Іменем України
03 вересня 2024 рокум. ДніпроСправа № 360/673/24
Луганський окружний адміністративний суд у складі судді Пляшкової К.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом адвоката Попова Артема Олеговича в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
До Луганського окружного адміністративного суду 19 червня 2024 року надійшла позовна заява адвоката Попова Артема Олеговича (далі - представник позивача) в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач) Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, військова частина) з такими позовними вимогами:
1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
2) зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 243,67 грн у день за період з 27 грудня 2017 року по 27 червня 2018 року терміном 182 календарних дні у розмірі 44347,94 грн із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 26 червня 2013 року по 26 грудня 2017 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26 грудня 2017 року № 139 позивача виключено зі списків особового складу. З 26 липня 2016 року, видано посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_2 .
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 360/7171/21 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 зобов'язано військову частину нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 26 грудня 2017 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням абзацу четвертого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з урахуванням виплачених сум.
Відповідно до довідки «ПриватБанк» відповідач 07 червня 2024 року виконав рішення суду та виплатив позивачу грошові кошти на виконання рішення суду у розмірі 75572,59 грн.
Представник позивача зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.
Проте вказані обставини свідчать, що позивачу у день звільнення не була виплачена індексація грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 26 грудня 2017 року, що є порушенням вимог статті 116 КЗпП України, за яке статтею 117 КЗпП України передбачена відповідальність у вигляді виплати працівнику середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З посиланням на положення пунктів 2-5 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, представник позивача стверджує, що виплата середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні має бути здійснена позивачу з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Ухвалою від 24 червня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.
Від представника позивача 02 липня 2024 року до суду надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою від 05 липня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Від представника військової частини НОМЕР_1 20 червня 2024 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник заперечує проти задоволення позовних вимог з таких підстав.
Стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
З посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц та від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, представник відповідача зазначає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належить до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури.
Представник відповідача зазначає, що норми КЗпП України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин з урахуванням правового регулювання виплати грошового забезпечення військовослужбовцям відповідно до норм спеціального законодавства, а саме статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам».
Відносини військової служби (трудові відносини) з позивачем припинені 26 грудня 2017 року. Затримка виплат боргу за рішенням суду не має жодного відношення до розрахунків по заробітній платі та, тим більше, не є втратою частини доходу з врахуванням фактичного припинення трудових відносин.
Розрахунок з відповідачем на виконання рішення суду проведений в повному обсязі відповідно до вимог діючого законодавства.
Також з посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, представник відповідача зазначив, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Беручи до уваги наведе, слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Позивачем не конкретизована сума втраченого доходу, відсутнє правове обґрунтування такої суми. Виплати за рішенням суду жодним чином не впливають на наявність/відсутність джерела доходу у позивача після звільнення зі служби та протягом всього часу судового спору, а тому не можуть бути враховані судом як встановлена підстава для нарахування та стягнення конкретних сум з відповідача.
З прийняттям судових рішень статті 116 та 117 КЗпП більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість з заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення, що не регулюються матеріальними нормами трудового права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказує, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача розмір облікової ставки НБУ становив 14,5 % річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів - 75572,59 грн, 14,5% річних від цієї суми становитиме 10958,02 грн, тобто 30,02 грн за день затримки розрахунку (10958,02:365). Враховуючи загальний період затримки розрахунку з дня звільнення відповідно до вимог ст. 117 КЗпП України не більше 6 місяців - 180 діб, приблизний розмір компенсації може становити 5403,95 грн (30,02х180).
Отже, з огляду на розмір цієї заборгованості, справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі, яка розрахована із урахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по останній день порушення розрахунку з позивачем та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні. Важливим критерієм для зменшення розміру компенсаційних виплат, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Так, причиною затримки виплат став спір, вирішений судом.
Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Не можу бути такий спір і засобом незаконного збагачення, коли сума заявлена в позові в кілька разів перевищує суму фактичних виплат.
Інших заяв по суті справи від сторін не надходило.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд встановив таке.
ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) в період з 26 червня 2013 року по 26 грудня 2017 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджено наявними в матеріалах справи копіями витягів з наказів командира військової частини НОМЕР_1 від 26 червня 2013 року № 139, від 26 грудня 2017 року № 139.
Згідно із копією витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 26 грудня 2017 року № 139 ОСОБА_1 , звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 01 листопада 2017 року № 232-РС з військової служби в запас за підпунктом «а» частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 26 грудня 2017 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Наказано виплатити надбавку за виконання особливо важливих завдань в розмірі 50 % посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 515 % посадового окладу, щомісячну додаткову грошову винагороду в розмірі 60 % місячного грошового забезпечення з 1 по 26 грудня 2017 року. Виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2017 рік за 12 календарних діб в сумі 1886,30 грн.
Дослідженням картки особового рахунку ОСОБА_1 за 2017 рік встановлено, що позивачу при звільненні нараховано до виплати 8214,54 грн грошового забезпечення за грудень 2017 року, а також додаткових виплат: матеріальної допомоги за 2017 рік - 3772,60 грн, премії - 683,14 грн, всього - 12670,28 грн.
Також з картки особового рахунку ОСОБА_1 за 2017 рік встановлено, що позивачу нараховано грошове забезпечення: за жовтень 2017 року в сумі 7545,20 грн, за листопад 20217 року - 7545,20 грн.
ОСОБА_1 16 листопада 2021 року звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Військовій частині НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення індексації грошового забезпечення.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 360/7171/21, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2023 року, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення індексації грошового забезпечення задоволено;
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 щодо не нарахування та не виплати у повному обсязі індексації грошового забезпечення у період з 01.12.2015 по 26.12.2017 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 01.12.2015 по 26.12.2017 - січень 2008 року;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 26.12.2017 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення в період з 01.12.2015 по 26.12.2017 - січень 2008 року, з урахуванням абзацу 4 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з урахуванням виплачених сум.
Також судом встановлено, що ОСОБА_1 11 лютого 2022 року звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 30 січня 2023 року у справі № 360/1114/22, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2023 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково;
визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 (пп НОМЕР_4 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2015, 2016, 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2015, 2016, 2017 роки без урахування щомісячної додаткової грошової винагороди, отриманої під час проходження військової служби;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 (пп НОМЕР_4 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2015, 2016, 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2015, 2016, 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, отриманої під час проходження військової служби, та раніше виплачених сум;
у задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
З виписки по надходженням по картці/рахунку ОСОБА_1 встановлено, що 07 червня 2024 року відбулося зарахування на картковий рахунок позивача від військової частини НОМЕР_1 :
75572,59 грн - на виконання рішення суду у справі № 360/7171/21;
12969,72 грн - на виконання рішення суду у справі № 360/1114/22.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Положеннями частини четвертої статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008, в редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Абзацом першим пункту 242 Положення № 1153/2008 передбачено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини (абзац третій пункту 242 Положення № 1153/2008).
Частиною першою статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з частинами другою, третьою статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
На день звільнення позивача з військової служби порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, ліцеїстам та вихованцям військових оркестрів, а також порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, визначала Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджена наказом Міністерства оборони України від 11.06.2008 № 260 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 14.07.2008 за № 638/15329 (далі - Інструкція № 260).
Відповідно до абзаців другого-п'ятого пункту 1.2 розділу І Інструкції № 260 до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Пунктом 1.7 розділу І Інструкції № 260 визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний місяць, а за декілька днів, визначається виходячи з кількості календарних днів у цьому місяці.
Згідно із абзацом третім пункту 1.9 розділу І Інструкції № 260 військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно.
Абзацом першим підпункту 37.1.1 пункту 37.1 розділу ХХХVІІ Інструкції № 260 визначено, що у разі звільнення з військової служби посадові оклади, оклади за військовими званнями та щомісячні додаткові види грошового забезпечення виплачуються особам офіцерського складу та особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, які до дня отримання військовою частиною наказу або повідомлення про звільнення з військової служби займають посади, на які були призначені, - до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж за один місяць з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення (з урахуванням пункту 37.2 цієї Інструкції).
З вище наведених положень слідує, що грошове забезпечення позивача, у тому числі й індексація грошового забезпечення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань та грошова допомоги на оздоровлення, мали бути виплачені позивачу до дня виключення його зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
Як встановлено судом з вищеописаних матеріалів справи, позивач виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини з 26 грудня 2017 року.
Відповідно, грошове забезпечення позивача, у тому числі й одноразові додаткові види грошового забезпечення, мало бути виплачено позивачу у повному обсязі до 26 грудня 2017 року включно.
Однак, судом встановлено, що вже після звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення позивачу відповідачем 07 червня 2024 року виплачено:
75572,59 грн - на виконання рішення суду від 22 грудня 2021 року у справі № 360/7171/21;
12969,72 грн - на виконання рішення суду від 30 січня 2023 року у справі № 360/1114/22.
Слід зазначити, що Законом № 2011-XII, Положенням № 1153/2008 та Інструкцією № 260, які є спеціальними нормативно-правовими актами і підлягають застосуванню при визначенні структури, порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, та у випадку виникнення спорів з цього приводу, не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців Збройних Сил України.
Нерозповсюдження на військовослужбовців Збройних Сил України норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) стосується тільки норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців Збройних Сил України (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, винагороди за участь в антитерористичній операції - які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) тощо - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
За правилами частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до цих правовідносин норми КЗпП України.
З урахуванням вище викладеного, суд відхиляє як безпідставні твердження представника відповідача про непоширення на спірні правовідносини норм КЗпП України.
Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За змістом статті 117 КЗпП України:
в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (в редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року);
у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (в редакції, яка діє з 19 липня 2022 року).
Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
Суд враховує правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Оскільки рішеннями Луганського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 360/7171/21 та від 30 січня 2023 року у справі № 360/1114/22 встановлено право позивача на отримання індексації грошового забезпечення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та грошової допомоги на оздоровлення в належному розмірі, суд вважає, що відповідач мав здійснити позивачу такі виплати до дня звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини, тобто у строк, визначений у статті 116 КЗпП України.
Також, зважаючи на вище наведені положення КЗпП України та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, суд дійшов висновку, що стаття 117 КЗпП України розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати належних працівникові при звільненні сум.
Тому твердження представника відповідача щодо відсутності вини військової частини НОМЕР_1 в несвоєчасній виплаті позивачу спірних сум грошового забезпечення через неоднозначне правове регулювання спірних правовідносин, що виключає визначену статтею 117 КЗпП України відповідальність, суд відхиляє як безпідставні.
Оскільки суду не надано доказів, що позивач був відсутній на службі в день його звільнення, то суд дійшов висновку, що всі належні позивачу суми грошового забезпечення мали бути виплачені до 26 грудня 2017 року включно.
Однак за матеріалами справи виплата спірних сум грошового забезпечення позивача була здійснена відповідачем тільки 07 червня 2024 року на виконання рішень судів у справах № 360/7171/21 та № 360/1114/22, тобто вже після звільнення позивача з військової служби.
Відповідно за цей період затримки до відповідача має бути застосована відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100 у редакції, яка діє на час вирішення спору).
Згідно з підпунктом «л» пункту 1 Порядку № 100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Відповідно абзаців першого-п'ятого пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до абзаців першого-третього пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт. Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період. Якщо період, за який нараховано премію чи іншу заохочувальну виплату, працівником відпрацьовано частково, під час обчислення середньої заробітної плати враховується сума у розмірі не більше фактично нарахованої суми премії чи іншої заохочувальної виплати.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку № 100).
При цьому, спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює обчислення середньоденного розміру грошового забезпечення, є Інструкція № 260, пунктом 1.7 якої визначено, що розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний місяць, а за декілька днів, визначається виходячи з кількості календарних днів у цьому місяці.
З системного аналізу вищенаведених норм Порядку № 100 та Інструкції № 260 можна дійти висновку, що:
згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку військовослужбовцям Збройних Сил України проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період;
нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється з щомісячних основних (посадовий оклад, оклад за військовим званням) та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія) за останні 2 календарні місяці служби перед місяцем звільнення. При цьому, індексація враховується в усіх випадках обчислення середнього грошового забезпечення;
до розрахунку не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, винагорода за безпосередню участь у воєнних конфліктах, антитерористичних операціях та інших заходах в умовах особливого періоду, а також інші виплати, передбачені пунктом 4 Порядку № 100.
Керуючись правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 360/380/23, суд зазначає, що спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 27 грудня 2017 року по 07 червня 2024 року включно, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року) і після цього.
Період з 27 грудня 2017 року до 18 липня 2022 року включно (до дня набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») регулюється редакцією КЗпП України, до внесення у неї змін Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.
Проте, період з 19 липня 2022 року до 07 червня 2024 року включно регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22 і колегія суддів визнала його застосовним до спірних правовідносин.
У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 18 липня 2022 року включно із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, які безпосередньо стосуються норм КЗпП України у редакції, яка діяла до 18 липня 2022 року включно, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
День виключення позивача зі списків особового складу військової частини 26 грудня 2017 року вважається останнім днем служби, тому не враховується судом для визначення кількості днів затримки у розрахунку при звільненні.
Таким чином, періодом затримки розрахунку при звільненні є період з 27 грудня 2017 року по 07 червня 2024 року включно (2355 календарних дні), під час якого редакція статті 117 КЗпП України зазнала суттєвих змін, тому означений період потрібно поділити на два періоди, а саме на період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року (весь період затримки розрахунку при звільненні до внесення змін щодо обмеження шістьма місяцями), що становить 1665 календарних днів, та період з 19 липня 2022 року по 07 червня 2024 року (період обмежений шістьма місяцями), що становить 690 календарних днів.
Відповідно до картки особового рахунку ОСОБА_1 за 2017 рік позивачу нараховано грошове забезпечення: за жовтень 2017 року в сумі 7545,20 грн, за листопад 20217 року - 7545,20 грн.
Відповідачем суду не надано доказів, що у складі виплаченого позивачу за жовтень-листопад 2017 року грошового забезпечення наявні складові, що не враховуються для обчислення розміру середньоденного грошового забезпечення. Не встановлено таких обставин й з картки особового рахунку позивача за 2017 рік.
За жовтень-листопад 2017 року позивачем відпрацьовано 61 календарний день (за жовтень - 31 календарний день, за листопад - 30 календарних днів).
Відповідно середньоденне грошове забезпечення позивача складає 247,38 грн ((7545,20 грн + 7545,20 грн) : 61 календарний день).
Отже період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 27 грудня 2017 року по 07 червня 2024 року складає 1850 днів, у тому числі:
з урахуванням положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 18 липня 2022 року, складає з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року - 1665 календарних днів;
з урахуванням положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, складає з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року включно (шість місяців) та становить 185 календарних дні.
Відповідно, середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку:
за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року в арифметичному обчисленні складає 411887,70 грн (середньоденне грошове забезпечення 247,38 грн х 1665 календарних днів);
за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року в арифметичному обчисленні складає 45765,30 грн (середньоденне грошове забезпечення 247,38 грн х 185 календарних днів).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
Європейський суд з прав людини трактує поняття якість закону таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії»(C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170).
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Аналогічний правовий висновок сформований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі 821/1083/17.
Також відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц згідно пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2020 року по справі № 480/3105/19 вказано, що при визначенні суми, яка підлягає стягненню за затримку розрахунку при звільненні, слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять 100 відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначена правова позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 22 липня 2021 року у справі № 200/5764/20-а та постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 640/9375/20.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Для визначення розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року суд застосовує порядок розрахунку середнього заробітку, передбачений Порядком № 100, з врахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду.
Як вже вище вказано, відповідно до картки особового рахунку ОСОБА_1 за 2017 рік позивачу при звільненні з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини нараховано до виплати грошове забезпечення за грудень 2017 року в розмірі 8214,54 грн, а також додаткові виплати: матеріальна допомога за 2017 рік - 3772,60 грн, премія - 683,14 грн, всього - 12670,28 грн.
З виписки по надходженням по картці/рахунку ОСОБА_1 встановлено, що 07 червня 2024 року відбулося зарахування на картковий рахунок позивача від військової частини НОМЕР_1 :
75572,59 грн - на виконання рішення суду у справі № 360/7171/21;
12969,72 грн - на виконання рішення суду у справі № 360/1114/22.
Отже судом встановлено, що загальний розмір виплат, належних позивачу при звільненні з військової служби складає 101212,19 грн, у тому числі: 12670,28 грн (виплачені при виключенні зі списків особового складу); 75572,19 грн (виплачені 07 червня 2024 року на виконання рішення суду у справі № 360/7171/21); 12969,72 грн (виплачені 07 червня 2024 року на виконання рішення суду у справі № 360/1114/22).
Розмір невиплачених позивачу у день виключення зі списків особового складу сум перерахованого на виконання судових рішень у справах № 360/7171/21 та № 360/1114/22 грошового забезпечення 88541,91 грн (75572,19 грн + 12969,72 грн) по відношенню до всіх належних при звільненні виплат в загальному розмірі 101212,19 грн становить 87,48 % ((88541,91 грн х 100 %) : 101212,19 грн).
Виходячи з принципу пропорційності, сума належного позивачу середнього грошового забезпечення за період затримки з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року складає 360319,36 грн (247,38 грн середньоденного грошового забезпечення х 1665 календарних днів затримки = 411887,70 грн (середнє грошове забезпечення) х 87,48 % (відсоткове значення невиплаченого у день звільнення з військової служби грошового забезпечення) = 360319,36 грн).
При цьому, суд вважає за необхідне врахувати, що така тривала затримка в розрахунку відповідача з позивачем безпосередньо пов'язана й з тим, що позивач до 16 листопада 2021 року не звертався до суду за захистом своїх прав, які він вважав порушеними.
Суд погоджується з твердженнями відповідача, що звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав тільки 16 листопада 2021 року, тобто через 1420 днів, що минули з дня звільнення з військової служби, свідчить про його недобросовісну поведінку та зловживання можливістю стягнення із відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні без обмеження граничним строком, яка існувала до 18 липня 2022 року включно.
На думку суду, штучне подовження періоду затримки розрахунку при звільненні спотворює дійсне правове призначення середнього заробітку за час такої затримки, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання перетворює на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків позивачем.
Суд також погоджується з твердженнями представника відповідача, що до 16 листопада 2021 року (звернення позивача до суду у справі № 360/7171/21) невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а була пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Отже, розраховуючи належну до стягнення на користь позивача суму середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з військової служби за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року, суд вважає за необхідне застосувати також засади розумності та добросовісності дій працівника, та виключити з 1665 календарних днів затримки 1420 календарних днів затримки, протягом яких позивач не виявляв належної зацікавленості та не вчиняв активних дій щодо захисту своїх порушених прав.
Отже, виходячи з принципів пропорційності, розумності, співмірності та добросовісності дії працівника, суд вважає, що сума належного позивачу середнього грошового забезпечення за період затримки з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року має складати 53019,96 грн (247,38 грн середньоденного грошового забезпечення х 245 календарних днів затримки (з 16 листопада 2021 року (день першого звернення позивача за судовим захистом його порушених прав) по 18 липня 2022 року) = 60608,10 грн (середнє грошове забезпечення) х 87,48 % (відсоткове значення невиплаченого у день звільнення з військової служби грошового забезпечення) = 53019,96 грн).
Сума належного позивачу середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року складає 45765,30 грн (середньоденне грошове забезпечення 247,38 грн х 185 календарних днів).
Таким чином, розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільнення за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року складає 53019,96 грн, а за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року - 45765,30 грн.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав, суд зазначає таке.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Частиною другою статті 9 КАС України закріплено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що відповідачем порушено право позивача на отримання всіх належних при звільненні з військової служби сум грошового забезпечення до дня виключення зі списків особового складу, законодавчо визначеною гарантією від такого порушення є стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але з 19 липня 2022 року не більш як за шість місяців.
Відповідно, ефективним способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року в розмірі 53019,96 грн, а за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року - 45765,30 грн, а всього - 98785,26 грн.
У зв'язку з цим суд дійшов висновку, про необхідність виходу за межі заявлених позовних вимог з метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить.
Відповідно до пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.
Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України).
Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є відповідно обов'язком роботодавця, а не працівника, то сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні визначена судом без утримання такого податку та інших обов'язкових платежів, які повинен утримати та сплатити за працівника роботодавець.
У задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні належить відмовити через неналежність обраного позивачем способу судового захисту та його невідповідність об'єкту порушеного права у спірних правовідносинах.
Щодо позовних вимог в частині одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок № 44), суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 1 Порядку № 44 цей Порядок визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).
Грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби (абзац перший пункту 2 Порядку № 44).
За приписами пунктів 3, 4 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення (пункт 5 Порядку № 44).
За визначенням вищезазначених положень Порядку № 44 можна дійти висновку, що військовослужбовцям виплачується грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
У справі, що розглядається, суд вирішив питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який не входить до складу грошового забезпечення, не є грошовою винагородою та іншою виплатою, яку позивач набув у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
В постанові від 19 травня 2022 року у справі № 520/11620/2020 (пункт 20) Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки виплата середнього заробітку за рішенням суду за час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно та грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій не входить до складу грошового забезпечення, відтак відсутні підстави для нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу.
З огляду на вище вказане нормативне врегулювання спірних правовідносин та застосовуючи вище викладений правовий висновок Верховного Суду, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в наведеній частині задоволенню не підлягають.
Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до частини восьмої статті 139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Позивачем при зверненні до суду з цим позовом сплачено судовий збір у розмірі 1211,20 грн, що підтверджено квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки від 28 червня 2024 року.
З огляду на те, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, а позов підлягає задоволенню частково внаслідок обрання позивачем належного способу судового захисту у спірних правовідносинах, суд присуджує позивачу понесені ним і документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у загальному розмірі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов адвоката Попова Артема Олеговича в інтересах ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код за ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 грудня 2017 року по 18 липня 2022 року у розмірі 53019,96 грн (п'ятдесят три тисячі дев'ятнадцять гривень 96 коп.), за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року у розмірі 45765,30 грн (сорок п'ять тисяч сімсот шістдесят п'ять гривень 30 коп.), а всього у розмірі 98785,26 грн (дев'яносто вісім тисяч сімсот вісімдесят п'ять гривень 26 коп.), з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя К.О. Пляшкова