ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.09.2024Справа № 910/2909/24
За позовом Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз»
до Акціонерного товариства «Укртрансгаз»
про визнання недійсним пункту договору
Суддя Карабань Я.А.
Секретар судових засідань Севериненко К.Р.
Представники учасників справи:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Жирний О.С.;
Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (надалі - відповідач) в якому просить суд визнати пункт 13.5. договору транспортування природного газу № 1512000714 від 17.12.2015, що укладений між позивачем та відповідачем, недійсним з моменту укладення.
Позовні вимоги, з посиланням на ст.203, 215, 509, 627 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України, мотивовані ним, що оспорюваний пункт не відповідає вимогам закону, а його зміст суперечить принципам розумності та справедливості, оскільки ним встановлена значна відповідальність замовника, тоді як для виконавця її не встановлено, що є підставами для визнання його недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/2909/24 та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 17.04.2024.
25.03.2024 від відповідача надійшла заява про визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами та залишення позову без розгляду.
26.03.2024 від відповідача надійшла заява про участь його представника в судовому засіданні призначеному на 17.04.2024 в режимі відеоконференції поза приміщенням суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2024 у задоволенні заяви відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів у справі № 910/2909/24 відмовлено, з підстав наведених в ухвалі.
29.03.2024 від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній заперечує проти задоволення позову посилаючись на його необґрунтованість.
05.04.2024 від позивача надійшла заява про участь його представника в судових засіданнях по справі в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2024 задоволено заяву позивача про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції та постановлено забезпечити участь представника позивача у підготовчому засіданні призначеному на 17.04.2024 та в усіх наступних засіданнях у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
15.04.2024 від представника позивача надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання, призначеного на 17.04.2024 на іншу дату, в зв'язку із зайнятістю в іншій справі.
У підготовче засідання 17.04.2024 з'явився представник відповідача, представник позивача в засідання не з'явився. Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні заяви відповідача про визнання дій позивача з подання позову в справі № 910/2909/24 зловживанням процесуальним правом. Крім цього, суд протокольною ухвалою задовольнив клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання на іншу дату та ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2024 відкладено підготовче засідання на 15.05.2024.
У підготовче засідання 15.05.2024 з'явились представники сторін, ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.07.2024.
01.07.2024 від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.
У судове засідання 02.07.2024 представники сторін не з'явились.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.07.2024 відкладено судове засідання на 03.09.2024.
У судовому засіданні 03.09.2024 представник відповідача заперечував проти задоволення позову, представник позивача в засідання не з'явився про день та час розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином, про причини неявки суд не повідомив.
Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.
Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Так, представник позивача мав приймати участь в судовому засіданні призначеному на 03.09.2024 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, однак зв'язатися з останнім суд не зміг. Приймаючи до уваги, що ухвалою від 08.04.2024 представник позивача був попереджений, що відповідно до ст.197 Господарського процесуального кодексу України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника позивача.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.
Суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглядати спір за наявними матеріалами.
Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення в справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 03.09.2024 відповідно до ст.240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
17.12.2015 між позивачем (замовник) та відповідачем (оператор) укладено договір №1512000714 транспортування природного газу (надалі - договір), за умовами п. 2.1. якого оператор надає замовнику послуги транспортування природного газу на умовах, визначених договором, а замовник сплачує встановлену у договорі вартість таких послуг.
Послуги надаються на умовах, визначених у Кодексі газотранспортної системи, затвердженому постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 №2493, з урахуванням особливостей, передбачених договором (п. 2.2. договору).
У пункті 2.3. договору визначено послуги, які можуть надаватись замовником за договором: послуга замовленої потужності в точках входу та виходу до/з газотранспортної системи; послуга фізичного транспортування природного газу газотранспортною системою на підставі підтверджених номінацій; послуга балансування обсягів природного газу, які подаються до газотранспортної системи і відбираються з неї.
Обсяг послуг, що надаються за договором, визначається підписанням додатка 1 (розподіл потужності) та/або додатка 2 (транспортування) до цього договору (п.2.4. договору).
Згідно з п. 2.6. договору замовник має виконувати вимоги, визначені в Кодексі, подавати газ в точках виходу та/або приймати газ у точках виходу в обсягах, встановлених цим договором, протягом погоджених термінів, а також оплачувати послуги на умовах, зазначених у договорі.
Оператор має виконувати вимоги, визначені в Кодексі, приймати газ в точках виходу та/або передавати газ у точках виходу в обсягах, встановлених цим договором, протягом погоджених термінів (п. 2.7. договору).
Додатки 1, 2, 3 є невід'ємною частиною договору. При цьому додаток 3 укладається у випадку, коли замовником послуг є оператор газорозподільної системи, прямий споживач, газовидобувне підприємство або виробник біогазу (п. 2.8. договору).
Відповідно до п. 3.2. договору оператор має право стягувати із замовника додаткову плату у разі перевищення розміру договірної потужності та/або за недотримання вимог щодо якості газу, який передається ним в газотранспортну систему, в порядку, визначеному договором.
Згідно п. 4.1. договору замовник зобов'язаний, зокрема: своєчасно та в повному обсязі оплачувати вартість наданих йому послуг; вчасно врегульовувати небаланси; не перевищувати замовлені потужності, визначені у договорі; здійснити додаткову оплату оператору у разі перевищення розміру договірної потужності та/або недотримання параметрів якості природного газу, який передається ним в газотранспортну систему, в порядку, визначеному договором.
Оператор забезпечує наявність відповідних потужностей в точках входу до газорозподільної системи або в точках виходу з газотранспортної системи згідно з додатком 1 до договору (п. 6.1. договору).
Розподіл потужності здійснюється в порядку, передбаченому положеннями Кодексу (п. 6.2. договору).
Надання номінацій (рекомендацій) для отримання транспортування здійснюється у поряду, встановленому Кодексом. Форми номінацій і реномінацій оприлюднюються оператором на його офіційному вебсайті (п. 6.3. договору).
Вартість послуг розподілу потужності визначається за тарифами, які встановлюються Регулятором (п. 7.1. договору).
Тарифи, передбачені п. 7.1. договору, є обов'язковими для сторін з дати набрання чинності постановою Регулятора щодо їх встановлення. Визначена на їх основі вартість послуг застосовується сторонами при розрахунку за послуги згідно з умовами цього договору (п. 7.3).
Згідно з п. 8.1. договору величина договірної потужності замовника визначається згідно з величиною потужностей, визначених у додатку 1 до договору. Величина договірної потужності замовника визначається відповідно до розподілу потужності, який здійснюється в порядку, передбаченому положеннями Кодексу, та оформлюється додатком 1 до договору.
Вартість договірної потужності на період газового місяця визначається як сума вартості договірних потужностей за кожен день газового місяця (п. 8.3 договору).
Послуги, які надаються за цим договором, за винятком послуг балансування, оформлюються оператором і замовником актами наданих послуг. Оператор до п'ятнадцятого числа місяця, наступного за звітним, направляє замовнику два примірники акта наданих послуг за газовий місяць, підписані уповноваженим представником та скріплені печаткою оператора (п. 11.1., 11.2. договору).
У розділі ХІІІ договору погоджено відповідальність сторін, а саме:
13.1. У випадку невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за цим договором Сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством та цим договором.
13.2. Сторона, що не виконує умови цього договору та (або) умови Кодексу, зобов'язана в повному обсязі відшкодувати збитки, завдані іншій стороні.
13.3. Оператор відповідає за втрату газу замовника в газотранспортній системі під час його транспортування від точки входу до точки виходу у розмірі фактичних втрат, якщо не доведе, що втрата сталася не з його вини.
13.4. Оператор несе відповідальність за неналежне надання послуг транспортування природного газу лише з моменту його отримання в точці входу та до моменту передачі природного газу в точці виходу.
13.5. У разі порушення замовником строків оплати, передбачених цим договором, замовник сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.
13.6. Сторони добросовісно співпрацюють з метою забезпечення ефективної та безпечної експлуатації і використання газотранспортної системи. Сторони зобов'язуються вживати всіх можливих заходів задля уникнення або зменшення збитків. Сторона не має права на відшкодування збитків у тій частині, в якій вона могла б їх уникнути в разі вжиття всіх залежних від неї заходів.
Згідно із п.17.1. договору він набирає чинності з дня його укладення на строк до 31 грудня 2016 року, умови Договору застосовуються до відносин сторін, які виникли до його укладення, а саме з 01 грудня 2015 року. Договір вважається продовженим на кожний наступний календарний рік, якщо не менше ніж за місяць до закінчення строку дії цього договору жодною із сторін не буде заявлено про припинення його дії або перегляд його умов.
Доказів припинення сторонами договору матеріали справи не містять.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що пункт 13.5. вказаного вище правочину не відповідає вимогам частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в частині дотримання принципів розумності та справедливості, з тих підстав, що вказаним пунктом договору передбачена відповідальність плзивача, як замовника послуг, за порушення умов вказаного правочину, тоді як аналогічна відповідальність оператора за порушення ним своїх зобов'язань за договором взагалі відсутня. Відтак, на думку позивача, існують підстави для визнання вказаного пункту договору недійсним.
Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України правочин є чинним за умови дотримання його сторонами наступних вимог: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статтей 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити: ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Частиною 3 статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Закон України "Про ринок природного газу" (далі - Закон) визначає правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу.
Відповідно до статті 32 Закону транспортування природного газу здійснюється на підставі та умовах договору транспортування природного газу в порядку, передбаченому Кодексом ГТС та іншими нормативно-правовими актами. За договором транспортування природного газу оператор газотранспортної системи зобов'язується забезпечити замовнику послуги транспортування природного газу на період та умовах, визначених у договорі транспортування природного газу, а замовник зобов'язується сплатити оператору газотранспортної системи встановлену в договорі вартість послуг транспортування природного газу. Типовий договір транспортування природного газу затверджується Регулятором. Оператор газотранспортної системи має забезпечити додержання принципу недискримінації під час укладення договорів транспортування природного газу із замовниками. Оператор газотранспортної системи зобов'язаний забезпечити надання послуг, що відповідають потребам ринку природного газу, зокрема послуги транспортування природного газу з або без гарантії реалізації права користування потужністю, послуги транспортування природного газу на різні періоди тривалості тощо.
Отже, з наведеної статті Закону вбачається, що договір транспортування природного газу укладається відповідно до типового договору, затвердженого Регулятором, умовами якого визначено його предмет - забезпечення надання послуг транспортування природного газу, та передбачено, що вартість послуг транспортування природного газу встановлюється в договорі.
На виконання вимог статті 32 Закону постановою НКРЕКП від 30 вересня 2015 року № 2497 затверджено Типовий договір транспортування природного газу.
Розділом XIII Типового договору регламентовано порядок відповідальності сторін у випадку невиконання або неналежного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором. Зокрема, сторона, що не виконує умови цього договору та (або) умови Кодексу, зобов'язана в повному обсязі відшкодувати збитки, завдані іншій стороні. Оператор відповідає за втрату газу замовника в газотранспортній системі під час його транспортування від точки входу до точки виходу у розмірі фактичних втрат, якщо не доведе, що втрата сталася не з його вини. Оператор несе відповідальність за неналежне надання послуг транспортування природного газу лише з моменту його отримання в точці входу та до моменту передачі природного газу в точці виходу. У разі порушення замовником строків оплати, передбачених цим договором, замовник сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Сторони добросовісно співпрацюють з метою забезпечення ефективної та безпечної експлуатації і використання газотранспортної системи. Сторони зобов'язуються вживати всіх можливих заходів задля уникнення або зменшення збитків. Сторона не має права на відшкодування збитків у тій частині, в якій вона могла б їх уникнути в разі вжиття всіх залежних від неї заходів.
Отже, умовами типового договору, які повністю кореспондуються з умовами укладеного між сторонами договору транспортування природного газу в №1512000714 від 17.12.2015, чітко визначені порядок та умови відповідальності кожної зі сторін договору в разі порушення ними умов вказаного правочину та (або) умов Кодексу ГТС.
Зокрема, обов'язку оператора відшкодувати шкоду замовнику розмір фактичних втрат газу кореспондується обов'язок замовника сплатити пеню, в разі прострочення ним сплати відповідних платежів за договором.
При цьому, норми чинного законодавства не ставлять в залежність умови недійсності правочину від наявності/відсутності відповідного кореспондуючого обов'язку іншої сторони щодо сплати неустойки в формі пені в разі порушення нею договірного зобов'язання.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому, добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду: від 15 травня 2019 року в справі № 912/1984/17 та від 15 травня 2019 року в справі № 912/3810/16.
За змістом частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно з частиною 3 зазначеної вище статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Тобто, лише у разі порушення позивачем (замовником) своїх зобов'язань за договором, останній буде нести відповідальність за пунктом 13.5. вказаного правочину, що цілком відповідає загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, в частині дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності усіх учасників цивільних правовідносин.
Суд зазначає позивачем також не надано жодних належних та допустимих доказів того, що під час укладення спірного договору, у тому числі в частині його пункту 13.5., сторонами не було дотримано загальних вимог закону, додержання яких є необхідними для чинності правочину.
При цьому визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17).
Суд зазначає, що в даному випадку поведінка позивача, як сторони договору, є суперечливою, оскільки останнім виконувався договір, він не звертався з будь-якими заявами чи запереченнями до відповідача на протязі тривалого часу (більш ніж 8 років) і звернувся до суду про визнання пункту договору недійсним, тільки після стягнення рішенням Господарського суду Сумської області заборгованості за вказаним договором у справі №920/926/21 під час апеляційного перегляду рішення, що, не відповідає принципу venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Сумигаз».
Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст складено та підписано 10.09.2024.
Суддя Я.А.Карабань