Україна
Донецький окружний адміністративний суд
06 вересня 2024 року Справа№360/759/24
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Давиденко Т.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення
(виклику) сторін адміністративний позов ОСОБА_1
до відповідачів: Луганського окружного адміністративного суду, Державної судової
адміністрації України
про визнання протиправними дій, визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання
вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Луганського окружного адміністративного суду (ЄДРПОУ 35079949, юридична адреса: 93402, Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, просп. Космонавтів, буд. 18), Державної судової адміністрації України (ЄДРПОУ 26255795, юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, буд. 18/5) про визнання протиправними дій Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн, зобов'язання Луганський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень, встановленого на 01 січня 2024 року, визнання протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року, зобов'язання Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року.
Доводи позовної заяви обґрунтовує тим, що, суддівська винагорода нарахована та виплачена відповідачем за період квітень - червень 2024 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн. Водночас, позивач посилається на те, що відповідач повинен був нарахувати суддівську винагороду виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн.
Вказує, що розмір виплаченої їй винагороди не відповідає розміру, встановленому спеціальним Законом, що в свою чергу призвело до зменшення розміру суддівської винагороди і, відповідно, порушення її прав та гарантій.
Враховуючи викладене, просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на адміністративний позов відповідач 1 вказав на його безпідставність та зазначив, що ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено, що у 2024 році прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня складає 2102 грн.
Вказує, що зазначений розмір прожиткового мінімуму також був встановлений на 2022 рік Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" від 02.12.2021 № 1928-ІХ (далі - Закон № 1928-ІХ), на 2023 рік - Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03.11.2022 № 2710-IX (далі - Закон № 2710-IX) та станом на 2024 рік - Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 № 3460-ІХ (далі - № 3460-ІХ) та Законом № 1402-VIII врегульований розмір суддівської винагороди, який передбачає кількісну складову прожиткових мінімумів, а саме 30.
Враховуючи наведене, просив у задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.
Дослідивши матеріали справи, доводи позовної заяви, відзиву, суд з'ясував наступні обставини справи.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_2 , указом Президента України від 13.05.2009 року № 321/2009 «Про призначення суддів» призначена строком на п'ять років на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду.
Згідно наказу голови Луганського окружного адміністративного суду від 02.06.2009 року № 44-ос ОСОБА_1 працює суддею цього суду, що підтверджується трудовою книжкою від 16.04.2002 року серії НОМЕР_3 .
Згідно указу Президента України від 03.04.2017 року № 95/2017 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначена на посаду судді Луганського окружного адміністративного суду.
Відповідно до довідки Луганського окружного адміністративного суду від 03.07.2024 року №02-23/153/2024 про доходи за період квітень - червень 2024 року ОСОБА_1 нарахований оклад - 165875,22 грн.; вислуга років - 82937,61 грн.; грошова винагорода - 63334,18 грн.; матеріальна допомога - 69366,00 грн.; разом - 381513,01 грн.; сплачено - 307117,96 грн.
Зазначено, що відповідно до ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлений прожитковий мінімум для працездатних осіб в сумі 2102,00 грн., який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи, встановлених судом, в позовній заяві позивач просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, суд вважає позовну заяву такою, що підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція Українимає найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основіКонституції Україниі повинні відповідати їй. Норми Конституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Норми Конституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За частиною першою статті 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно п. 1 ч. 3, ч.ч. 4, 5ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Тобто, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум», відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону України «Про прожитковий мінімум» закріплений вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Водночас, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 1 січня 2024 року встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
дітей віком до 6 років - 2563 гривні;
дітей віком від 6 до 18 років - 3196 гривень;
працездатних осіб - 3028 гривень;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень;
осіб, які втратили працездатність, - 2361 гривня.
Суд зазначає, що статтею 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» разом із встановленням на 1 січня прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі 3028 грн. (станом на 01.01.2024) введений такий вид прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, розмір якого визначено в сумі 2102,00 грн. в той час, коли ані до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, ані до Закону України «Про прожитковий мінімум» щодо визначення прожиткового мінімуму відповідні зміни не вносились.
Разом з цим, Законом про Державний бюджет України на відповідний рік фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Однак, Закон про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми.
Конституція Українине надає Закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Суд також враховує, що Верховний Суд у постановах від 10.11.2021 у справі № 00/2031/21, від 30.11.2021 у справі № 360/503/21 вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 135 Закону №1402-VIII та статті 7 Закону № 1082-IXпри обчисленні суддівської винагороди, які у подальшому були підтримані Верховним Судом у постановах від 02.06.2023 у справі № 400/4904/21, від 24.07.2023 у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 у справі № 120/2006/22-а, від 26.07.2023 у справі № 240/2978/22, від 27.07.2023 у справі № 240/3795/22, від 13.09.2023 у справі №240/44080/21, від 21.09.2023 у справі № 380/25627/21.
Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи.
Згідно позиції Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Зокрема, у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 240/44080/21 Верховний Суд сформулював такі правові висновки у спірних правовідносинах:
- Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
- суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;
- зміна Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» складової для визначення базового розміру посадового окладу судді, є порушенням гарантії незалежності суддів.
Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2024 року - 3028,00 грн., на іншу розрахункову величину, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн), на підставістатті 7 Закону Державний бюджет України на відповідний рік є неправомірною.
Суд наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватись не можуть.
Конституційний Суд України в п.4.1 рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 №6-рп/99, від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 01.12.2004 №19-рп/2004, від 11.10.2005 №8-рп/2005, від 18.06.2007 №4-рп/2007, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 03.06.2013 №3-рп/2013, від 19.11.2013 №10-рп/2013, від 08.06.2016 №4-рп/2016, від 04.12.2018 №11-р/2018, від 18.02.2020 №2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно зазначав, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24.06.1999 №6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 03.06.2013 № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018 №11-р/2018).
Відповідно до п. 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019№969/2019 (надалі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1ст.124 Конституції України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Разом з тим, суд враховує доводи відповідача стосовно того, що він не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату у вищому розмірі, але наголошує, що необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії незалежності суддів.
При цьому, суд з огляду на положення ч. 4 ст.148 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», якою передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, вважає, що відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, мав першочергово забезпечити виплату суддівської винагороди у повному обсязі за рахунок видатків Державного бюджету України на 2024 рік на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя, оскільки такий обов'язок виплати суддівської винагороди випливає також із особливого статусу судді, необхідності неухильного дотримання гарантій його незалежності, а відповідачем зазначений обов'язок не був виконаний через застосування до спірних правовідносин норм Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», а не через відсутність відповідних бюджетних призначень.
Положеннями ч.2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У відповідності до ст.1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява №63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України» (заява №67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 цьогорішеннязазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява №70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява №14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).
Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх певним шляхом. При цьому, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд при вирішенні справи, відповідно до ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
З аналізу положень ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що захист прав у сфері публічно-правових відносин можливий у спосіб зобов'язання відповідача прийняти певне рішення чи зобов'язання вчинити певні дії.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Положеннями ст.13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, щопередбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про визнання протиправними дій відповідача 1 щодо нарахування та виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн., з зобов'язанням провести нарахування та виплату суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01.01.2024 року.
Щодо позовних вимог про зобов'язання Державної судової адміністрації України здійснити фінансування Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в Донецькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, суд враховує наступне.
Засади та порядок фінансування судів встановлені статтями 148, 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
Так, частинами третьою, четвертою статті 148 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» встановлено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України . Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Згідно частини першою статті 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до частини першої статті 151 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Підпунктами 2 та 7 частини першої статті 152 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» встановлено, що Державна судова адміністрація України забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом; готує бюджетний запит.
З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є Державна судова адміністрація України, а Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження, а за змістом пункту 7 цієї частини бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.
Повноваження та види розпорядників бюджетних коштів визначені статтею 22 Бюджетного кодексу України, відповідно до частини першої якої за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, Державна судова адміністрація України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників (пункт 1 частини другої статті 22 Бюджетного кодексу України ).
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань (пункт 3); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством (пункт 4).
Частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України встановлено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Таким чином, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» у системному взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України.
Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у їх кошторисі на 2024 рік.
Згідно частини першої статті 47 Бюджетного кодексу України відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов'язань минулих років.
Згідно частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, що затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.
Пунктом 2 цього Положення закріплено, що ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів.
Згідно пункту 3 Положення територіальні управління ДСА України є її територіальними органами.
Враховуючи положення статей 148, 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», у зіставленні з положеннями частин першої, другої та п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного Кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України.
Докази, що у спірних правовідносинах Державна судова адміністрація України виконала свої повноваження для забезпечення виплати позивачу суддівської винагороди обчисленої із урахуванням прожиткового мінімуму величиною у 2024 році - 3028,00 грн, відсутні.
Суд зауважує, що не є спірним незабезпечення фінансування Державною судовою адміністрацією України виплати належної позивачу суддівської винагороди з 2024 року у повному обсязі.
Тобто, невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов'язана з бездіяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону України «Про судоустрій та статус суддів») як суб'єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивача.
З урахуванням статусу ДСА України, як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 у справі № 280/788/19 дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі "щодо розміру суддівської винагороди", яким зобов'язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагород.
З огляду на правові висновки Верховного Суду, предмету позову та встановлених у цій справі обставин, суд вважає, що пред'явлені до ДСА України позовні вимоги підлягають задоволенню у спосіб зобов'язання здійснити фінансування з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн, встановленого на 01.01.2024 року.
Згідно ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачами не надано суду жодного доказу правомірності дій в розумінні зазначеної норми Закону.
Враховуючи наведене, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
В розумінні ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України питання про перерозподіл судових витрат не розглядається.
На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексом адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Луганського окружного адміністративного суду (ЄДРПОУ 35079949, юридична адреса: 93402, Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, просп. Космонавтів, буд. 18), Державної судової адміністрації України (ЄДРПОУ 26255795, юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, буд. 18/5) про визнання протиправними дій Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн, зобов'язання Луганський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень, встановленого на 01 січня 2024 року, визнання протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року, зобов'язання Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 грн., встановленого на 01 січня 2024 року - задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Луганського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень-червень 2024 року, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн.
Зобов'язати Луганський окружний адміністративний суд здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.
Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати ОСОБА_1 належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.
Зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати ОСОБА_1 належної суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за квітень - червень 2024 року зі здійсненням всіх передбачених законодавством нарахувань, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028,00 грн., встановленого на 01.01.2024 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя Т.В. Давиденко