П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
11 вересня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/36367/23
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Коваля М.П. та Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2024 року (суддя Пекний А.С., м. Одеса, повний текст рішення складений 26.02.2024) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
25.12.2023 ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до в/ч НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи із середньоденного грошового забезпечення 1553,84 грн., а саме з 30.06.2021 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26.02.2024 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01.07.2021 по 23.12.2023.
Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у сумі 55278,77 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.
На думку апелянта, оскільки наказ командира військової частини про виключення позивача зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення не оскаржується та не оскаржувався раніше, а також те, що з рапортом з приводу не виключення його зі списків особового складу частини не звертався, позивач вважається таким, що погодився на виключення зі списків особового складу військової частини, що, в свою чергу, виключає неправомірність дій військової частини.
Також апелянт вважає, що приписи статті 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, та стверджує про безпідставність стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Зазначене, на переконання апелянта узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15, від 27.06.2018 у справі №810/1543/17, від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16.
Також з аналізу судової практики слідує, що в справах із тотожним предметом позову в аналогічних правовідносинах вищезазначена позиція була також врахована (справи №825/2022/18, №0640/4355/18, №400/2884/18, №120/579/19-а)
Крім того, апелянт вказує, що виплата індексації грошового забезпечення не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку у розумінні Порядку №100, а інших правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбачених Порядком №100, позивачем зазначено не було.
Позивач своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористався, що, відповідно до статті 304 КАС України, не перешкоджає апеляційному перегляду справи.
Справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 21.05.2021 №182 звільнений з військової служби.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 30.06.2021 року №141 ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням командувача Сухопутних військ Збройних Силах України від 19.12.2019 року №39140, в/ч НОМЕР_2 виключена з мережі розпорядників бюджетних коштів та зарахована на фінансове забезпечення до в/ч НОМЕР_1 з 01.01.2020 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20.10.2022 у справі №420/2862/22 у редакції постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25.01.2023 визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо встановлення при нарахуванні та виплатити ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року місяцем обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення позивача (базовий місяць) - січень 2016 року.
Військову частину зобов'язано:
- нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018, застосувавши при нарахуванні та виплаті індексації місяцем обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення позивача (базовий місяць) - січень 2008 року.
- здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - з 01.12.2015 року по день фактичної виплати індексації відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабміну України від 21 лютого 2001 року №159.
На виконання згаданого рішення відповідачем 24.12.2023 на розрахунковий рахунок позивача перерахована сума грошового забезпечення у розмірі 55272,89 грн.
Вважаючи, що у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення військовослужбовцю, звільненому з військової служби, останній набув право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку (з 30.06.2021 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців), ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом про зобов'язання в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи із середньоденного грошового забезпечення 1553,84 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення його позовних вимог суд першої інстанції визнав позовні вимоги обґрунтованими, але зазначив, що, оскільки позивач виключений зі списків особового складу військової частини 30.06.2021, то початковою датою є наступний день після виключення позивача зі списків військової частини, тобто 01.07.2021.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (24.12.2023) суд вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, тому позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 01.07.2021, проте не більш як за шість місяців, що становить 184 календарні дні (з 01.07.2021 по 31.12.2021).
Отож, середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах визначеного ст. 117 КЗпП України шестимісячного терміну становить 204357,76 грн. (1110,64 грн. х 184 календарних днів).
Спираючись на правову позицію Верховного Суду, викладу у постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18 щодо застосування принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 55278,77 грн.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-XII).
Відповідно до абзаців 1 та 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (дія якого відповідно до ч. 3 Указу поширюється і на військовослужбовців Національної гвардії України) після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Приписами частини першої статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Варто зазначити, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Закон №2011-ХІІ. Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте такі питання врегульовані КЗпП України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30 квітня 2020 року в справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року в справі №400/2884/18, від 04 вересня 2020 року в справі №120/2005/19-а, від 5 березня 2021 року в справі №120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року в справі №340/970/20, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20, від 21 жовтня 2021 року в справі №640/14764/20 та інших.
Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Обставина невиконання в/ч НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 вимог статті 116 КЗпП України підтверджена рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20.10.2022 у справі №420/2862/22 у редакції постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25.01.2023.
Розглядаючи цю справу суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норми статей 116, 117 КЗпП України, а також дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, керуючись Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, та посилаючись на правову позицію, викладену, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 в справі №761/9584/15-ц і від 26.02.2020 в справі №821/1083/17, застосував принцип співмірності та зменшив визначений позивачем розмір відповідного відшкодування.
Колегія суддів відхиляє як неаргументовані посилання апелянта про неврахуванням судом першої інстанції правової позиції Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України, висловленої зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15, від 27.06.2018 у справі №810/1543/17, від 06.06.2018 у справі №804/1782/16, оскільки відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду (постанова від 30.01.2019 у справі №755/10947/17), суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію касаційного суду.
Таким чином доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, та крім того спростовуються матеріалами справи, а тому відхиляються, адже суд правильно та повно з'ясував усі обставини справи та надав їм належну юридичну оцінку.
Ураховуючи, що питання правильності визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу не оскаржується у апеляційному порядку, в силу положень статті 308 КАС України, оскаржуване судове рішення не переглядається колегією суддів у цій частині.
Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 6 ст. 12, ст. 257 та ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя М.П.Коваль
Суддя Ю.В.Осіпов