09 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/685/24 пров. № А/857/9783/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії :
судді-доповідача: Судової-Хомюк Н.М.,
суддів: Онишкевича Т.В., Сеника Р.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року у справі № 380/685/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання до їх вчинення,-
суддя у І інстанції - Сподарик Н.І.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складення повного тексту рішення - не зазначено,
ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до військової частини НОМЕР_1 , (надалі також - відповідач) у якому просить суд:
-визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо неприйняття рішення про дострокове звільнення ОСОБА_1 , солдата військової частини НОМЕР_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
-зобов'язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 , солдата військової частини НОМЕР_1 з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що він 31.01.2023 був призваний на військову службу за мобілізацією на підставі Указу Президента України від 22.02.222 №65/22 «Про загальну мобілізацію». 20.10.2023 позивач звернувся до командування із рапортом про звільнення з військової служби у запас за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу через сімейні обставини у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного стороннього догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд. Однак такий рапорт був повернутий позивачу з вказівкою на те, що необхідно надати довідку медико-соціальної експертної комісії та довідку з управління соціального захисту про те, що особа перебуває на обліку за якою здійснюється постійний догляд не на професійній основі та про отримання (не отримання) допомоги. Позивач вважає, що відмова відповідача у прийняті рішення про звільнення позивача з військової служби у запас за сімейними обставинами на підставі підпункту «ґ» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» незаконною, а тому звернувся з вказаним позовом до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 у задоволені позову відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив позивач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення та постановити нове, яким адміністративний позов задоволити повністю.
Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що редакція ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» містить виключний перелік сімейних обставин, що можуть бути підставою для звільнення з військової служби за мобілізацією. При цьому підзаконним нормативно-правовим актом не може бути змінений перелік таких обставин. Тому Постанова КМУ №413 не розповсюджує свою дію на відносини щодо звільнення з військової служби за мобілізацією, так як підстави для такого звільнення передбачені Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу рішення суду першої інстанції вважає законним та просить залишити його без змін.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України.
Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 31.01.2023 року був призваний на військову службу за мобілізацією ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі Закону України від 21 жовтня 1993 р. № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указу Президента України від 22 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію». Позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_2 .
Позивач звернувся по команді з рапортом до командира 1 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону військової частини НОМЕР_3 , в якому просив клопотання перед вищим командуванням про звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у запас за підпунктом «ґ» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу) у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснити такий догляд.
До рапорту ним було долучено акт-обстеження матеріально побутових умов ОСОБА_2 від 08.05.2023; висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я від 05.05.2023 № 1579 де вказано, що ОСОБА_2 потребує денного догляду та догляду вдома на непрофесійній основі від фізичної особи. виписка з протоколу ЛКК від 05.05.2023 року № 1579 де вказано, що ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду від ОСОБА_1 ; рішення Міжгірського районного суду від 12.06.2023, яким встановлено юридичний факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до його призову на військову службу по мобілізації, тобто до 31.01.2023 здійснював догляд на безоплатній основі за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за відсутності інших осіб, які могли здійснювати такий догляд; довідка про склад сім'ї від 12 травня 2023 року де вказано, що позивач зареєстрований та проживав разом з ОСОБА_2 ; довідка від 08 травня 2023 року де вказано, що ОСОБА_2 дійсно потребує постійної сторонньої допомоги; копію свідоцтва про народження ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ; копію свідоцтва про смерть ОСОБА_3 .
Як стверджує позивач, відповідь за результатами розгляду зазначеного рапорту у матеріалах відсутня, однак такий був повернутий йому з вказівкою на необхідність надання додаткових доказів.
Вважаючи відмову відповідача у прийнятті рішення про звільнення позивача з військової служби у запас протиправною, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача відсутнє право на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану через відсутність документів, які підтверджують підстави звільнення, передбачені абзацом дев'ятим підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232, - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався відповідними Указами Президента України.
Указом Президента України №69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено про оголошення та проведення загальної мобілізації на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ).
Згідно статті 1 Закону №3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону №3543-ХІІ, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Згідно частини другої статті 2 Закону №2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.
Згідно норми абз. 3 пп. «г» п. 2 ч. 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ, для звільнення підчас дії режиму воєнного стану з військової служби через сімейні обставини військовослужбовець, який не бажає продовжувати службу, повинен довести повноважному начальнику, що у нього є наявна дружина/чоловік, дитина або однин зі своїх батьків чи батьків дружини/чоловіка, які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
Відтак, аналіз норми абз. 7 пп. «г» п. 2 ч. 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ дозволяє зробити висновок, що для звільнення з військової служби підчас дії режиму воєнного стану з військової служби через сімейні обставини військовослужбовець, який не бажає продовжувати службу, повинен довести повноважному начальнику наявність таких двох обставин в сукупності:
а) необхідність здійснення військовослужбовцем постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду;
б) відсутність інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Обидві цитовані вище норми права передбачають, що необхідність здійснення військовослужбовцем постійного догляду за особою повинна підтверджуватися висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про те, що така особа потребує постійного догляду.
Використовуючи філологічне тлумачення, суд таким чином розуміє зміст такої правової норми: вжитий законодавцем в диспозиції норми в переліку однорідних членів речення сурядний розділовий сполучник “або» створює можливість вибору між двома варіантами - “відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії» та “відповідним медичним висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я». Водночас ця норма не містить вказівок на те, за яким критерієм слід обирати один із названих варіантів в конкретній правозастосовній ситуації.
Юридичну визначеність в цьому питанні забезпечує підзаконний нормативно-правовий акт, прийнятий на реалізацію положень статті 26 Закону № 2232-XII. Так, Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 12 червня 2013 р. № 413 “Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу», відповідно до якої необхідність постійного стороннього догляду за хворою особою підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років.
Уряд встановив чіткий критерій для визначення суб'єкта видачі медичного висновку, що підтверджує необхідність постійного догляду за членом сім'ї чи іншою близькою особою військовослужбовця як підставу його звільнення зі служби для особистого здійснення такого догляду - вік особи, що потребує постійного догляду, а саме: для неповнолітньої особи (до 18 років) - висновок дає лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров'я; для повнолітньої особи (понад 18 років) - висновок дає медико-соціальної експертна комісія.
З проведеного ретельного аналізу наведених нормативно-правових актів в контексті розподілення повноважень між ЛКК та МСЕК, суд приходить до висновку, що необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), а також батьками своїми чи дружини (чоловіка) підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії. В той же час, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дитиною підтверджується висновком лікарсько-консультативної комісії.
Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 30.09.2019 у справі справа №814/76/16, адміністративне провадження №К/9901/6722/18.
Тому, норми Закону №2232-XII та Постанови КМУ №413 не містять конфлікту щодо їх змісту, оскільки положення Постанови конкретизують суб'єкт, який видає медичний висновок у залежності від віку особи, яка потребує стороннього догляду.
Для підтвердження необхідності стороннього догляду за тіткою - ОСОБА_2 , позивачу слід було надати саме висновок медико-соціальної експертної комісії, чого у спірному випадку зроблено не було.
У матеріалах справи відсутня письмова відповідь на рапорт позивача про звільнення з військової служби, але у відзиві на позовну заяву, представник відповідача заперечує щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з військової служби.
Таким чином, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що у позивача відсутнє право на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану через відсутність документів, які підтверджують підстави звільнення, передбачені абзацом дев'ятим підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232, - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи ), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року у справі №380/685/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді Т. В. Онишкевич
Р. П. Сеник