Справа № 359/7589/23
Апеляційне провадження №22-ц/824/1680/2024
22 серпня 2024 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказував, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір поставки №07-2604 від 26.04.2019 року. Навиконання вказаного дговору поставки одночасно було складено розписку від 26.04.2019 року на суму 235 000,00 доларів США, що на момент укладання було еквівалентним 6 274 500,00 грн за офіційним курсом НБУ. В провадженні Солом'янського районного суду м. Києва розглядається цивільна справа № 760/33790/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Вказана справа ґрунтується на існуванні Договору відступлення права вимоги від 15.01.2021 року між громадянином ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Про існування Договору цесії позивач дізнався з матеріалів вказаної вище судової справи. З розпискою та власними борговими зобов'язаннями позивач не погоджувався, враховуючи, що в період 2017-2019 рр. він працював директором магазину з продажу продукції компанії Apple. Керівником та реальним власником мережі магазинів на той момент був ОСОБА_5 , котрий і вів фінансово-господарську діяльність підприємства. В обов'язки позивача входило прийняття продукції від постачальників та подальша її реалізація, хоча формально ОСОБА_1 був оформлений як фізична особа-підприємець та працював нібито від свого імені. В даному випадку була оформлена розписка (договір займу), проте грошові кошти не передавались, а передавалась тільки техніка за Договором постачання, котру реалізовував ОСОБА_5 та отримував грошові кошти, про які йдеться в розписці та договорі постачання на свою адресу. Таким чином, передачі коштів від відповідача до позивача не відбувалось.
На підставі викладеного, просив суд визнати недійсним договір позики, оформлений розпискою від 26.04.2019 року.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.
У судове засідання, призначене на 22.08.2024 року з'явився представник позивача ОСОБА_6 .
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.
Як встановлено судом, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір поставки №07-2604 від 26.04.2019.
26.04.2023 року складено розписку, згідно з якої ОСОБА_1 відповідно до умов договору №07-2604 від 26.04.2019 року, отримав від ОСОБА_2 товар на суму 235000,00 доларів США, що на момент укладання було еквівалентним 6 274 500, 00 грн за офіційним курсом НБУ. ОСОБА_1 зобов'язався повернути суму за товар на умовах і в строк, зазначений у договорі №07-2604 від 26.04.2019 року.
15.01.2021 року між громадянином ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір відступлення права вимоги до ОСОБА_1 .
Як вбачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію позивача, заявлену в його позові. Така позиція була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд звертає увагу на те, що цивільно-правовий договір встановлює права та обов'язки лише для його сторін за певними винятками, які мають бути прямо передбачені законом.
За таких умов договір між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 не може породжувати обов'язки та змінювати правовідносини для осіб, які не є його сторонами, зокрема ОСОБА_5 .
Також апеляційний суд погоджується з позицією суду першої інстанції і в частині того, що мета і підстави подальшого розпорядження ОСОБА_1 отриманого від ОСОБА_2 майна жодним чином не може вплинути на дійсність чи недійсність зобов'язання перед ОСОБА_2 .
На підставі наведеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про визнання договору позики недійсним.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни ухвали суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько