09 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/10909/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т. М. (головуючої), Булгакової І. В., Колос І. Б.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства «Укртрансгаз» (далі - АТ «Укртрансгаз», скаржник)
на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2023
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2024
за позовом Державного підприємства «Науково-виробничий Комплекс газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект»
до Акціонерного товариства «Укртрансгаз»
про стягнення 1 218 132, 87 грн,
АТ «Укртрансгаз» 19.08.2024 (згідно з потовим відправленням за номером 0102100031415) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2024 у справі № 910/10909/23 в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Державного підприємства «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря»-«Машпроект» (далі - ДП «Зоря»-«Машпроект») до АТ «Укртрансгаз» відмовити в повному обсязі.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.08.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 910/10909/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. - головуючої, Булгакової І. В., Колос І. Б.
Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень ДП «Зоря» - «Машпроект» звернулося до суду з позовом про стягнення з АТ «Укртрансгаз» 1 218 132, 87 грн, з яких: 175 116, 20 грн 3% річних та 1 043 018, 67 грн інфляційних втрат.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 у справі № 910/10909/23, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2024, позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «Укртрансгаз» на користь ДП «Зоря» - «Машпроект» три проценти річних в розмірі 165 189, 92 грн, індекс інфляції в розмірі 1 043 016, 67 грн та 18 122, 17 грн судового збору. В іншій частині позову відмовлено.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що: позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за укладеним між сторонами спору Договором підряду №1810000270 від 10.10.2018 в частині своєчасної оплати виконаних робіт за підписаними актами форми КБ-2в та довідками форми КБ-3. У зв'язку з допущеними відповідачем порушеннями умов Договору позивач нарахував і пред'явив до стягнення з відповідача інфляційні втрати та 3 % річних у відповідності до вимомо статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); частково задовольняючи позовні вимоги, визнавши доведеним факт прострочення відповідачем виконання зобов'язань за Договором підряду, суди дійшли висновку про обґрунтованість і підставність вимог позивача про стягнення 3 % річних в розмірі 165 189, 92 грн та інфляційних втрат в розмірі 1 043 016, 67грн, а в частині стягнення 9 926, 28 грн 3% річних відмовили у зв'язку з помилковим їх нарахуванням позивачем. При цьому відхилені доводи відповідача про наявність обставин непереборної сили, які б звільняли останнього від обов'язку оплати виконаних позивачем робіт, рівно як і від відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання за договором на підставі статті 625 ЦК України. Також визнано недоведеним твердження відповідача про порушення позивачем умов договору на момент виникнення обов'язку відповідача з оплати виконаних робіт за підписаними актами та довідками, що б могло слугувати для застосування відкладальної обставини, передбаченої умовами пункту 7.8 договору.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги АТ «Укртрансгаз» у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі № 910/10909/23 є стягнення 1 218 132, 87 грн, а, отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2023 рік - 1 342 000, 00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
АТ «Укртрансгаз» у поданій касаційній скарзі з посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України зазначає, що:
суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях, в частині задоволених позовних вимог застосували норми права, зокрема: статті 6, 11, 204, 212, 509, 530, 617, 625, 628, 629 ЦК України, статті 218, 193 та частину третю статті 220 Господарського кодексу України, статті 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в України» - без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у Постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, від 03.11.2020 у справі № 921/315/18, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010;
в зв'язку із порушенням судами першої та апеляційної інстанцій статей 2, 7, 11, 13, 42, 73- 80, 86, 236, 237, 238, 269, 275, 277 ГПК України суди не дослідила зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Крім того скаржник у касаційній скарзі з посиланням на підпункти «б», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, що:
відповідач позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями у цій справі (№ 910/10909/20), при розгляді іншої судової справи № 910/5614/223 - за цим же Договором підряду № 1810000270 від 10.10.2018, укладеним між позивачем та відповідачем, тобто між тими ж сторонами спору;
ця справа (№ 910/10909/23) має виняткове значення для AT «Укртрансгаз», враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій приймаючи оскаржувані рішення, всупереч висновкам Верховного Суду викладеним у постановах від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, від 03.11.2020 у справі № 921/315/18, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010, не застосували до спірних правовідносин пункт 14.1 Договору щодо звільнення відповідача від відповідальності у зв'язку з реальним настанням обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що в свою чергу призвело до безпідставного нарахування та стягнення з AT «Укртрансгаз» інфляційних втрат та 3 % річних.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності / відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваного судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд виходить з того, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо оскарження судових рішень зі справи, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд виходить з того, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі № 910/10909/23 фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками попередніх судових інстанцій, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови позові.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані, виходячи за такого.
Верховний Суд виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що ця справа має виняткове значення для AT «Укртрансгаз», враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій приймаючи оскаржувані рішення, всупереч висновкам Верховного Суду викладеним у постановах від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, від 03.11.2020 у справі № 921/315/18, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010, не застосували до спірних правовідносин пункт 14.1 Договору щодо звільнення відповідача від відповідальності у зв'язку з реальним настанням обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що в свою чергу призвело до безпідставного нарахування та стягнення з AT «Укртрансгаз» інфляційних втрат та 3 % річних не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо даних правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції. До того ж твердження, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду викладені у постановах від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, від 03.11.2020 у справі № 921/315/18, від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010 можуть розглядатись та кваліфікуватись як підстава для відкриття касаційного провадження визначене пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а не обгрутуванням наявності випадку, передбаченим підпунктом «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Верховний Суд зазначає, що положення про те, що особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи означає, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, має обґрунтувати зазначені обставини та додати докази на їх підтвердження.
При цьому тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.
Зазначення у скарзі загальної та абстрактної вказівки на те, що відповідач позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями у цій справі, при розгляді іншої судової справи № 910/5614/223 - за цим же Договором підряду № 1810000270 від 10.10.2018, укладеним між позивачем та відповідачем, тобто між тими ж сторонами спору, без обґрунтування та надання доказів, недостатньо для висновку про наявність підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Отже, скаржник в порушення підпункту «б» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не обґрунтував яким чином він позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями у цій справі, при розгляді іншої судової справи № 910/5614/223 - за цим же Договором підряду № 1810000270 від 10.10.2018, укладеним між позивачем та відповідачем, та не надав доказів на таке підтвердження.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб'єктивної волі скаржника.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2024 у справі № 910/10909/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Враховуючи, що Суд дійшов висновку, що касаційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню і скаржник розуміючи, що скарга не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб аргументовано не обґрунтував наявність випадків передбачених у частині третій статті 287 ГПК України, Верховний Суд не вважає за доцільне з точки зору процесуальної економії ставити питання щодо відсутності доказів сплати судового збору. Втім звертає увагу, скаржника, що відсутність доказів сплати судового збору є перепоную під час вирішення питання щодо повернення судового збору.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укртрансгаз» на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2024 у справі № 910/10909/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос