про залишення позовної заяви без руху
09 вересня 2024 рокусправа № 380/18606/24
місто Львів
Суддя Львівського окружного адміністративного суду Гулик А.Г., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 до Військової частини НОМЕР_1 код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 , у якій просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошового забезпечення військовослужбовця за період з 01.11.2022 року 11.02.2024 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.11.2022 року по 31.12.2022 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2024 року по 11.02.2024 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2024р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , індексації грошового забезпечення за період з 01.11.2022 по 31.12.2022 із застосуванням положень абзаців четвертого, шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078. 5. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , індексацію грошового забезпечення за період з 01.11.2022 по 31.12.2022 із застосуванням положень абзаців четвертого, шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати за період з 01.11.2022 по день фактичної виплати індексації;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 14 календарних днів у 2022 році, за 14 календарних днів у 2023 році; за 14 календарних днів у 2024 році;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , грошову компенсацію за щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 14 календарних днів у 2022 році, за 14 календарних днів у 2023 році; за 14 календарних днів у 2024 році.
Відповідно до вимог статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви у тому числі з'ясовує, чи:
- відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 вказаного Кодексу;
- позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними);
- немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених вказаним Кодексом.
Суддя встановив, що позовна заява ОСОБА_1 не відповідає вимогам, встановленим статтею 160 КАС України.
Спір у цій справі виник у зв'язку із зобов'язанням Військової частини НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 в повному обсязі грошове забезпечення з 01.11.2022 по 11.02.2024. Таким чином, розглядуваний спір є спором про оплату праці.
Частина друга статті 55 Конституції України визначає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який в адміністративному судочинстві визначений як строк звернення до суду.
Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргою, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
У пункті 570 рішення у справі "ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії" Європейський Суд з прав людини (далі ЄСПЛ) визначив термін давності, як передбачене законом право порушника не піддаватися попередженню або суду після закінчення певного терміну після здійснення правопорушення. Як зазначив ЄСПЛ, строки давності, які характерні для національних правових систем Держав-учасниць, відповідають декільком цілям, в числі яких забезпечення правової визначеності та остаточності.
Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у рішенні від 29.06.2010 №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Інакше кажучи, встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, Європейський суд з прав людини сформував практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб'єктивні, а об'єктивні та непереборні причини їх пропуску.
Суд, надаючи правову оцінку питанню визначенню моменту, з якого починається перебіг строку звернення до суду, враховує презумпцію знання законодавства (ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається), за змістом якої кожен вважається таким, що знає закони.
Правовою основою згаданої презумпції є обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України. Вказаний обов'язок закріплений частиною першою 68 Конституції України. Суд наголошує на тому, що обов'язок додержання законів передбачає і обов'язок їх знання. Як наслідок, у відповідності до наведеної презумпції закони повинен знати кожний. З цього положення випливає загальновідома формула, а саме - незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка детермінована частиною другою статті 68 Конституції України.
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому повинна слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п'ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Верховний Суд у постанові від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Тому суд зазначає, що до спірних правовідносин, в частині, що стосується строку звернення до суду, підлягають застосуванню норми КЗпП України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Однак приписами частин третьої і п'ятої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, суд звертає увагу на те, що обов'язок держави створити умови та гарантувати можливості для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю є складовою її обов'язку щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав та свобод людини і громадянина (стаття 3, частини перша, друга, сьома статі 43 Конституції України).
Частиною першою статті 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
У Рішенні від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення).
Таким чином, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Однак, суд звертає увагу, що з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду 04.09.2024, коли частини перша і друга статті 233 КЗпП України були викладені в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, а саме:
"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Тому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд вважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, є сталою і послідовною.
Як уже зазначалося, часовий проміжок, за який ОСОБА_1 просить здійснити нарахування та виплатити в повному обсязі грошове забезпечення, охоплюється періодом з 01.11.2022 по 11.02.2024, а частина перша статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX почала діяти з 19 липня 2022 року, а тому розповсюджує свою дію на спірні правовідносини.
Суд наголошує, що з набранням 19 липня 2022 року чинності Законом № 2352-IX, частини перша та друга статті 233 КЗпП України діють у новій редакції, й аналізуючи положення цієї статті у часових межах існування її юридичних норм (тобто як у її редакції, чинній до 19 липня 2022 року, так і в чинній її редакції) у зіставленні з нормами пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України, згідно із якими під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, необхідно зазначити таке:
- норми частини п'ятої статті 122 КАС України є загальними нормами для правовідносин з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, відносно норм іншого закону, які встановлюють інший строк звернення до суду у спорах, що виникають з цих правовідносин (публічної служби);
- стаття 122 КАС України, зокрема частина п'ята цієї статті, не містить норм, які б регулювали порядок звернення осіб, які перебували (перебувають) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці;
- строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) визначений у статті 233 КЗпП України, норми якої є для цих (спірних) правовідносин спеціальними відносно приписів частини п'ятої статті 122 КАС України, які є загальними і з них не можна прямо зробити висновок стосовно строків звернення до суду для захисту права на заробітну плату;
- з 19 липня 2022 року для звернення з таким позовом, як цей, до адміністративного суду передбачено тримісячний строк (частина перша статті 233 КЗпП України), відлік якого треба починати з 19 липня 2022 року, тобто з дати набрання чинності Законом № 2352-IX;
- відтак тримісячний строк для звернення з цим позовом до адміністративного суду завершився 19 жовтня 2022 року, проте на підставі пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України був продовжений до 30 червня 2023 року.
Однак звернувшись з цим позовом 04.09.2024, позивач пропустив строк звернення до суду з позовними вимогами за період з 01.11.2022 по 11.02.2024.
У клопотанні про поновлення пропущеного строку звернення до суду представник позивача посилається на те, що через погіршення стану здоров'я та психологічну напругу він не міг вести звикле життя та відстоювати свої права у суді, суд вказує на те, що позов подано в інтересах позивача його представником - ОСОБА_2 .
Відтак, суд вказує на те, що позивач не наводить причин зволікання із зверненням за професійною правничою допомогою після його звільнення з військової частини, оскільки ордер на представництво було видано 03.09.2024.
Додатково суд зазначає, що позивач не надав доказів звернення до медичних закладів щодо погіршення стану здоров'я та психологічної напруги після звільнення з військової служби, що вказує на безпідставність таких тверджень.
Щодо посилань представника позивача на правовий режим воєнного стану, суд зазначає таке.
Введення воєнного стану може бути визнано судом поважною причиною пропуску відповідного процесуального строку або його продовження за умови, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв'язку з такою обставиною. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку, а тому це питання має вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві та обставин, які існували та об'єктивно перешкоджали вчиненню процесуальних дій.
Разом з тим, суд висновує про те, що представник позивача не навів обставин, які об'єктивно перешкоджали звернутися позивачу до суду із позовом у встановлений строк (тобто, до 09.02.2024) саме з підстав запровадження правового режиму воєнного стану. Також, виконання позивачем обов'язків військової служби не позбавляло його можливості звернутися до суду із відповідним позовом або ж за правовою допомогою. При цьому, норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачають можливість отримання військовослужбовцем відпустки в особливий період під час дії воєнного стану.
Суд також зазначає, що сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду позивачем у встановлені строки, у зв'язку із запровадження такого, не може безумовно вважатись поважною причиною для поновлення таких строків.
Вказана позиція узгоджується із позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі 500/1912/22.
Суд також акцентує увагу на тому, що обставини, наведені у заяві про поновлення пропущеного строку звернення до суду існували впродовж строку, встановленого для звернення до суду, та не відпали на момент подання позивачем позову до суду. Так, позивач скористався можливістю звернутися до суду під час дії правового пежиму воєнного стану, що свідчить про те, що позивач мав можливість вчиняти активні дії з метою захисту своїх прав.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Крім того, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 зазначеної Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, зумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків спричинено досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначено, що держава за допомогою встановлення відповідних процесуальних строків, може обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
На обґрунтування поважності причин пропуску строку, представник позивача вказує на те, що проходження позивачем військової служби може бути поважною причиною пропуску строку.
У цьому контексті суд зазначає про те, що зі складу Військової частини НОМЕР_1 позивач вибув 11.02.2024.
Надалі, позивач військову службу не проходив.
Суд зазначає, що пропуск позивачем 3-місячного строку звернення з цим позовом становить 4 місяці. Водночас підтверджений період перебування ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні з 17.01.2024 по 23.01.2024 відбувся ще до початку перебігу строку на звернення до адміністративного суду.
Стосовно тверджень представника позивача, що позивачу не було відомо про те, що військова частина не проведе повний розрахунок в день виключення зі списків особового складу, суд зазначає таке.
У постанові від 21.02.2024 у справі № 240/27663/23 Верховний Суд зазначив, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
При цьому, поняття “повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 №340/1019/19).
Суд наголошує на тому, що грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення додаткова винагорода, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом цього спору є незгода позивача з тим, що йому не виплачувалося в повному обсязі грошове забезпечення за період з 01.11.2022 по 11.02.2024.
Інших причин поважності строку звернення до адміністративного суду з позовом представник позивача не наводить.
Отже враховуючи викладене, суд констатує про відсутність поважних причин пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, а тому підстави для поновлення строку є неповажними.
Відповідно до частин першої та другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху.
Таким чином, позивачу необхідно надати клопотання про поновлення строку звернення до адміністративного суду з позовом з обґрунтуванням причин пропуску строку звернення та доказами на підтвердження поважності причин пропуску строку.
Згідно з вимогами частин першої, другої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 вказаного Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Керуючись статтями 160, 161, 169, 248, 256 КАС України, суддя
підстави пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду визнати неповажними.
У задоволенні клопотання представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду відмовити повністю.
Залишити без руху позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії.
Встановити позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви 10 днів з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху, шляхом подання суду:
- заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з доказами на підтвердження поважності причин пропуску строку.
Ухвала суду про залишення позовної заяви без руху набирає законної сили з моменту її підписання суддею та окремо не оскаржується.
Заперечення на ухвалу суду може бути включено до апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами розгляду справи.
Суддя Гулик Андрій Григорович