09 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 906/1628/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т. М. (головуючої), Жайворонок Т. Є., Колос І. Б.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Підприємства Коростишівської райспоживспілки «Кооперативний ринок» (далі - Підприємства, скаржник)
на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.04.2024
та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024
за позовом Підприємства Коростишівської райспоживспілки «Кооперативний ринок»
до Фізичної особи - підприємця Тарана Микола Вікторовича
про стягнення 128 024, 76 грн,
Підприємство 26.08.2024 (згідно з поштовими відмітками на конверті) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 24.04.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024 у справі № 906/1628/23 та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Крім того, у прохальній частині касаційної скарги просить повідомити сторони про дату та час судового засідання і провести розгляд справи за участю сторін.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.08.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 906/1628/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. - головуючої, Жайворонок Т. Є., Колос І. Б.
Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень Підприємство звернулося до суду про стягнення з Фізичної особи - підприємця Тарана Микола Вікторовича (далі - ФОП Таран М. В.) 128 024, 76 грн неустойки за користування торгівельними майданчиками № 178, № 179, № 186, № 189 після припинення договору оренди № 207 від 31.12.2013, нарахованої за період з 01.05.2020 по 01.12.2023.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 24.04.2024 у справі № 906/1628/23, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024, у задоволенні позову відмовлено.
У прийнятті судових рішень попередні судові інстанції виходили з того, що: 31.12.2013 між Підприємством (позивач, орендодавець) та Приватним підприємцем Тараном Миколою Вікторовичем (орендар, відповідач) укладено договір оренди №207 (далі - Договір №207); пунктом 4.2.5 Договору № 207 сторони погодили, що у разі якщо орендар після припинення дії договору в семиденний термін не звільнить об'єкти оренди, орендодавець переміщає тимчасову споруду, що встановлена на орендованому торгівельному місці, на штрафмайданчик ринку; позивачем не надано доказів на підтвердження вчинення ним дій щодо переміщення належних відповідачеві тимчасових споруд, що, нібито встановлені на торговельних місцях № 178, № 179, № 186, № 189, на штраф майданчик ринку. При цьому, позивач посилається на факт тривалого неповернення відповідачем об'єктів оренди за договором оренди № 207 від 31.12.2013; згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань № 32017692 від 18.12.2023 щодо відповідача, основним видом діяльності Тарана Миколи Вікторовича була роздрібна торгівля з лотків і на ринках іншими товарами, надання інших індивідуальних послуг; в матеріалах справи наявний Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань № 32017692 від 18.12.2023 щодо відповідача, з якого вбачається, що 28.01.2015 здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП Тарана М. В. за його рішенням; з врахуванням факту припинення відповідачем підприємницької діяльності ще 28.01.2015, згідно з правилами торгівлі на ринку, останній не може здійснювати торгівлю на ринку відсутність підстав вважати, що Таран М. В. продовжує використовувати торговельні місця № 178, № 179, № 186, № 189; доказів наявності товару в кіосках на торгівельних майданчиках № 178, № 179, № 186, № 189, який є власністю відповідача, матеріали справи не містять; позивачем не доведено, що станом на дату звернення до суду з даним позовом Таран М. В. не звільнив спірні торговельні майданчики і на них розміщені кіоски з товаром; позивач просить стягнути з відповідача неустойку в розмірі подвійної плати за користування торговельними майданчиками за період прострочення з 01.05.2020 до 01.12.2023, при цьому допускаючи тривалу бездіяльність з виконання пункту 4.2.5 договору оренди № 207 від 31.12.2013; в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження вжиття позивачем заходів щодо переміщення тимчасових споруд відповідача (металевих кіосків) за межі площ торговельних майданчиків № 178, № 179, № 186, № 189 за весь час, що минув після 01.05.2020. Тобто, позивач не скористався правом, передбаченим у підпункті 4.2.5 Договору № 207, щодо переміщення тимчасових споруд відповідача, які були встановлені на орендованих торговельних майданчиках, на штрафмайданчик ринку, шляхом їх демонтажу та вивезення за межі території ринку, якщо торговельні майданчики, за твердженням позивача, фактично не були звільнені відповідачем; подання позивачем позову про стягнення з Тарана М. В. неустойки на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України за період з 01.05.2020 до 01.12.2023 на загальну суму 128 024, 76 грн, після прийняття рішення Коростишівським районним судом Житомирської області від 17.05.2017 у справі № 280/751/15-ц про стягнення з Тарана Миколи Вікторовича на користь Підприємства 4 610, 04 грн заборгованості з орендної плати, 97 963, 36 грн неустойки в розмірі подвійної плати за користування об'єктом оренди за період з 04.07.2013 до 01.04.2017 на загальну суму 102 573, 40 грн та зобов'язання Тарана М. В. звільнити торгівельні майданчики №178, №186, №189, №179, є зловживання правом та порушення таких засад цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частина перша статті 3 Цивільного кодексу України).
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги Підприємства у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
Згідно з частинами третьою та п'ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі № 906/1628/23 є стягнення 128 024, 76 грн неустойки за користування торгівельними майданчиками, а, отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 2 684, 00 = 268 400, 00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Підприємство у касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій зроблені без врахування висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 23.06.2021 у справі № 906/561/20 та від 08.06.2021 у справі № 906/564/20.
Також скаржник з посиланням на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, просить прийняти дану скаргу до розгляду, оскільки оскаржуваними судовими рішеннями допущені висновки, які не узгоджуються з єдиною практикою та правовою позицією Верховного Суду щодо застосування норми права, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України.
Крім того, суди попередніх інстанцій, при ухваленні оскаржуваних рішень, допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, судами не дотримано вимог процесуального права, закріплених у статтях 73, 74, 76-79, 86 ГПК України, щодо обов'язкового встановлення судами під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення позову.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявного випадку для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі № 906/1628/23 фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками попередніх судових інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Верховний Суд виходить з того, що наведені скаржником справи № 906/561/20 та № 906/564/20, не свідчать, що судами порушено сталу судову практику щодо застосування частини другої статті 785 ЦК України, адже з Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що зазначені справи були направлені на новий розгляд у зв'язку з порушенням норм процесуального права, а не матеріального права, зокрема, статті 785 ЦК України. Верховний Суд оцінюючи зазначені доводи, також ураховує, що Верховний Суд в постанові від 06.09.2023 у справі №906/452/22 (за участю того самого позивача) відхилив посилання Підприємства щодо правової природи неустойки за невиконання наймачем обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) у разі припинення договору найму (оренди), викладених у постанові Верховний Суду у справі №906/564/20.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.
Інших доводів та посилання на випадки, що передбачені підпунктами «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, скаржником не наведено.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а відтак застосування наявності / відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був передбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Підприємства на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.04.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024 у справі № 906/1628/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, клопотання скаржника не розглядається.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Підприємства Коростишівської райспоживспілки «Кооперативний ринок» на рішення Господарського суду Житомирської області від 24.04.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.08.2024 у справі № 906/1628/23.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя Т. Жайворонок
Суддя І. Колос