати, що представник позивача не подала заяви, яка б у розумінні положень ч. 8 ст. 141 ЦПК України, надавала б суду можливість вирішити питання щодо розподілу судових витрат, та у разі необхідності в резолютивній частині рішення, у відповідності до вимог п.5 ч.6 ст. 265 ЦПК України призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення, строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат. При цьому, суд також враховує, що представник позивача до завершення судових дебатів не заявила про намір подати суду докази на підтвердження понесення судових витрат.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму цивільного процесуального правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників цивільного процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб'єктивних процесуальних прав і здійснювані лише з видимістю реалізації таких прав, пов'язані з обманом відносно відомих обставин справи, в цілях обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, що беруть участь в справі, а також в цілях того, що перешкодило діяльності суду по правильному і своєчасному розгляду і вирішенню цивільної справи, - що породжує застосування заходів цивільного процесуального примусу.
Основна ознака зловживання процесуальними правами полягає в тому, що дії, які її складають, вчиняються на зовні законній юридичній підставі. Механізм зловживання процесуальними правами полягає в тому, що особа, яка бажає мати певний юридичний результат, вчиняє процесуальні дії (бездіяльність), зовні «схожі» на ті юридичні факти, з якими пов'язується настання необхідного результату. Такі дії, однак, мають повністю штучний характер, подібно тому, як удавана угода у цивільному праві вчиняється лише для цілей прикриття іншої угоди.
Відтак, оскільки представник позивача не дотрималася процесуальних норм закону, не подала до суду доказів на підтвердження понесених витрат разом із першою заявою по суті справи, себто разом із позовною заявою, або до закінчення судових дебатів, а в судових дебатах не повідомила суду ні про наміри подати докази понесення позивачем судових витрат, ні про причини неможливості подати такі докази вчасно, суд доходить до висновку про відмову у задоволенні заяви позивача, ОСОБА_3 , про стягнення з відповідача понесених витрат на професійну правничу допомогу.
Аналогічний підхід застосовний в ухвалі Верховного Суду від 08.01.2024 у справі № 580/3758/19.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 526, 530, 610, 625, 1046-1050 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 10, 76, 77-81, 141, 209, 210, 223, 247, 265, 280, 281, 282, 284, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Позов ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ), про стягнення боргу за договором позики - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 20.07.2018 в сумі 340 556,40 грн та судовий збір в сумі 3 405,56 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Заяву відповідача ОСОБА_4 про розстрочення виконання рішення - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повний текст рішення складено 16.09.2024.
Суддя: