Справа № 560/8200/24
іменем України
12 вересня 2024 рокум. Хмельницький
Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Блонського В.К. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України , військової частини НОМЕР_1 про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся в суд з позовом до Міністерства оборони України, в якому просить:
1. Визнати відмову у звільненні з військової служби військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 , що структурно входить до Міністерства оборони України протиправною.
2. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 , що структурно входить до Міністерства оборони України прийняти рішення про звільнення на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону «Про військовий обов'язок і військову службу» станом на момент звернення з відповідним рапортом.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що подав рапорт про звільнення до командування військової частини НОМЕР_1 , що структурно входить до Міністерства оборони України безпосередньому командиру на підставі підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме у зв'язку з наявністю дружини з інвалідністю.
28 березня 2024 року ОСОБА_1 безпосереднім командиром було відмовлено у звільненні з військової служби у формі резолюції від командира взводу, так як на думку командування, позивач не набув права на звільнення, оскільки дружина має ІІІ групу інвалідності.
На думку позивача, таке рішення командування військової частини НОМЕР_1 є безпідставним з огляду на наявність законних підстав для звільнення з військової служби. Просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 05.06.2024 суд залишив позовну заяву без руху.
Ухвалою від 11.06.2024 суд відкрив провадження в адміністративній справі, розгляд справи призначив за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Витребував докази в Міністерства оборони України.
Ухвалою від 03.07.2024 суд залучив військову частину НОМЕР_1 до участі у справі №560/8200/24 як другого відповідача. Надав військовій частині НОМЕР_1 строк для подання відзиву на позов - 15 днів з дня отримання ухвали. Витребував докази у військової частини НОМЕР_1 .
Представник Міністерства оборони України подав до суду відзив на позовну заяву, у якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує. Зазначає, що твердження представника позивача, що військова частина НОМЕР_1 структурно входить до Міноборони є надуманим, та спростовується приписами Закону України “Про Збройні Сили України», Закону України “Про оборону України», Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 730). Згідно з підпунктом 2 пункту 225 Положення, під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення із військової служби військовослужбовців у військових званнях до майстер- сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них. Як вбачається із матеріалів справи, позивач проходить військову службу у військовому званні солдат, тому у Міноборони відсутній обов'язок вчиняти дії щодо звільнення позивача з військової служби. Вказує, що рапорт від 28.02.2024 про звільнення з військової служби позивачем не підписано. Рішення командира військової частини НОМЕР_1 про розгляд рапорту по суті - відсутнє. Отже, вимоги представника позивача про визнання протиправною відмови військової частини НОМЕР_1 у звільненні з військової служби є передчасними. На підставі викладеного просить у задоволенні позову відмовити.
Представник військової частини НОМЕР_1 подав до суду відзив на позовну заяву, у якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує. Зазначає, що до відділення персоналу штабу військової частини НОМЕР_1 , як підрозділу, який здійснює приймання та реєстрацію вхідних документів у військовій частині НОМЕР_1 , не надходило рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, про що військовою частиною НОМЕР_1 було зазначено у відповіді на адвокатський запит адвоката Тарадуди Вячеслава Віталійовича в інтересах ОСОБА_1 06.05.2024 року. Враховуючи викладене, у військової частини НОМЕР_1 не було підстав для звільнення позивача з військової служби. На підставі викладеного просить у задоволенні позову відмовити.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.
ОСОБА_1 (позивач) був призваний на військову службу по мобілізації, наразі проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 10 вересня 2021 року між позивачем, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб.
Довідкою МСЕК серії 12 ААГ № 778189 від 11.12.2023 ОСОБА_3 встановлено ІІІ групу інвалідності з огляду на загальне захворювання. Вказане підтверджується також пенсійним посвідченням № НОМЕР_3 від 17.01.2024.
Позивач зазначає, що 28 лютого 2024 року ним було подано рапорт про звільнення до командування військової частини НОМЕР_1 , безпосередньому командиру на підставі підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Також позивач зазначає, що 28 березня 2024 року ОСОБА_1 безпосереднім командиром було відмовлено у звільненні з військової служби у формі резолюції від командира взводу.
Вважаючи відмову відповідача у звільненні з військової служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.
Розділом ІІ Конституції України передбачені основоположні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, серед яких відповідно до статті 65 встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку із військовою агресією рф проти України, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/202 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022р. №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб.
На момент розгляду даної адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992р. № 2232-ХІІ ( далі Закон №2232-ХІІ).
Згідно з ч.1, 2 ст.1 Закону №2232-ХІІ встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі Збройні Сили України та інші військові формування), посади яких комплектуються військовослужбовцями.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями ч.1, 2,3 ст.2 Закону №2232-ХІІ.
За приписами пункту 6 ст.2 Закону №2232-ХІІ установлено, що передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Статтею 24 Закону №2232-ХІІ унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби.
Відповідно до ч.3 згаданої статті, встановлено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому про проходження військової служби громадянами України.
Підстави та порядок звільнення з військової служби, визначені статтею 26 Закону №2232-ХІІ, а у частині 4 цієї статті, наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходяться військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, а саме: під час дії особливого періоду (крім періоду воєнного стану) пункт 1, під час воєнного стану пункт 2.
Згідно до вимог ч.7 ст.26 Закону №2232-ХІІ установлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі Положення №1153/2008).
За пунктом 3 вказаного вище Положення №1153/2008 його дію поширено на військовослужбовців, зокрема, Збройних Сил України.
Пунктами 6 та 7 згаданого Положення №1153/2008 установлено, що початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу". Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби, зокрема, в запас або у відставку.
Звільнення військовослужбовців із військової служби регламентовано пунктом 225 Положення №1153/2008.
Так, згідно до п.п.2 п.225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється, під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Порядок звільнення, регламентований п.233 Положення №1153/2008, за яким зокрема, установлено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин - абз.3 п.241 Положення №1153/2008.
Згідно до абзацу 2 п.12 Положення №1153/2008 передбачено, що право видавати накази по особовому складу надається, зокрема, командирам військових частин.
Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999р. №548-ХІУ (далі Статут) передбачено, що цим Статутом керуються всі військові частини, кораблі, управління, штаби, організації, установи і військові навчальні заклади Збройних Сил України.
Відповідно до вимог статті 14 згаданого Статуту передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити до наступного прямого начальника.
Пунктом 31 наведеного Статуту, встановлено, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Підпунктом 3.11.6 Інструкції з діловодства в Збройних Силах України, затвердженої наказом Головнокомандувача Збройних Сил України України від 31.01.2024 №40 встановлено, що документи, в яких строк виконання не зазначено, які не є документами інформаційного характеру або не містять контрольних завдань, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 днів з моменту реєстрації документа в Міністерстві оборони України, в органі військового управління, військовій частині (установі), структурному підрозділі, до яких надійшов документ.
Наведене свідчить про те, що, за загальним правилом, рапорт військовослужбовця про звільнення з військової служби має бути розглянутий командиром військової частини протягом 30 днів з моменту його реєстрації в стройовій частині. Розглянутим вважається рапорт той, по якому прийнято рішення (наказ, відповідь на рапорт та інше) та таке рішення (відповідь на рапорт) доведена до військовослужбовця належним чином.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що подання рапорту "по команді" означає направлення (подання особисто) його в порядку підпорядкування безпосередньому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі, до прямого керівника, командира військової частини або іншої особи, що наділена правом вирішувати питання по суті, зокрема, питання звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби. Рапорт має дійти до останньої ланки з клопотаннями безпосередніх (прямих) командирів (начальників), а останні, в свою чергу, мають обов'язок прийняти відповідне рішення (наприклад: наказ, відповідь на рапорт та інше (про задоволення чи відмову у вирішенні такого питання), а у разі відмови у вирішенні питання, із зазначенням у ній обґрунтування причин та підстав для відмови та з посиланнями на акти законодавства.
При цьому, військовослужбовець, подаючи рапорт про звільнення з військової служби, має обов'язок подати/направити такий рапорт у спосіб у порядку та з дотриманням вищенаведеного чинного законодавства.
Враховуючи вищевказані норми законодавства слід зазначити, що рапорт про звільнення подається військовослужбовцем до безпосереднього його командира, а рішення про наявність підстав звільнення та відповідний наказ повинен бути прийнято безпосередньо командиром частини, в якому особа проходить службу.
Тобто, у будь-якому випадку остаточне рішення (позитивне чи негативне) за рапортом військовослужбовця про звільнення з військової служби має бути прийняте командиром військової частини або іншою посадовою особою, що наділена правом вирішувати питання по суті.
Так, позивач у позовній заяві зазначає, що безпосереднім командиром було відмовлено у звільненні з військової служби у формі резолюції на рапорті від командира взводу.
Однак, зі змісту цієї резолюції неможливо встановити, ким є ОСОБА_4 : безпосереднім командиром чи командиром взводу, і чи взагалі він є особою, до повноважень якої входять обов'язки щодо розгляду рапортів на звільнення.
Водночас відповідно до вищезгаданих норм законодавства резолюція не є рішенням за наслідками розгляду рапорту про звільнення.
Окрім того, на ухвалу суду про витребування доказів представник військової частини НОМЕР_1 повідомив, що до відділення персоналу штабу військової частини НОМЕР_1 , як підрозділу, який здійснює приймання та реєстрацію вхідних документів у військовій частині НОМЕР_1 , не надходило рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, про що військовою частиною НОМЕР_1 також було зазначено у відповіді на адвокатський запит адвоката Тарадуди Вячеслава Віталійовича в інтересах ОСОБА_1 06.05.2024 року.
Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, ні позивачем, ні представником позивача не надано належних доказів відмови безпосереднього начальника та подання/направлення рапорта від 28.02.2024 про звільнення ОСОБА_1 з військової служби до командира військової частини НОМЕР_1 .
Доказів отримання військовою частиною НОМЕР_1 вказаного рапорту до матеріалів позову не долучено.
Отже, в ході розгляду цієї адміністративної справи суд не встановив та матеріалами справи не підтверджено, що позивач у визначений законом спосіб звертався до свого безпосереднього начальника та до наступного прямого начальника із рапортом про звільнення з військової служби, і такими особами було прийнято рішення про відмову у задоволенні рапорту.
При цьому, суд також зауважує, що при вирішенні цієї справи не надається правова оцінка підставам та обґрунтованості рапорту позивача від 28.02.2024, в т.ч. наявності підстав для його задоволення або обґрунтованості відмови у його задоволенні, оскільки в матеріалах справи немає доказів такої відмови.
За вказаних обставин суд дійшов висновку про відсутність протиправності дій відповідачів щодо відмови у звільненні позивача з військової служби, адже позивач станом на час розгляду справи не дотримався порядку подачі рапорту по команді, відтак, зазначене унеможливило прийняття відповідного рішення посадовими особами військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до приписів ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України захисту у судовому порядку підлягають лише порушені права, свободи та інтереси особи.
Відповідно до положень статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, внаслідок чого, в задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до статті 139 КАС України підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони Українию, військової частини НОМЕР_1 про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_4 )
Відповідач:Міністерство оборони України (просп. Повітрофлотський, 6,м. Київ,03168 , код ЄДРПОУ - 00034022) Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - НОМЕР_5 )
Головуючий суддя В.К. Блонський