06 вересня 2024 року м. ПолтаваСправа № 440/3977/24
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Супруна Є.Б., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу №440/3977/24 за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
02.04.2024 громадянка ОСОБА_2 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (надалі - УДМС), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ відповідача за №22 від 05.02.2024, яким їй відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов'язати УДМС повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Мотивуючи свої вимоги, заявниця вказує на протиправну, як на її думку, поведінку відповідача, який належним чином не перевірив інформацію, яка надавалася під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ситуації у країні її громадянської належності, причин, через які вона не може до неї повернутися, що призвело до прийняття помилкового рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає, що вона відповідає умовам для набуття статусу біженця, оскільки перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не бажає повертатися до неї, тому що має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою політичних переслідувань.
Ухвалою судді Полтавського окружного адміністративного суду від 05.04.2024 позовну заяву було залишено без руху.
Після усунення позивачем недоліків, ухвалою судді Полтавського окружного адміністративного суду від 06.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
27.05.2024 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому представник висловив свої заперечення проти задоволення позову. Зазначає, що позивачу правомірно, обґрунтовано, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено, що заява є очевидно необґрунтованою, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 37-51).
Правом на подачу відповіді на відзив позивач не скористалася.
Розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Суд, вивчивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Відповідно до записів паспорту для виїзду за кордон № НОМЕР_1 терміном дії до 11.08.2025, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася в Тетріцкаро, Грузія.
17.01.2024 позивач звернулася до УДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 54), яка була прийнята до розгляду відповідачем.
На момент звернення до міграційної служби ОСОБА_4 знаходилася в Україні нелегально.
За порушення ч. ч. 1, 3 статті 3, статті 9 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", п. 2 Порядку продовження строку тимчасового перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №15 від 15.02.2012, стосовно ОСОБА_3 26.12.2023 було складено протокол про адміністративне правопорушення (а.с. 93) та постанову про накладення адміністративного стягнення у сумі 5100,00 грн (а.с. 94).
До заяви ОСОБА_4 надала лише переклад паспорта громадянки Грузії для виїзду за кордон НОМЕР_2 , строком дії до 11.08.2025. Документів, які б підтверджували факт її звернення до поліції з приводу втрати паспорта, не надала. Стосовно втрати паспорта та незвернення до правоохоронних органів з цього приводу у своїй заяві повідомила УДМС, що паспорт загубила коли проживала на зйомній квартирі. В міліцію не пішла, бо злякалась.
Як зазначено у відзиві на позовну заяву, з приводу документування новим паспортом заявниця до Посольства Грузії в Україні також не зверталася. Причиною назвала розуміння того факту, що наявність чи відсутність паспорта не вирішує питання її законного перебування в Україні, а тому і паспорт не замовляла у посольстві. Вважала, що в посольстві їй би видали паспорт вільно і без проблем.
Згідно з відмітками в копії паспортного документу відповідачем встановлено, що заявниця перетнула кордон України 27.09.2015. З того часу за межі країни не виїжджала. Свою заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивувала побоюваннями бути ув'язненою через свою агітаційну діяльність в підтримку ОСОБА_5 на президентських виборах в Грузії.
Позивач у позові зазначила, що 06.02.2024 вона отримала письмове повідомлення від УДМС за №1 від 05.02.2024 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підстава: наказ №22 від 05.02.2024 (а.с. 146).
Не погодившись з цим наказом, позивач звернулася зі скаргою від 10.02.2024 до ДМС (а.с. 144-145).
За результатами розгляду скарги ДМС прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.03.2024 №04-24 (а.с. 137).
Про відхилення скарги ОСОБА_6 сповіщено повідомленням №2 від 27.03.2024 (а.с. 148).
Не погоджуючись із правомірністю наказу УДМС від 05.02.2024 №22 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернулася до суду з даним позовом, в якому просить суд зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи даний публічно-правовий спір по суті, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано Законом України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (надалі - Закон №3671-VI).
Так, пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що:
- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За приписами частин першої, сьомої статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року, поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (надалі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тобто, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. При цьому слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв для надання статусу біженця.
Побоювання особи є власним оціночним (суб'єктивним) судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. В той же час ситуація у країні походження є об'єктивним доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним станом у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому побоювання можуть ґрунтуватися не лише на власному досвіді біженця, а й на досвіді інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Так, у даній справі судом встановлено, що позивачу було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з мотивів відсутності передумов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
Згідно з абзацом 5 частини першої статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Заявниця стверджує, що на даний момент вона не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності - Грузії через побоювання зазнати переслідування у цій країні через зайняття нею агітаційною діяльністю в підтримку ОСОБА_7 на президентських виборах у Грузії.
З відзиву відповідача суд з'ясував, що УДМС відповідно до вимог Закону детально проаналізовано заяву шукача притулку та з метою з'ясування обставин можливої участі заявниці в політичній діяльності, в ході спілкування їй було задано ряд питань, відповіді на які відображені у відповідному протоколі.
Так, у ході спілкування ОСОБА_4 показала досить низьку обізнаність стосовно політичної партії «Єдиний національний рух», де вона, з її слів, виступала агітатором і «переконувала співвітчизників - етнічних азербайджанців голосувати за партію Саакашвілі» (а.с. 60 зворот).
Тож у відповідача виникли обґрунтовані сумніви, як через такий низький рівень політичної освіченості заявниця могла агітувати голосувати за відповідну політичну силу, приводячи аргументи такого вибору, якщо сама була обмежена у знаннях саме на політичному ґрунті. Так, посилаючись під час анкетування на обставини загрози для свого життя та свободи через діяльність на користь партії «Єдиний національний рух», в ході інтерв'ю ОСОБА_4 повідомила, що політичною діяльністю не цікавилася, розповісти про партію взагалі нічого не могла, оскільки політикою не цікавилася і не цікавиться.
Крім того відповідач звертав увагу на те, що з даного приводу заявниця надала суперечливі твердження. Зокрема, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_4 повідомила, що здійснювала агітаційну діяльність на користь саме політичної партії «Єдиний національний рух», а це свідчить, що події відбувалися під час парламентських виборів. В той же час у ході особистого спілкування, яке відображено у протоколі, ОСОБА_4 розповіла про свою участь в агітаційній діяльності на користь діючого на той час президента Грузії ОСОБА_5 . Ці події могли відбуватися під час президентських виборів у Грузії. У зв'язку з цим УДМС з'ясовано, що твердження заявниці про зайняття політичною діяльністю носять загальний характер, без наведення конкретних фактів чи подій.
Відповідач врахував обставини того, що ОСОБА_8 був Президентом Грузії з 2004 по 2013 роки. У 2012 році партія Саакашвілі «Єдиний національний рух» програла на парламентських виборах «Грузинській мрії». Наступні парламентські вибори відбулися у 2016 році, а вибори Президента Грузії - у 2018 році. Оскільки президентські вибори у Грузії відбулися у 2013 році, вибори до парламенту - у 2016, а ОСОБА_4 виїхала з Грузії у вересні 2015 року, на переконання відповідача малоймовірною видається її участь в агітаційній діяльності у даних політичних заходах. Як зазначила заявниця, ані вона, ані члени її родини у політичних партіях не перебували.
Враховуючи те, що відповіді з приводу підтримки нею політичного руху ОСОБА_7 дуже обмежені та розпливчасті, заявниця також не розповіла, яким чином на протязі двох років (з року президентських виборів - 2013 року по рік її виїзду з країни громадянської належності - 2015) вона могла «збирати голоси для партії Саакашвілі «Єдиний національний рух» (а.с. 61 зворот), «а також роздавала відповідні брошурки (невеличкий листочок із портретом Саакашвілі та зображенням №5 - номер його при здійсненні вибору на виборчій дільниці» (а.с. 108).
Жодних документів, матеріалів чи будь-яких інших підтверджень своєї політичної діяльності заявниця не надала.
Як стверджує ОСОБА_1 , у разі повернення в Грузію вона може зазнати переслідування через зайняття нею агітаційною діяльністю в підтримку ОСОБА_7 на президентських виборах в Грузії.
Разом з тим, як зазначив відповідач, у ході бесіди заявниця не довела, що її діяльність була настільки масштабною, що могла привернути до себе увагу з боку новопроголошеної влади Грузії, та призведе до такого поводження із заявницею, яке може класифікуватися як переслідування. Заявниця не навела фактів свого особистого переслідування у країні походження, мала змогу вільно проживати у своїй країні, навчатися та безперешкодно виїхати за її межі. ОСОБА_4 не була членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетна не була.
Таким чином, як на переконання суду, ризик застосування шкоди, якої побоюється зазнати заявниця в разі повернення до Грузії, не пов'язаний з жодною із ознак, перерахованих у визначені біженця. Наполягання нею на обставинах можливого переслідування в країні походження не містять жодного об'єктивного та документального підтвердження з її боку, а тому розцінюються судом лише як спроба легалізуватися в Україні через отримання відповідного статусу з надуманих підстав.
Надані позивачем до суду та до УДМС матеріали на надають жодних підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Отже, серед обставин, повідомлених заявницею, немає жодної, яка б могла би бути взятою в якості підстави для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З приводу аналізу відповідності заяви вимогам п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" суд зазначає наступне.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у ст. 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: «(А) смертна кара; (В) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту».
Формулювання статті 3 Європейської Конвенції та перші два пункти Директиви співпадають з підставами для надання додаткового захисту у відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
З офіційної інформації по країні походження заявниці встановлено, що Грузія не охоплена загальним збройним конфліктом, широкомасштабні військові дії у країні не відбуваються.
Фактів загрози життю, безпеці чи свободи членам родини заявниці не встановлено. Твердження стосовно того, що їй погрожувала в'язницею влада Грузії, а також те, що погрози такого ж характеру були і стосовно її батьків через неї суперечать одночасно наданим твердженням про те, що батьки сьогодні в Грузії почувають себе безпечно. За весь цей час стосовно них не було жодних проявів, які можна було б віднести до небезпечних.
Зважаючи на подані заявницею пояснення, отриману інформацію по країні походження, відповідач зробив обґрунтований висновок про відсутність будь-яких обставин, за яких їй загрожує застосування смертної кари або вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні громадянської належності.
Оцінюючи ступінь безпечності для заявниці, слід зазначити, що відповідно до п. 12 позиції УВКБ ООН щодо повернення в Україну, березень 2022 року: «За нинішніх обставин УВКБ ООН не вважає Україну «безпечною країною походження». Україна на сьогоднішній день не визнана безпечною для проживання країною у зв'язку з війною, яку розв'язала російська федерація і яка проводить невибіркові ракетні, а також за допомогою інших заборонених форм озброєння, обстріли мирних міст та населених пунктів України. З огляду на визначене слід констатувати факт, що перебування заявниці в Україні на сьогоднішній день може бути більш небезпечнішим, ніж в Грузії.
Крім того кидається в око запізнілість звернення за захистом ОСОБА_1 . Так, протягом 8 років вона мала можливість подати звернення за притулком без перешкод. Однак заявниця, маючи неврегульований правовий статус особи в України, продовжувала проживати в Україні нелегально.
Частиною першою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до територіального органу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено відповідачем та підтверджено судовим розглядом, заявниця, відповідно до її тверджень та відміток у паспортному документі, в'їхала в Україну 27.09.2015. Свою країну вона залишила добровільно без примусу. Фактично упродовж 8 років проживала в Україні, не маючи законних підстав для проживання, при цьому не вчиняла жодних дій щодо невідкладного звернення за захистом, тобто не виконала свій обов'язок щодо звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, сумлінно, без необґрунтованих затримок, як того вимагає норма ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до позиції, викладеної Верховним Судом в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а отже і підстав звертатися за захистом.
Зазначені висновки є аналогічними висновкам у справах №802/1350/17, №813/1468/17.
Така поведінка заявниці може свідчити про те, що звернення заявниці до УДМС із заявою про отримання міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Враховуючи вищевикладене, на підставі зібраних матеріалів за заявою громадянки Республіки Грузія ОСОБА_3 органами ДМС зроблено правильний висновок про те, що у заявниці у разі повернення до країни громадянської належності немає обґрунтованих підстав мати побоювання застосування щодо неї тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, які у відповідності до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є підставами для отримання додаткового захисту.
З огляду на встановлені судовим розглядом обставини, суд приходить до висновку про те, що обставини, наведені у позовній заяві, як і факти, повідомлені позивачем, не можуть бути визнані належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Будь-яких інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про негативні фактори в країні походження, позивачем не наведено, а судом не встановлено.
За таких обставин суд приходить до переконання, що за результатами розгляду відомостей, наведених у заяві ОСОБА_3 , та співбесід останньої з посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Грузії жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що у свою чергу свідчить про відсутність у заявника передумов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Матеріали міграційної справи ОСОБА_3 та повідомлені нею обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської приналежності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відтак сукупність зібраних у справі доказів свідчить на користь висновку про відсутність підстав для надання громадянці Грузії ОСОБА_9 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У даному випадку відповідач довів суду, що при прийнятті спірного рішення він діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України.
Сторона позивача цих обставин спростувати не спромоглася.
Відтак рішення відповідача щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Грузії ОСОБА_9 суд визнає правомірним, а позов - необґрунтованим, що має наслідком відмову у його задоволенні у повному обсязі.
За відсутності підстав для задоволення позову відсутні й підстави для розподілу судових витрат, яких позивач і не понесла.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Позивач: ОСОБА_1 (особистий № НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (код ЄДРПОУ 37829297; вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, 36039).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду впродовж тридцяти днів з моменту його підписання.
Суддя Є.Б. Супрун