Справа № 463/903/23 Головуючий у 1 інстанції: Мармаш В.Я.
Провадження № 22-ц/811/1547/24 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
26 серпня 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: представника Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради - Заяць Б.Р.,
представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року,-
у лютому 2023 року Львівська міська радазвернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_3 , про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що 02 січня 2004 року на праві комунальної власності зареєстровано будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 4258537, відтак усі приміщення у ньому, що не відчужені у встановленому законом порядку, належать до комунальної власності. При вивченні документів щодо списання багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 з балансового обліку ЛКП «Господар» встановлено, шо 31 січня 2011 року нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м. зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_4 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10, а в подальшому на підставі договору купівлі-продажу № 274 від 04 лютого 2011 року відчужені ОСОБА_3 , яка в свою чергу відчужила спірні приміщення ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 570 від 01 березня 2011 року. Зазначає, що постановою Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2020 року скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року, оскільки прийняття рішень про визнання права власності на приміщення у будинку, що належить до комунальної власності, порушує право власності Львівської міської ради на належне їй комунальне майно. Вважає, що майно набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, відтак власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. З наведених підстав просить витребувати з приватної власності ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради нежитлові приміщення площею 57,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 32764038 з припиненням права власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення площею 57,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року в задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи - Управління комунальної власності Львівської міської ради, ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено.
Рішення суду оскаржило Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівська міська рада, в апеляційних скаргах покликаються на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради стверджує, що оскільки будинок АДРЕСА_1 в цілому перебуває в комунальній власності, то всі нежитлові приміщення у ньому, які не приватизовані та не відчужені у приватну чи державну власність на підставі правочинів, залишаються у комунальній власності. Зазначає, що територіальна громада м. Львова, будучи законним власником будинку, в якому розташовані спірні нежитлові приміщення, розпорядилася ними шляхом передачі їх в оренду до фактичного припинення договору оренди 30 грудня 2010 року, а в подальшому дані приміщення ніколи не відчужувалися. Вказує, що вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. На думку апелянта, за умови вибуття майна не з волі власника, власник майна може витребувати належне йому майно із чужого незаконного володіння від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна, незалежно від того, чи такий набувач майна є добросовісним набувачем, незалежно від того скільки разів це майно було відчужене до того, як воно перейшло у володіння останнього набувача. Наголошує, що витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності, оскільки здійснюється у зв'язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади. Звертає увагу, що у разі витребування майна відповідач не позбавлений можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу про відшкодування збитків до особи, у якої він придбав майно. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апелянт Львівська міська рада стверджує, що є власником нежитлових приміщень загальною площею 57,0 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , які поза її волею вибули з власності та володіння Львівської міської ради та фактично перебувають у власності та незаконному володінні ОСОБА_1 . Зазначає, що дійсний власник, який не був стороною правочину, не був учасником судового розгляду, і спірне майно відчужено поза його волею, у зв'язку з чим право власності на спірний об'єкт нерухомості не набувається добросовісним набувачем. Оскільки це майно може бути в нього витребуване, а право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна, тому наявні підстави для витребування майна з незаконного володіння відповідача. Вказує, що у разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно, а залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів. Вважає, що втручання держави у мирне володіння майном є законним та виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. З наведених підстав просить рішення суд скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради Заяць Б.Р. на підтримання доводів апеляційних скарг, заперечення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 щодо задоволення апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1,2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірні нежитлові приміщення вибули з власності Львівської міської ради на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, то вважається, що ці приміщення вибули з володіння власника поза його волею, тобто, вибули з його власності незаконно, однак дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Львівської міської ради щодо витребування нежитлових приміщень з незаконного володіння, оскільки його витребування у ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем та набула право власності на спірний об'єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, і у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що спірні нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , 31.01.2011 року були зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_4 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року, ухваленого у справі № 2-174/10.
Постановою Львівського апеляційного суду від 01.08.2022 у справі № 2-174/10 задоволено апеляційну скаргу Львівської міської ради, рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 скасовано та постановлено судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Судом також встановлено, що до скасування рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10 нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м за адресою АДРЕСА_1 , 10.02.2011 були відчужені ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 274 від 04.02.2011, яка відчужила спірні приміщення ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 570 від 01.03.2011 за ціною 45676 грн.
Матеріалами справи підтверджується, що житловий будинок в цілому за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований на праві комунальної власності 02.01.2004, реєстраційний номер майна 4258537, у зв'язку з чим всі приміщення, не відчужені у встановленому законом порядку належали Львівській міській раді на праві комунальної власності, в тому числі спірні приміщення площею 57,0 кв.м, які, як самостійний об'єкт нерухомого майна, не були зареєстровані в державному реєстрі прав власності на нерухоме майно до моменту реєстрації їх згідно з рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10.
Разом з тим, судом встановлено, що спірні приміщення були самостійним предметом договорів оренди нерухомого майна № 5180 від 01.07.1991, № 5392 від 03.01.1997, № Л-0985 від 03.01.2002, № Л-57717 від 21.11.2007, укладених щодо об'єкта комунального майна, у яких зазначено, що об'єктом оренди є приміщення площею 57 кв.м за адресою АДРЕСА_1 .
Судом першої інстанції встановлено, що між Управлінням комунальної власності Департаменту економіки Львівської міської ради та Приватним підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Діамантова підкова» укладався договір оренди спірних приміщень строком на 2 роки 364 дні, з 21 листопада 2007 року до 20 листопада 2010 року.
Після 20 листопада 2010 року договір оренди спірних приміщень не укладався.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Цивільним Кодексом України передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж самі права має законний володілець майна.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин
речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року в справі № 6-54цс17).
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом і було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі№ 1522/25684/12).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна .
Обгрунтовуючи позовні вимоги, Львівська міська рада посилалася на те, що право власності на спірне нежитлове приміщення було незаконно зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10, яке у подальшому було скасоване постановою Львівського апеляційного суду від 01.08.2022 за апеляційною скаргою Львівської міської ради, до скасування цього судового рішення спірне нерухоме майно двічі відчужувалось на підставі договорів купівлі-продажу, останнім власником якого є відповідач ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції погодився з доводами Львівської міської ради про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, а тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що спірні приміщення вибули з володіння власника поза його волею.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав на те, що позовна заява Львівської міської ради не містить доводів щодо добросовісності (недобросовісності) відповідача при придбанні спірних приміщень.
Добросовісність відповідача, яка за змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України презюмується (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), позивачем взагалі не оспорюється.
Судом встановлено, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак такі відомості права позивача на спірний об'єкт нерухомого майна у державному реєстрі були відсутні.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції врахував те, що протягом понад 12 років відповідач постійно відкрито та добросовісно володіє, користується та розпоряджається спірним майном, утримує його в належному стані, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України Львівська міська рада не надала доказів на спростування обставин, встановлених судом першої інстанції.
Суд першої інстанції дав оцінку твердженням позивача про те, що про порушення права власності на спірні приміщення Львівська міська рада дізналася при аналізі документів на виконання ухвали Львівської міської ради № 4035 від 11.10.2018, зокрема, щодо списання багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 з балансового обліку ЛКП «Господар», коли з'ясувалося, що приміщення загальною площею 57,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , були зареєстровані 31.01.2011 року на праві приватної власності за ОСОБА_4 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вірно вказав про те, що за період з 2010 року (з часу закінчення строку дії договору оренди нерухомого майна № Л-57717 від 21.11.2007), термін оренди до 20.11.2010 року, Львівська міська рада до 2018 року протягом такого тривалого часу не проявляла жодного інтересу до спірних приміщень, не цікавилася технічним станом цих приміщень, не використовувала його за призначенням, не цікавилася тим, ким і з якою ціллю використовуються спірні приміщення.
Слід зазначити, що балансоутримувач житлового будинку АДРЕСА_1 ЛКП «Господар» також не проявляв будь-якого інтересу до спірних нежитлових приміщень, не цікавився, чи ними користуються, хто спірними приміщеннями і на якій підставі користується.
На думку колегії суддів такі дії Львівської міської ради, як власника, та ЛКП «Господар», як балансоутримувача, свідчать про те, що вони не мали наміру і бажання використовувати спірні приміщення, і такі ними фактично тривалий час не використовувалися.
Вищенаведене, а також відсутність протягом тривалого часу інтересу Львівської міської ради до спірних нежитлових приміщень, спростовує доводи апеляційних скарг про те, що правовідносини, пов'язані з вибуттям нерухомого майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, стосуються інтересів територіальної громади, а незаконність вибуття майна з власності територіальної громади цьому суспільному інтересу не відповідає.
Суд першої інстанції вірно зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про дії, які вчинялися позивачем з метою бути обізнаним про використання спірних приміщень, зі станом належного на праві власності нерухомого майна.
Встановивши вищенаведене, суд першої інстанції дійшов до висновку, з яким погоджується колегія суддів, про відсутність правових підстав для сумнівів у добросовісності відповідача як набувача майна, який протягом тривалого часу безперешкодно ним користується.
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року пункти 166 - 168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, пункти 40 - 43).
Найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
У постановах від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц та від 18 березня 2020 року в справі № 199/7375/16-ц Верховний Суд, посилаючись на те, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, дійшов висновку про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача на користь міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
З огляду на вищенаведене, відсутність протягом тривалого часу інтересу Львівської міської ради до спірних приміщень, відсутність протягом тривалого часу необхідності у використанні Львівською міською радою чи балансоутримувачем цих приміщень, колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апелянтів, які посилаючись на рішення ЄСПЛ щодо сумісності втручання в право особи на мирне володіння майном, вважають легітимним втручання у володіння майном.
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до вірного та обгрунтованого висновку про нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідача.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо ( пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар ( пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
До аналогічного висновку у спорі за позовом органу місцевого самоврядування до фізичної особи (добросовісного набувача) дійшов Верховний Суду у постанові від 22 лютого 2023 року (справа № 202/8669/19, провадження № 61-20544св21), постанові від 13 вересня 2023 року (справа № 462/6637/21, провадження № 61-3507св23), у постанові від 14 квітня 2022 року (справа № 644/2204/19, провадження № 61-10653св20).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції взяв до уваги те, що судом не встановлено обставин, які могли б свідчити про недобросовісність відповідача, навпаки наявні докази дають підстави вважати, що відповідач не могла передбачати наявність ризику того, що право власності на нежитлове приміщення може бути припинено у зв'язку з тим, що первинне рішення суду, за яким було проведено першу державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно, виявиться незаконним і буде скасоване.
Таким чином, витребування у ОСОБА_1 спірних нежитлових приміщень призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
За таких обставин, встановлених судом першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Львівської міської ради про витребування нежитлових приміщень площею 57.0 кв.м у будинку АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_1 , оскільки витребування спірних приміщень у ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем та набула право власності на спірний об'єкт нерухомого майна на підставі оплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод і у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновок суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційні скарги не підлягають до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської радита апеляційну скаргу Львівської міської ради - залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 05.09.2024 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк