12.09.24
22-ц/812/866/24
Провадження № 22-ц/812/866/24
іменем України
11 вересня 2024 року м. Миколаїв
справа № 490/6790/23
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Тищук Н.О.,
суддів: Крамаренко Т.В., Царюк Л.М.,
із секретарем - Ковальським Є.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди у цивільній справі за позовом
ОСОБА_1 до
ОСОБА_2
про поділ майна подружжя,
У провадженні Миколаївського апеляційного суду знаходиться апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 квітня 2024 року.
Рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 відмовлено у відступленні від рівності часток подружжя у спільному майні та визнанні за нею права власності на 2/3 частини цього майна, а за ОСОБА_2 - на 1/3 його частину. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково та, у порядку поділу майна подружжя, за сторонами визнано право власності по частині житлового будинку та грошових коштів за кожним.
Не погодившись з судовим рішенням позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
Справа призначена до розгляду на 13 годину 11 вересня 2024 року.
10 вересня 2024 року до суду надійшла спільна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди.
За мировою угодою сторони погодили визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на 2/3 частини житлового будинку та виділення їй у власність 2/3 частини готівкових грошових коштів та коштів, наявних на банківських рахунках. За відповідачем ОСОБА_2 погоджено визнання права власності на1/3 частину житлового будинку та 1/3 частину грошових коштів.
У заяві сторони зазначили, що умови мирової угоди не порушують прав третіх осіб.
Ознайомившись зі змістом мирової угоди та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для затвердження мирової угоди, виходячи з наступного.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, що відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України передбачає, у тому числі, можливість для учасника справи розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з частиною 7 статті 49 ЦПК України сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії судового процесу.
Мета, зміст, порядок укладення сторонами мирової угоди та її затвердження судом визначені у статті 207 ЦПК України.
Відповідно до положень частин першої-четвертої статті 207 ЦПК України, мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу.
До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії.
Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі.
Частиною п'ятою статті 207 ЦПК України передбачено, що суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є не виконуваними; або одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Виходячи зі змісту статті 207 ЦПК України, обов'язковою умовою затвердження судом мирової угоди є її відповідність вимогам закону і відсутність порушення прав чи законних інтересів третіх осіб. Йдеться про дотримання як вимог, передбачених процесуальних законодавством, так і вимог, які випливають з цивільного законодавства.
Відповідність змісту мирової угоди вимогам матеріального закону передбачає, зокрема, аналіз об'єкта мирової угоди - майна, яким за умовами мирової угоди розпоряджаються її суб'єкти. Для того, щоб з'ясувати, що мирова угода не порушує права та законні інтереси інших осіб, суд повинен встановити, що: 1) майно, яке передається за мировою угодою, не вилучено з обігу і не обмежено в обігу; 2) учасники мирової угоди мають право розпоряджатися цим майном, що підтверджується правовстановлюючими документами; 3) майно, яке передається за мировою угодою, не перебуває під арештом і щодо нього відсутній спір з іншими особами.
Визнанням мирової угоди суд засвідчує відповідність умов цієї угоди вимогам закону та дотримання балансу законних прав та інтересів сторін, дотримання вимог (принципу) справедливості судового рішення у спосіб визначений в умовах мирової угоди.
Цивільним процесуальним законом покладено на суд обов'язок під час визнання мирової угоди перевірити, чи не суперечать умови мирової угоди закону, чи не порушують такі умови права, свободи та інтереси інших осіб, чи не суперечать дії законного представника однієї із сторін мирової угоди інтересам особи, яку він представляє, чи мають представники сторін відповідні повноваження на укладення мирової угоди та роз'яснити сторонам наслідки визнання мирової угоди.
Умови мирової угоди мають бути викладені чітко та недвозначно з тим, щоб не виникало неясності спорів з приводу її змісту під час виконання. Суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору.
Таким чином, вирішуючи питання про затвердження мирової угоди, суд має врахувати, що умови мирової угоди не можуть суперечити закону, а також брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із таким затвердженням.
Метою мирової угоди є врегулювання спору між сторонами, а її умови можуть стосуватися лише прав та обов'язків сторін і предмету спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов'язані зі спірними правовідносинами.
Укладена в цивільному процесі мирова угода породжує права та обов'язки для осіб не тільки процесуальні, а й матеріальні. Тому мирова угода має матеріальний зміст, укладається сторонами, затверджується судом відповідно до вимог цивільного процесуального права, з урахуванням норм матеріального цивільного права.
Як встановлено судом, предметом позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 є визнання за позивачкою, у порядку поділу майна подружжя, права власності на 2/3 частини спільного майна подружжя.
За умовами мирової угоди сторони домовились про визнання за ОСОБА_1 права власності на 2/3 частини житлового будинку та виділення у її власність 2/3 частин спільних грошових коштів.
Тобто, сторони фактично просять про задоволення позовних вимог шляхом відступлення від принципу рівності часток подружжя у спільному майні.
Разом з цим, сторонами не враховано, що мирова угода не є правочином, який вчинюється за загальними правилами цивільного законодавства. Мирова угода є різновидом зобов'язання, яке виникає на підставі договору, укладеного за взаємною згодою сторін у письмовій формі та затвердженого судовим рішенням (ухвалою).
Згідно статті 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність законодавчо визначених підстав для відступлення від принципу рівності частко подружжя у спільному майні.
Відтак, запропоновані сторонами умови мирової угоди суперечать закону, оскільки фактично пропонують задовольнити позов та за умовами мирової угоди визнати за позивачкою право на 2/3 частки у спільному майні подружжя, відступивши від визначеного статтею 70 Сімейного кодексу України принципу рівності частко подружжя у спільному майні, що в свою чергу не відповідає ні вимогам Сімейного кодексу України ні вимогам Цивільного кодексу України.
Суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору.
Укладення мирової угоди неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини одночасно врегульовані законом і не можуть змінюватись волевиявленням сторін.
Крім того, слід зазначити, що в даному випадку права позивачки ОСОБА_1 на більшу частку у спільному майні може бути вирішене шляхом укладення цивільно-правової угоди, оформленої нотаріально, і таке питання не потребує додаткового врегулювання судовим рішенням.
Згідно з усталеною судовою практикою суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, якщо її умови стосуються прав та обов'язків сторін, які не входять до предмету позову, а також, якщо умови мирової угоди суперечать закону.
Таким чином, зважаючи на положення частини п'ятої статті 207 ЦПК України, враховуючи, що подана на затвердження мирова угода суперечить закону, суд доходить висновку, що у визнанні мирової угоди між сторонами необхідно відмовити та продовжити судовий розгляд справи.
У задоволенні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди відмовити.
Ухвала набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий Н.О.Тищук
Судді: Т.В.Крамаренко
Л.М.Царюк