Справа №760/32954/21
2/760/1314/24
09 вересня 2024 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого-судді - Букіної О.М.,
за участю секретаря - Кавун В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, -
08.12.2021 до Солом'янського районного суду м. Києва надійшли матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, у якій позивач просить суд:
- визнати недійсним укладений 17.09.2015 між ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) договір позики, за яким ОСОБА_2 передано в позику ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 3 300 000 гривень, що еквівалентно на дату укладання договору 150 000 доларів США;
- стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 ) судові витрати, а саме сплачений судовий збір, а також витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 41 000,00 грн.
Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з позовом до ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, позивач ОСОБА_1 посилається на наступне.
Так, 04 липня 2012 року між ОСОБА_2 (далі - відповідач-1) та ОСОБА_1 було укладено шлюб, який зареєстровано Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції міста Києва, про що в книзі реєстрації актів про одруження зроблено відповідний актовий запис за № 873.
У шлюбі позивача та відповідача-1 народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24.06.2020 по справі №760/13778/19, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 04 липня 2012 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві (актовий запис № 873), розірвано.
Як зазначає позивач, у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва перебувала справа №752/18644/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
З матеріалів справи № 752/18644/19 позивачу стало відомо про те, що 17 вересня 2021 року між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_3 (Позичальник) було укладено договір позики, згідно якого Позикодавець передає Позичальнику у власність грошові кошти у сумі 3 300 000 грн., що еквівалентно станом на дату укладення Договору 150 000 доларів США, а останній зобов'язується повернути позику до 17 вересня 2020 року (включно).
На підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_3 було написано розписку від 17.09.2015.
Таким чином, позивачу стало відомо, що ОСОБА_2 , перебуваючи з позивачем у зареєстрованому шлюбі, було укладено договір позики на суму 3 300 000 грн. без отримання її згоди.
Більше того, як вказує позивач, у неї наявні підстави вважати, що договір позики, укладений 17 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 має ознаки фіктивного договору.
Позивач посилається на те, що відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
При цьому, частиною 4 ст. 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно. одержане за договором. Використане в інтересах сім'ї.
Враховуючи те, що грошові кошти становлять особливий різновид рухомого майна, це майно є спільною сумісною власністю подружжя, сума в розмірі 3 300 000 грн. є значною, а договір позики на таку суму виходить за рамки дрібної побутової угоди, оспорюваний договір позики дрібним побутовим правочином вважатися не може, а тому позивач вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи частин другої та третьої статті 65 СК України.
Отже, при укладенні договору позики на суму 3 300 000 грн. ОСОБА_2 повинен був отримати згоду ОСОБА_1 на укладення такої угоди.
Щодо ознак фіктивності спірного правочину позивач зазначила.
Так, у рамках цивільної справи № 752/18644/19, яка була предметом розгляду Голосіївського районного суду м. Києва (про поділ майна подружжя) відповідач-1 зазначав, що нерухоме майно, а саме 14/25 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , було придбане ним за кошти отримані ним як допомога родичів та повернення грошових коштів від ОСОБА_3 , які були надані останньому у позику за кошти отримані відповідачем-1 у спадок згідно свідоцтв про право на спадщину НАМ 653215, 653216.
Позивач вказує на те, що відповідно до частин 1-2 статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Крім того, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Позивач вважає, що завдяки укладанню спірного договору позики від 17.09.2015 року, відповідач-1 фактично здійснив дії направлені на визнання за собою права особистої приватної власності на 14/25 частин житлового будинку.
З огляду на те, що:
- відповідачем-1 не було отримано згоди позивача на укладення спірного договору позики від 17.09.2015 року;
- сторонами спірного договору було приховано справжні наміри;
- введено в оману позивача щодо фактичних обставин оспорюваного правочину, а тому наявні усі підстави для визнання даного правочину таким, що укладений з порушенням принципу добросовісності, передбаченого ст. 3 ЦК України.
Таким чином, з огляду на усі вищезазначені обставини, позивач вважає, що договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 17.09.2015, підлягає визнанню недійсним, в зв'язку з чим позивач звернулася до суду з позовом за захистом своїх прав та законних інтересів, та просить позов задовольнити.
08.12.2021 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вищезазначену справу було передано до провадження головуючому судді Солом'янського районного суду м. Києва Букіній О.М.
20.12.2021 до суду надійшли інформаційні довідки з Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом'янської РДА №76135172 та №76135176 про реєстрацію місця проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 22.12.2021 року, позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, - було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
27.01.2022 до суду від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д.Л. надійшла заява та квитанція про сплату судового збору, подані на виконання вимог ухвали суду від 22.12.2021 про залишення позовної заяви без руху.
Ухвалою судді Солом'янського районного суду м. Києва від 31.01.2022,прийнято справу до провадження Солом'янського районного суду м. Києва, відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, та вирішено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) сторін.
Визначено відповідачу/ам/ строк на подання відзиву на позов у порядку, передбаченому ст. 178 ЦПК України, - 15 днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Позивачу роз'яснено право подати до суду відповідь на відзив у порядку, передбаченому ст. 179 ЦПК України, протягом 15 днів з дня отримання відзиву відповідача на позов.
Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачам копію позовної заяви з додатками.
Відповідачами копію ухвали суду від 31.01.2022 та копію позовної заяви з додатками не було отримано. Вказані документи направлялися відповідачам за адресою місця реєстрації.
Конверти з копією ухвали про відкриття провадження та копією позовної заяви з додатками з пропозицією надати відзив на позов, які направлялися відповідачам за адресою місця реєстрації, повернулися до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Станом на день ухвалення рішення відповідачі своїм правом не скористалися, відзив на позов не подали. Жодних заяв, клопотань з процесуальних питань, пояснень з приводу позовних вимог або заперечень на позовні вимоги в будь-якій іншій формі від відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на адресу Солом'янського районного суду міста Києва не надходило, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості встановити позицію останніх щодо предмету спору.
Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, особи, які беруть участь у справі, не викликались.
Враховуючи те, що відповідачі у встановлений строк відзив на позовну заяву не надали, суд вирішує справу за наявними матеріалами у відповідності ч.8 ст. 178 ЦПК України.
Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, керуючись частиною другою статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, врахувавши подані докази, приходить до наступного висновку.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом встановлено, що 04 липня 2012 року між сторонами, ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 (відповідач-1) було укладено шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 873, що підтверджується даними свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 .
Від шлюбу сторони мають неповнолітніх дітей:
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 , виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві 28.03.2012 року;
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві 11.05.2013;
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві 05.03.2016;
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , що підтверджується даними свідоцтва про народження серії НОМЕР_8 , виданого Солом'янським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві 12.04.2017.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24.06.2020 року у справі №760/13778/19, яке набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 04 липня 2012 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві (актовий запис № 873), розірвано.
В матеріалах справи наявний договір безвідсоткової позики №1 від 17 вересня 2015 р., укладений між ОСОБА_2 (Позикодавець) та ОСОБА_3 (Позичальник).
За умовами п.1.1. договору, Позикодавець передає позичальнику у власність грошові кошти у сумі 3 300 000 гривень, що еквівалентно станом на дату укладання Договору 150 000 гривень, а останній зобов'язується повернути позику до 17 вересня 2020 року (включно).
Пунктом 2 Договору позики визначено порядок надання і повернення позики.
Позикодавець зобов'язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього Договору. Позика надається в національній валюті - гривня. За користування позикою проценти не нараховуються (п. 2.1).
Позика надається банківським переказом на рахунок позичальника або готівкою (п. 2.2).
Підтвердженням отримання позики Позичальником є банківська виписка або розписка про отримання коштів (п. 2.3).
Позика повертається частинами шляхом передачі готівки в руки Позикодавця або на розрахунковий рахунок Позикодавця, за реквізитами якого позичальник зобов'язаний звернутись до Позикодавця завчасно (п. 2.4).
Підтвердженням повернення позики є передача розписки (-ок) Позикодавцем Позичальнику (п. 2.5).
Згідно п. 4.1 Договору, цей Договір вступає в силу з моменту підписання його Сторонами і являється дійсним до моменту повернення позики Позичальником.
Отже, договір безвідсоткової позики укладено між відповідачами 18.09.2015 зі строком повернення позики у розмірі 3 300 000 грн. - 17 вересня 2020 року (включно).
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_3 було написано розписку від 17.09.2015.
Дані обставини підтверджено копією розписки, яка мітиться у матеріалах справи.
Позивач ОСОБА_1 вважає, що даний договір укладений з порушенням чинного законодавства, оскільки вона, як дружина позичальника (відповідача-1 ОСОБА_2 ) не знала про факт його укладення і згоди на укладення згаданого договору не надавала, а відтак даний договір слід визнати недійсним.
У відповідності до ст.ст. 13, 81 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст.ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного прав, а у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Предметом спору є визнання недійсним договору позики, укладеного між відповідачем-1 ОСОБА_2 та відповідачем-2 ОСОБА_3 з підстав відсутності згоди другого з подружжя (позивача ОСОБА_1 ) на укладення такого договору позики (в період перебування у шлюбі).
Так, позивач звертаючись до суду з позовом про визнання договору позики недійсним вказує, що він був укладений за відсутності її згоди як дружини Позикодавця, а тому на її переконання порушуються її права та законні інтереси, відтак, враховуючи ст.ст. 60, 65 СК України звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору безвідсоткової фінансової позики №1 від 17.09.2015, який було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Перевіряючи твердження позивача про наявність підстав для визнання правочину недійсним, суд виходить з наступного.
Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України)
Згідно із ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
В свою чергу, згідно із ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки право вимоги.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Виходячи із презумпції правомірності правочину (ст.204 ЦК України, ч.3 ст.215 ЦК України) обов'язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Позивач, обґрунтовуючи звернення до суду покликається на те, що оскільки оспорюваний договір позики виходить за межі дрібного правочину, тому на його укладення необхідна згода другого з подружжя, яку позивач не надавала.
Слід зазначити, що відповідно до ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 СК України).
Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частин 1-3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.
Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.
Такий договір створює обов'язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідно до роз'яснень, викладених в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.
Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібно, оскільки цей правочин, як правило, не стосується спільного майна подружжя. До того як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Тож той з подружжя, хто укладає договір позики (отримує кошти у позику), не розпоряджається спільним майном подружжя, він виступає учасником зобов'язальних правовідносин.
До вказаного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012, від 14 квітня 2022 року у справі №646/3916/19.
При цьому, у постанові Верховного Суду від 31.01.2023 справа №369/1229/20 зроблено правовий висновок про те, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України вказує на те, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладений другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Лише поєднання вказаних умов дає підстави кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Отже правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона -позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - роботи відповідні правові висновки».
Відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України та відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України п. 7 постанови № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише на підставах, визначених законом, та із застосування наслідків недійсності, передбачених законом. Підставами недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовленні ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до правової позиції викладеної у п. 24 постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановитинаявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Відповідно до правової позиції викладеної у постанові Верховноно Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Повертаючись до матеріалів справи суд зазначає, що позивач наводить аргументи про те, що оспорюваний договір вчинено без письмової згоди другого із подружжя.
Особливості дрібного побутового договору визначені у частині першій статті 31 ЦК України, за змістом якої правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.
Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості.
За загальним правилом такий правочин (дрібний побутовий) має повністю виконуватися сторонами в момент його вчинення, а тому він може вчинятися або усно (частина перша статті 205 ЦК України), або шляхом здійснення конклюдентних дій (частина друга статті 205 ЦК України).
З ознак дрібного побутового правочину можна виділити: 1) безпосередня спрямованість на задоволення потреб громадянина; 2) моменти укладення та виконання як правило збігаються, або слідують один за одним; 3) невисока вартість.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Посилання суду як на підставу для визнання договору недійсним з підстав відсутності згоди дружини позичальника на укладення спірного правочину є безпідставним, оскільки позичальник беручи в борг грошові кошти спільним майном не розпоряджався, а відтак у даному випадку отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується розпорядження спільним майном.
Також подібні за змістом висновки містяться в постановах Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 18 листопада 2019 року в справі №569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18 від 27 листопада 2019 року в справі №133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18).
Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічна правова норма міститься у ч. 1 ст. 81 ЦПК України.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (висновок Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У своїй позовній заяві як на підставу своїх вимог позивач також посилається на те, що у рамках цивільної справи № 752/18644/19, яка була предметом розгляду Голосіївського районного суду м. Києва (про поділ майна подружжя) відповідач-1 зазначав, що нерухоме майно, а саме 14/25 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , було придбане ним за кошти отримані ним як допомога родичів та повернення грошових коштів від ОСОБА_3 , які були надані останньому у позику за кошти отримані відповідачем-1 у спадок згідно свідоцтв про право на спадщину НАМ 653215, 653216.
Позивач вказує на те, що відповідно до частин 1-2 статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Крім того, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно. за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до частин 1, 3 статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Також, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно ст. 355 ЦК України право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.
При цьому, оскільки законодавцем презумується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов'язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладено на останнього.
Позивач вважає, що у даному випадку наявні підстави вважати, що завдяки укладанню спірного договору позики від 17.09.2015, відповідач-1 фактично здійснив дії направлені на визнання за собою права особистої приватної власності на 14/25 частин житлового будинку.
Разом з тим, встановлено, що ухвалою Київського апеляційного суду від 07.02.2023 року у справі №752/18644/19, за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, між сторонами затверджено мирову угоду.
При цьому, як вбачається з ухвали Київського апеляційного суду від 07.02.2023 у справі №752/18644/19, ОСОБА_1 відмовилась від частини позовних вимог, зокрема щодо спірного житлового будинку.
Отже, враховуючи наведене вище, суд прийшов до переконання про те, що оскільки позивачем не доведено фіктивність укладення такого договору через доведення необхідних ознак, а саме: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору сторонами; приховування справжніх намірів учасників правочину, у зв'язку із чим судом не встановлено наявність умислу на укладення сторонами фіктивного оспорюваного правочину, а відтак відсутні підстави для визнання такого недійсним.
У свою чергу, в результаті розгляду даної справи судом не встановлено порушення прав та інтересів позивача внаслідок укладення оспорюваного договору позики, оскільки встановлено, що грошові кошти за договором позики були повернуті у період шлюбу, будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що укладений договір створив обов'язки для позивача, а також доказів укладення договору та використання коштів не в інтересах сім'ї, матеріали справи не містять.
Відтак, з урахуванням правових висновків Верховного Суду, які відповідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховуються судом щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, суд приходить до висновку, що посилання позивача на відсутність її згоди на укладення її чоловіком договору безвідсоткової позики №1 від 17.09.2015 р., як підстави для визнання правочину недійсним, є безпідставними.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч.1 ст.3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю та безпідставністю.
Розподіл судових витрат між сторонами.
За положеннями статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог, а інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі відмови в позові - на позивача.
Враховуючи норми ст. 141 ЦПК України, оскільки суд відмовив у задоволенні позову, витрати щодо розгляду справи покладаються на позивача.
Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу в сумі 41 000,00 грн., то слід зазначити наступне.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Так, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат, зокрема: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 137 ЦПК України, встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В постанові Верховного Суду від 01.04.2020 (справа № 640/4013/17-ц) зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін..), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Так, позивачем до суду для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу подано:
- копію ордеру від 06.12.2021 серії ВІ № 1062206;
- копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), п. 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01)).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Всупереч вищезазначеному, суду не надано договору про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, Акту приймання-передачі виконаних робіт, що містить детальний опис робіт та їх детальний розрахунок.
Неподання розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу, що є підставою для відмови в стягненні витрат на правову допомогу.
Вказана позиція відповідає висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 (провадження № 61-5662св20).
З огляду на викладене вище, а також приймаючи до уваги те, що суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, правові підстави для стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу відсутні.
Керуючись ст.ст. 11, 15, 16, 31, 203, 204, 215, 509, 626, 627, 629, 1046, 10476, 1049, 1051 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 76-81, 133, 137, 141, 258, 259, 263-265, 273, 354-355 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 09.09.2024 року.
Суддя О.М. Букіна