Ухвала
Іменем України
06 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 932/2681/24
провадження № 51-4142 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року,
встановив:
Як вбачається зі змісту копій судових рішень, які долучені до касаційної скарги :
- ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2024 року, з-поміж іншого, задоволено клопотання прокурора та застосовано до ОСОБА_4 запобіжний захід у вигляді домашнього арешту у певний період доби з 22.00 до 06.00 годин наступного дня, окрім випадків необхідності отримання ОСОБА_4 невідкладної медичної допомоги та в разі виникнення надзвичайних ситуацій, які унеможливлювали безпечне для життя та здоров'я перебування останнього у житлі, за місцем його реєстрації та мешкання за адресою: АДРЕСА_1 ; задоволено клопотання прокурора та відсторонено ОСОБА_4 від посади начальника групи життєзабезпечення частини спеціального призначення аварійно - рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області на два місяці, до 10 липня 2024 року.
- ухвалою Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника в інтересах обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2024 року, в частині застосування до ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту у певний період доби та відсторонення ОСОБА_4 від посади.
Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду апеляційної інстанції, захисник обвинуваченого ОСОБА_4 звернувся до Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Зокрема, на обґрунтування доводів касаційної скарги вказує, що відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою, суд апеляційної інстанції порушив право обвинуваченого на справедливий суд, а також не врахував положення КПК в частині застосування загальних засад кримінального провадження, у зв'язку із чим, вважає постановлену ухвалу такою, що прийнята із істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону.
Окремо зауважує, що в рішенні Конституційного Суду України від 13.06.2019 №4-р/2019, визнано неконституційними положення ч. 2 ст. 392 КПК України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, та вказано, що така позиція узгоджується із ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права кожного, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, ініціювати провадження, в якому суд без зволікання має встановити законність затримання та прийняти рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
З огляду на вказане, на думку захисника, такий висновок КСУ стосується і ухвал про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, у зв'язку із чим, вважає рішення Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року про відмову у відкриття апеляційного провадження таким, що не відповідає принципам верховенства права, завданням та загальним засадам кримінального судочинства, визначеним статтями 2, 7, 24 КПК України.
Перевіривши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_4 , слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Положеннями ст. 24 КПК встановлено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, а також на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується його прав, свобод, законних інтересів, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК.
Згідно з положеннями ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.
Як вбачається зі змісту ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2024 року, з-поміж іншого, були задоволені клопотання прокурора про обрання щодо ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту у певний період доби та про відсторонення ОСОБА_4 від посади. При цьому, судом було зазначено, що така ухвала підлягає оскарженню тільки в частині відмови у задоволенні клопотання прокурора про накладення арешту на майно.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, захисник обвинуваченого ОСОБА_4 оскаржив його в апеляційному порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 392 КПК в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а саме: 1) вироки, крім випадків, передбачених ст. 394 цього Кодексу; 2) ухвали про застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру; 3) інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 2 ст. 392 КПК України, ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене частиною першою цієї статті.
Ухвали суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, підлягають апеляційному оскарженню в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Як вбачається зі змісту касаційної скарги та інформації, яка міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, до Бабушкінського районного суду міста Києва надійшов обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12022040000000663за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.
Таким чином, з огляду на те, що захисником обвинуваченого ОСОБА_4 подано апеляційну скаргу на ухвалу суду, яка постановлена під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення, яке вирішує кримінальне провадження по суті, така ухвала, з урахуванням зазначених вище положень КПК, не підлягає окремому оскарженню в апеляційному порядку.
Відповідно до ч. 4 ст. 399 КПК України, суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положеннями статті 394 цього Кодексу.
Суддя суду апеляційної інстанції, перевіряючи апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_4 , дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначена ухвала суду першої інстанції не підлягає окремому оскарженню в апеляційному порядку, у зв'язку з чим постановив ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.
При цьому, колегія суддів зауважує, що посилання захисника обвинуваченого на загальні засади кримінального провадження не спростовують обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.
За змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, та не суперечать вимозі імперативності.
Відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК, загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу, застосовуються у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.
Водночас, порядок вирішення питання про обрання запобіжного заходу та процедура вирішення питання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження, зокрема відсторонення від посади, врегульовані відповідно главами 18 та 14 КПК. При цьому, порядку окремого оскарження рішень суду першої інстанції із зазначених питань, постановлених під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення, чинним КПК не передбачено.
Посилання захисника обвинуваченого рішення на Конституційного Суду України від 13.06.2019 №4-р/2019 колегія суддів вважає нерелевантними з огляду на таке.
Зокрема, вказаним рішенням Конституційний Суд України вирішив визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.
При цьому, аналізуючи вказане рішення, колегія суддів доходить висновку, що визнаючи неконституційними окремі положення КПК в частині неможливості оскарження окремих ухвал суду, Конституційний Суд України висловився саме з приводу рішень суду першої інстанції, якими продовжується строк тримання особи під вартою. Разом із цим, ототожнення обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту із обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, та, як наслідок, висновок про можливість його оскарження, є лише особистим тлумаченням вказаного рішення Конституційного Суду України автором касаційної скарги та не відповідає приписам КПК України.
Крім того, Верховний Суд зауважує, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №-9 зп/1997, відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право на звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Водночас, у даному випадку можливість оскарження судового рішення, постановленого під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень прямо не передбачена положеннями главами 14 та 18 КПК України, у зв'язку із чим, з огляду на положення ст. 392 КПК України, таке рішення окремому оскарженню не підлягає.
При цьому, в ухвалі ЄСПЛ від 8 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року, «Delcourtv. Belgium»).
З огляду на вищезазначене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що відмова суду апеляційної інстанції у відкритті апеляційного провадження у зв'язку із поданням апеляційної скарги на судове рішення, оскарження якого законом не передбачене, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя, та, з огляду на положення, передбачені ч. 6 ст. 9 КПК, не свідчить про порушення загальних засад кримінального провадження.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_4 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 травня 2024 року, зазначивши, що відповідно до ч. 2 ст. 392 КПК такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, діяв відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
З огляду на наведене вище, інші доводи касаційної скарги не спростовують законність, обґрунтованість та вмотивованість рішення суду апеляційної інстанції.
Таким чином, за результатом перевірки доводів захисника обвинуваченого ОСОБА_4 щодо оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року про відмову у відкритті провадження, колегія суддів не встановила підстав, які б свідчили про можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
На підставі наведеного, керуючись пунктом 2 частиною 2 статті 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на ухвалу Київського апеляційного суду від 05 червня 2024 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3