79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
04.09.2024 Справа № 914/1482/24
Господарський суд Львівської області у складі судді Король М.Р., розглянувши справу
за позовом: Львівського комунального підприємства «Львівелектротранс»
до відповідача: ОСОБА_1
про: стягнення 10 753,78 грн.,
представники:
позивача: Лелів Н.Ю.,
відповідача: не з'явився,
06.06.2024р. через систему «Електронний суд» на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Львівського комунального підприємства «Львівелектротранс» до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кандибки Лева Вікторовича про стягнення 10 753,78 грн.
10.06.2024р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, ухвалив: вищевказану позовну заяву залишити без руху; надати позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали, а саме: 10 днів з дня вручення цієї ухвали про залишення позовної заяви без руху.
13.06.2024р. від позивача через систему «Електронний суд» надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, яку зареєстровано за вх.№15767/24.
Ухвалою господарського суду Львівської області від 18.06.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті спору.
Дана ухвала суду була надіслана позивачу в його електронний кабінет, про отримання якої матеріали справи містять відповідну довідку, підписану відповідальним працівником.
Про розгляд справи відповідач належним чином повідомлений на адресу, яка зазначена в Єдиному державному демографічному реєстрі.
Таким чином, суд вважає, що відповідач про розгляд справи судом повідомлений належним чином.
Крім того, процесуальний документ щодо розгляду спору у даній справі офіційно оприлюднений у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, та знаходиться у вільному доступі.
Відтак, судом було вчинено всіх можливих за даних обставин дій щодо належного повідомлення учасників справи про спір, що розглядається. Зважаючи на зазначене, учасники справи належним чином були повідомлені про відкриття судового провадження у даній справі.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.08.2024 року у справі призначене судове засідання на 28.08.2024р.
Хід справи викладено в ухвалах суду та відображено в протоколах судових засідань.
30.08.2024р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення доказів (вх.№21328/24).
Протокольною ухвалою від 04.09.2024р. суд ухвалив визнати причини пропуску строку на подання доказів поважними, поновити строк і долучити докази до матеріалів справи.
Суть спору та правова позиція учасників справи.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що відповідач виставив позивачу рахунок на оплату №0808 від 08.08.2018р. на суму 5 690,00 грн; позивач у свою чергу оплатив рахунок на вказану суму, що підтверджується банківською випискою №3931 від 22.08.2018р. Проте, відповідач не здійснив поставку оплаченого товару та не повернув суму попередньої оплати, що і стало підставою звернення позивача до суду із даним позовом.
Також, позивач нарахував відповідачу на підставі ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України 978,36 грн. - 3% річних за період з 23.08.2018р. по 14.05.2024р. (включно) та інфляційні втрати за цей же період в сумі 4 085,42 грн.
Відповідач не використав наданого законом права на подання відзиву на позов та доказів.
За результатами дослідження наданих доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
08 серпня 2018 року Фізичною особою-підприємцем Кандибкою Левом Вікторовичем (далі - відповідач) було виставлено Львівському комунальному підприємству «Львівелектротранс» (далі - ЛКП «Львівелектротранс», позивач) рахунок №0808 на поставку штока гідроциліндра підйому d-70 мм ЛЗА 40810 та ремкомплекту гідроциліндра підйому d-70 мм ЛЗА 40810 на суму 5 690,00 грн.
З метою отримання вищезазначених товарів 22 серпня 2018 року позивачем було здійснено оплату в сумі 5 690,00 грн. на рахунок відповідача, що підтверджується банківською випискою №3931 від 22.08.2018р.
Однак, як ствердив позивач, товари згідно з виставленим та оплаченим рахунком не були поставлені.
Відповідач доказів погашення заборгованості не подав, проти задоволення позову не заперечив.
Відповідно до інформації з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ФОП Кандибка Л.В. припинив свою підприємницьку діяльність з 24.07.2019 року за власним рішенням, на дату подання позову, відповідач не є суб'єктом підприємницької діяльності.
За ч. 1 ст. 45 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
Тобто, одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.
Щодо цього питання, Верховний Суд в постанові у справі № 910/8729/18 від 13.02.2019 року роз'яснив, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.
Так, господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду згідно з п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Отже, господарські суди наділені законом повноваженнями щодо розгляду спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019р. у справі № 127/23144/18.
Враховуючи викладене, даний спір підсудний Господарському суду Львівської області, розглядається за правилами господарського судочинства.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.
За змістом ч.1 ст.181 Господарського кодексу України, допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, тощо, а також, шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Відповідно до ст.205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч.1 ст.641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Згідно положень ст.642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
У відповідності до ч. 1, 6 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Відповідно до ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Так, судом встановлено, що між сторонами було укладено договір поставки у спрощений спосіб, на підставі якого між сторонами виникли правовідносини шодо поставки товару, у яких відповідач, надавши позивачеві рахунок на оплату взяв на себе обов'язки продавця, а позивач, оплативши зазначений рахунок та вчинивши конклюдентну дію, взяв на себе права та обов'язки покупця.
Стаття 525 Цивільного кодексу України визначає, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Отже, за висновками суду, документом, який підтверджує факт виконання відповідачем зобов'язання з поставки товару позивачеві, є видаткова накладна, яка має бути оформлена сторонами за наслідками поставки товару. Тобто, саме цей документ є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарської операції і містить інформацію про вартість переданого товару.
Згідно ст.599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві, відповідачем поставка товару в обсязі та на суму, відповідно до здійсненої позивачем попередньої оплати, здійснена не була.
Частиною 2 ст. 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
При цьому, припис зазначеної норми містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Тобто, наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням. В свою чергу суд зазначає, що волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, при чому доведеної до продавця.
Постановою Верховного Суду від 08.02.2019р. у справі №909/524/18 зазначено, що правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов'язань за договором - не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.
Таким чином, суд дійшов висновку, що сплачені позивачем кошти у сумі 5 690,00 грн є попередньою оплатою.
Матеріали справи не містять доказів повернення грошових коштів у сумі 5 690,00 грн або ж доказів здійснення відповідачем поставки товару.
При цьому, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на «законне очікування», що йому будуть повернуті кошти попередньо сплачені останнім. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном.
З огляду на вищевикладене, в силу чинного законодавства позивач наділений правом вимагати повернення коштів попередньої оплати та враховуючи, що позивач має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий, відповідач доказів, які б підтверджували поставку товару чи повернення попередньої оплати за непоставлений товар в сумі 5 690,00 грн не надав, доводів позивача не спростував, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 5 690,00 грн є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (ч. 1 ст. 663 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч.2 ст.530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Положеннями ст.625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивачем наданий до матеріалів справи розрахунок відсотків річних та інфляційних втрат.
Як слідує із матеріалів справи, позивач не звертався до відповідача із вимогою про повернення коштів попередньої оплати у сумі 5 690,00 грн.
Оскільки сторонами не погоджувалось строків повернення відповідачем суми попередньої оплати у разі невиконання відповідачем своїх обов'язків за договором, то, керуючись приписами ч.2 ст.530 Цивільного кодексу України, суд приходить до висновку, що прострочення відповідачем грошового зобов'язання не відбулось.
Відповідно, оскільки судом не встановлений факт прострочення відповідачем грошового зобов'язання перед позивачем, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат є не правомірними, не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
Сплачена позивачем сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №2697 від 14.05.2024р. на суму 302,80 грн. та платіжною інструкцією №3075 від 04.06.2024р. на суму 2 725,20 грн.
Згідно п. 2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовні вимоги підлягають до задоволення частково, тому витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача у сумі 1 602,16 грн.
Керуючись ст.ст.13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.Позов задовольнити частково.
2.Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Львівського комунального підприємства «Львівелектротранс» (місцезнаходження: місцезнаходження: Україна, 79013, Львівська обл., місто Львів, вул.Сахарова А. академіка, будинок 2, ідентифікаційний код - 03328406) 5 690,00 грн. та 1 602,16 грн судового збору.
3.У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4.Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повний текст рішення складено 09.09.2024 р.
Суддя Король М.Р.