Справа № 212/7709/24
2/212/3440/24
12 вересня 2024 року м. Кривий Ріг
Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі головуючого судді Козлова Д. О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, -
5 серпня 2024 року до суду позивачка звернулась із даним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що вона по цей час працює оператором при черговому по станції Рокувата в ВП «Служба роботи станцій» (стара назва СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень») РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». В 2017 році, 2020 році, 2021 році їй надавалась щорічна за графіком тарифна відпустка. З цього приводу вона зверталась кожного разу при наданні відпустки із особистою заявою до керівника з проханням надати матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік, що повинна складати не менше мінімальної зарплати по Україні на момент виплати допомоги. Відповідач підтверджує факт такого звернення листом-довідкою про нараховані суми. Також відповідач не попереджав позивачку про погіршення існуючих умов оплати праці. Однак у порушення Колективного договору ним не надавалась матеріальна допомога на оздоровлення позивачці в розмірі мінімальної заробітної плати по Україні. Як вбачається з п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік, який є чинним по цей час, матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника в розмірі 40 відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. За п. 1.4 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2011 рік встановлено, що необхідні змін, доповнення до колективного договору можуть вноситись за взаємною домовленістю сторін, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові та соціально-економічні інтереси працівників, які встановлено чинним законодавством та колективним договором і затверджуються на спільному засіданні дирекції і президії Теркому, а всі інші - на конференції трудового колективу. Таким чином прийнята 31.03.2017 року спільна Постанова керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, ГМ-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення. За таких обставин відповідач безпідставно недоплачував суму матеріальної допомоги позивачці. Таким чином недоплачена частка матеріальної допомоги на оздоровлення позивачці становить: за 2017 рік 1095 грн. (3200 - 2105 = 1095), оскільки їй було у 2017 році замість 3200 грн. виплачено 2105 грн.; за 2020 рік 1976,75 грн. (4723 - 2746,25 = 1976,75), оскільки їй було у 2020 році замість 4723 грн. виплачено 2746,25 грн.; за 2021 рік 1460 грн. (6000 - 4540 = 1460), оскільки їй було у 2021 році замість 6000 грн. виплачено 4540 грн., що загалом становить 4531,75 грн. (1095 + 1976,75 + 1460 = 4531,75). Додавала, що позивачу про порушення права стало відомо з листа-довідки відповідача, тому позивачка звертається до суду з позовною заявою в термін, визначений ст. 233 КЗпП України, посилаючись на постанову Верховного Суду від 27.04.2023 року по справі № 300/4201/22. З огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законом України «Про оплату праці», а позивач знаходиться з відповідачем в трудових відносинах та не отримав всі належні йому платежі, то майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду. Враховуючи викладене, просила суд стягнути з відповідача на свою користь 4531,75 грн. матеріальної допомоги на оздоровлення.
Ухвалою суду від 7 серпня 2024 року при відкритті провадження у справі судом було визначено проводити розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами справи.
Представники відповідача, АТ "Укрзалізниця", які були належним чином повідомленими про наявність даного позову ОСОБА_1 про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, не скористались своїм правом на подання відзиву на позов.
Натомість, за письмовими поясненнями представник відповідача, ОСОБА_2 , останній вказував, що 18.03.2015 року конференцією трудового колективу було схвалено колективний договір між адміністрацією та трудовим колективом Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2015 рік, єдиним і уповноваженим представником трудового колективному в даному колективному договорі визнано територіальний комітет профспілкової організації, за текстом якого внесено зміни, якими текст "2014" було замінено текстом "2015", а до загальної частини після тексту "на 2007-2014 роки" доповнено "подовженої на 2015 рік". Також на підставі п. 1.7 Колективного договору на 2015 рік визначено, що колективний договір набирає чинності з дня його схвалення конференцією трудового колективу і діє до укладення нового. Таким чином на момент виникнення спірних правовідносин колективний договір на 2011 рік, на який посилається позивач вже не діяв. Відповідач заяви від позивача про надання матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 колективного договору на 2011 рік не отримував та матеріальну допомогу не надавав. У колективному договорі на 2015 рік сторони підтвердили, що цей колективний договір відповідає дійсним намірам і не носить характеру фіктивного, його укладено на вигідних умовах які не є результатом впливу тяжких обставин. Колективний договір на 2015 рік укладається без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, з метою регулювання виробничих, трудових відносин та соціально-економічних інтересів залізничників і адміністрації дирекції (п. 1.1 Колективного договору на 2015 рік). Колективний договір на 2015 рік в судовому порядку не оскаржувався та не є предметом позову в цій справі, підписанням колективного договору на 2015 рік сторони підтвердили факт укладення даного колективного договору на 2015 рік та визначення прав і обов'язків сторін Колективного договору на 2015 рік. З матеріалів справи не вбачається порушення відповідачем прав працівника щодо не надання матеріальної допомоги за 2017, 2020, 2021 р.
Ухвалою суду від 12 вересня 2024 року у задоволенні клопотання представника відповідача, ОСОБА_2 , про закриття провадження по справі за п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК було відмовлено.
Від позивача, ОСОБА_1 , було подано клопотання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Від представників відповідача не надходило заперечень проти проведення розгляду справи судом без повідомлення сторін за наявними матеріалами.
Таким чином суд, дослідивши матеріали справи, вважає поданий позов таким, що підлягає задоволенню, виходячи з наступних міркувань.
Згідно із ст. 10 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
За ч. 1 ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.
На підставі ст. 13 КЗпП у колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.). Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Відповідно до ст. 18 КЗпП положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.
За ч. 2 ст. 97 КЗпП форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.
На підставі ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
За ст. 30 Закону України «Про оплату праці» при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Наявність у позивача посвідчення № НОМЕР_1 про працевлаштування на АТ «Укрзалізниця» підтверджується його копією, долученою до справи, за яким ОСОБА_1 працює на посаді оператора при черговому по станції Рокувата Регіональної філії «Придніпровська залізниця».
За інформацією Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 12 липня 2024 року № 97, наданої працівнику, ОСОБА_1 , стації Рокувата ВП «Служба роботи станцій» щодо надання щорічних відпусток вбачається, що ОСОБА_1 надавались: щорічна відпустка в серпні-вересні 2017 року (24 дні) на підставі наказу № 945-а від 01.08.2017 року, якій було виплачено 2105 грн. в рахунок матеріальної допомоги; щорічна відпустка в серпні-вересні 2020 року (15 днів) на підставі наказу № 442-а від 24.07.2020 року, якій було виплачено 2746,25 грн. в рахунок матеріальної допомоги; щорічна відпустка в червні-липні 2021 року (20 днів) на підставі наказу № 498 від 25.05.2021 року, якій було виплачено 4540 грн. в рахунок матеріальної допомоги.
З матеріалів справи вбачається, що за п. 3.1.14 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та трудовим колективом на 2011 рік Структурного підрозділу «Криворізька дирекція залізничних перевезень» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» (далі - Колективний договір) передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
При цьому згідно із п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників дирекції, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін і затверджуються на спільному засіданні адміністрації дирекції та президії Теркому, а всі інші - на конференції трудового колективу.
На підставі переліченого суд відкидає посилання представника відповідача на Зміни та доповнення до колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом Криворізької дирекції залізничних перевезень у 2015 році, оскільки у 2015 році не було внесено зміни до п. 1.4 та п. 3.1.14 Колективного договору 2011 року.
Натомість, на підставі пп. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року, за спільною постановою керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, було постановлено застосовувати з 01.04.2017 року у діючому Колективному договорі замість величини «мінімальна заробітна плата» розрахункову величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Суд вказує, що за ч. 2 ст. 19 КЗпП якщо роботодавець порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати роботодавцю подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.
Правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульовано Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Так відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи зміни колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) невиконання вимог законодавства про працю.
За ст. 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» уповноважений найманими працівниками на представництво орган є єдиним повноважним представником найманих працівників до моменту припинення такого спору (конфлікту).
На підставі ст. 7 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється примирною комісією та трудовим арбітражем.
Колективні трудові спори, на відміну від індивідуальних - це спори непозовного провадження між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин. А тому, до таких спорів застосовується примирно-третейський порядок вирішення, правовий механізм якого визначено Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року по справі № 479/58/19 та підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 01.10.2019 року по справі № 916/2721/18.
Натомість, у даному випадку має місце позов ОСОБА_1 , предметом якого є вирішення питання порушення законних прав та інтересів позивачки через недоотримання нею матеріальної допомоги на оздоровлення з вини відповідача на підставі умов діючого колективного договору, оскільки вона не оскаржує його умов та просить їх змінити, а також розгляд справи проводиться без залучення профспілкової організації для захисту інтересів позивачки, внаслідок чого суд відкидає посилання представника відповідача не наведені правові позиції Верховного Суду, оскільки зроблені ним висновки стосуються інших правових обставин, тому даний спір підпадає під юрисдикцію даного суду.
Отже, суд, розглянувши справу, встановив, що у 2017-2021 роках позивачці при наданні відпусток надавалась за її заявою матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору, які є чинними по цей час, яка відповідно повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати такої матеріальної допомоги.
Однак в порушення Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення позивачці надавалась частково протягом 2017-2021 років, тобто в розмірі, що не відповідає розміру, встановленому умовами Колективного договору.
Так за Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2000 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2627,50 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6000 грн., а 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив лише 2837,50 грн.
Отже, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період ОСОБА_1 становить: за 2017 рік 1095 грн. (3200 - 2105 = 1095), оскільки їй було у 2017 році замість 3200 грн. виплачено лише 2105 грн.; за 2020 рік 1976,75 грн. (4723 - 2746,25 = 1976,75), оскільки їй було у 2020 році замість 4723 грн. виплачено 2746,25 грн.; за 2021 рік 1460 грн. (6000 - 4540 = 1460), оскільки їй було у 2021 році замість 6000 грн. виплачено 4540 грн., що загалом становить 4531,75 грн. (1095 + 1976,75 + 1460 = 4531,75).
До такого висновку суд приходить враховуючи, що прийняття 31.03.2017 року спільна постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказані постанови повинні були прийняті не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу, оскільки на момент прийняття вказаних постанов, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., що було більше за 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, тому при визначенні позивачці розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню саме п. 3.1.14 Колективного договору «Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку», враховуючи зміст п. 1.4 вказаного Колективного договору.
При цьому судом враховано, що за ч. 1 ст. 9 КЗпП умови трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, внаслідок чого вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.
За п. 3 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
На підставі п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Однак суд не приймає до уваги доводи представника відповідача про те, що п. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», оскільки за ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Також за ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Суд при цьому наголошує, що положення Конституції України є нормами прямої дії.
Отже, проаналізувавши у сукупності наведені положення Конституції України та ст. 9 КЗпП, суд дійшов висновку, що нові закони, які погіршують становище працівників, зокрема, призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття таких законів, договорами про працю відповідно не мають зворотньої сили.
Так відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн.
Таким чином Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузивши її право на таку матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.
Аналогічне співвідношення мінімальної заробітної плати по Україні відносно до прожиткового мінімуму на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, було встановлено Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік», Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік».
Отже, суд з цих підстав не приймає посилання представника відповідача на те, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення для позивачки не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, оскільки вказані зміни безсумнівно потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, про що зазначено вже було судом.
Також не можна погодитись із посиланнями відповідача у відзиві на положення ст. 203, 215 ЦК України, як підставу на привід для визнання недійсним чинного Колективного договору, як такого, що суперечить п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зважаючи на те, що відповідно до ст. 21 КЗпП предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об'єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством, тому положення Цивільного кодексу України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину у даному випадку не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з укладенням трудового договору (контракту), який не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені ст. 203, 215 ЦК України вимоги щодо чинності правочину та підстав визнання його недійсним із застосуванням наслідків його недійсності.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року по справі № 6-530цс15, а також Верховним Судом у постанові від 22 травня 2019 року по справі № 757/49315/16-ц.
Таким чином на підставі наведеного вбачається висновок, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» не створює юридичних наслідків щодо застосування Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення визначається в даному випадку Колективним договором, умовами п. 3.1.14 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, за письмовою заявою в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, оскільки прийнята 31.03.2017 року спільна постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації «Придніпровської залізниці» № Н-32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», була прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення позивачки.
Виходячи з наведеного обґрунтування, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо невиплати позивачці частини матеріальної допомоги на оздоровлення протягом 2017-2021 років у загальному розмірі 4531,75 грн. є неправомірними.
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Дніпровського апеляційного суду від 3 лютого 2022 року по справі № 177/1110/21.
При цьому, приймаючи до уваги положення п. 3.1.14 Колективного договору, суд приходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом стягнення на її користь з АТ «Українська залізниця» недоплаченої суми матеріальної допомоги за період 2017-2021 років у загальному розмірі 4531,75 грн.
Також згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить: основна заробітна плата, що є винагородою за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата, що є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку суду, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, тому суд відкидає посилання в цій частині представника відповідача на те, що матеріальну допомогу на оздоровлення неможливо розглядати в контексті структури заробітної плати.
Аналогічна правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 760/14696/16-ц та від 10 лютого 2021 року по справі № 143/179/19.
На підставі ч. 2 ст. 233 КЗпП (в редакції до змін від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Суд також зазначає, що відповідно до ст. 233 КЗпП (в редакції від 19 липня 2022 року) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Натомість, на підставі п. 1 Прикінцевих положень КЗпП під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 КЗпП, продовжуються на строк дії такого карантину.
При цьому суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин, який тривав до 30 червня 2023 року.
Крім того, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, Верховний Суд виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2023 року по справі № 300/4201/22.
Враховуючи викладене, а також те, що питання про звільнення позивачки з роботи у відповідача не є предметом вирішення даного спору, яка продовжує працювати у структурному підрозділі відповідача, зважаючи на те, що на момент невиплати їй матеріальної допомоги на оздоровлення діяли норми ст. 233 КЗпП (2017, 2020, 2021 роки), які передбачали можливість в разі порушення законодавства про оплату праці працівнику звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, то в даному випадку підстав для застосування тримісячного строку для звернення до суду з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого, відповідно до заявлених вимог немає.
Таким чином суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не було пропущено строки звернення до суду із даним позовом відповідно до ст. 233 КЗпП, внаслідок чого заявлені нею позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.
За ст. 141 ЦПК з відповідача на користь держави також підлягає стягненню судовий збір в сумі 1211,20 грн., від сплати якого позивачку при подані даного позову до суду звільнено за законом.
Керуючись ст. 4-5, 13, 19, 76-81, 89, 133-141, 258-259, 263, 265 ЦПК, -
Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - задовольнити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену суму матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017, 2020, 2021 роки в розмірі 4531 (чотири тисячі п'ятсот тридцять одна) грн. 75 коп.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено та підписано 12 вересня 2024 року.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована по АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ: 40075815, розташоване в м. Києві по вул. Єжи Гедройця 5.
Суддя: Д. О. Козлов