Постанова від 05.06.2024 по справі 910/6550/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/6550/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кібенко О.Р. - головуючий, Бакуліна С.В., Баранець О.М.

за участю секретаря судового засідання - Янковського В.А.,

представників учасників справи:

ОСОБА_1 - Хоруженко В.А.,

Міністерства фінансів України - Іщенко Р.А.,

Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" - Трембач О.С.,

Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - не з'явився,

Національного банку України - Пріцак І.Є.,

Кабінету Міністрів України - Полець Д.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 (суддя Сівакова В.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 (колегія суддів: Корсак В.А., Алданова С.О., Євсіков О.О.)

у справі за позовом ОСОБА_1

до Міністерства фінансів України (далі - Мінфін)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1) Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - КБ "Приватбанк", Банк),

2) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд),

3) Національного банку України (далі - НБУ),

4) Кабінету Міністрів України (далі - КМУ)

про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії.

СУТЬ СПОРУ

1. ОСОБА_1 володів простими іменними акціями КБ "Приватбанк" у бездокументарній формі у кількості 129 291 штук, що становило 0,0714% частки у статутному капіталі Банку.

2. У грудні 2016 року на підставі рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного АТ "КБ "Приватбанк" з ринку в порядку, визначеному п.5 ч.2 ст.39, статтями 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій Банку в обмін на грошові зобов'язання Банку перед пов'язаними з Банком особами за вкладами.

3. 20.12.2016 Фонд погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов'язаних осіб неплатоспроможного Банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору, а 21.12.2016 уповноважена особа Фонду від імені всіх власників акцій КБ "Приватбанк" уклала з Державою Україна договір купівлі-продажу акцій банку, за яким Держава Україна в особі Мінфіну придбала 100% акцій КБ "Приватбанк".

4. Так, 20.12.2016 укладено договір про придбання акцій, за наслідками якого відбувся обмін належних позивачу депозитів на акції додаткової емісії (bail-in) КБ "ПриватБанк", а 21.12.2016 - договір купівлі-продажу акцій банку, за наслідками якого акції, отримані позивачем на підставі договору від 20.12.2016, перейшли на користь держави.

5. У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Мінфіну про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій банку в частині продажу на користь держави належних позивачу 129 291 акцій КБ "Приватбанк" та зобов'язання вчинити дії.

6. Суд першої інстанції провадження у справі закрив. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін. Суди вважали, що позивач обрав спосіб захисту, який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

7. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій, просив їх скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржник вказував, що суди попередніх інстанцій порушили право на доступ до правосуддя, його право власності та право на ефективний засіб правового захисту.

8. Верховний Суд у цій справі вирішував питання відповідності вимогам частин 3 та 4 ст.5 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону від 13.05.2020 №590-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" обраного позивачем (акціонером неплатоспроможного банку) способу захисту прав у вигляді вимоги про визнання недійсним договору з відчуження належних позивачу акцій на користь держави у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави. У цій справі виникло питання обґрунтованості застосування положень Закону №590-IX до спірних правовідносин.

9. Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги, виходячи з таких мотивів.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

10. Станом на 16.12.2016 ОСОБА_1 володів простими іменними акціями КБ "Приватбанк" у бездокументарній формі у кількості 129 291 штук загальною номінальною вартістю 36 201 480,00 грн, що становило 0,0714% частки у статутному капіталі Банку, що підтверджується випискою депозитарної установи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Капітал-Стандарт" (далі - ТОВ "Капітал-Стандарт") №17-01/1 від 17.01.2017 про стан рахунку позивача в цінних паперах.

11. 18.12.2016 правління НБУ прийняло рішення №498-рш/БТ "Про віднесення КБ "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних".

12. 18.12.2016 правління НБУ прийняло рішення №499-рш/БТ "Про надання пропозиції КМУ щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", яким запропонувало КМУ розглянути виведення неплатоспроможного КБ "Приватбанк" з ринку у спосіб, визначений п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", шляхом продажу КБ "Приватбанк" інвестору в особі Держави та, серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації КБ "Приватбанк" на суму 116,8 млрд. грн.

13. 18.12.2016 Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення №560/2016 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України економічній сфері та захисту інтересів вкладників", яке введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016, яким:

- враховано інформацію про зростання кредитних ризиків у сфері банківських послуг, що становить загрозу національній безпеці України в економічній сфері;

- запропоновано КМУ розглянути питання щодо капіталізації КБ "Приватбанк" за участю Держави;

- вирішено невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників.

14. 18.12.2016 КМУ прийняв постанову №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", якою:

- прийняв пропозицію НБУ щодо участі Держави в особі Мінфіну у виведенні з ринку КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";

- Держава в особі Мінфіну придбаває акції КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню, а Мінфін для виконання цього забезпечує укладення договору купівлі-продажу акцій КБ "Приватбанк" після здійснення Фондом заходів, визначених ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

15. 18.12.2016 виконавча дирекція Фонду прийняла рішення №2859 "Про запровадження тимчасової адміністрації у КБ "Приватбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", яким розпочато процедуру виведення КБ "Приватбанк" з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації, повноваження тимчасового адміністратора делеговані ОСОБА_2 .

16. 19.12.2016 Фонд прийняв рішення №2860 "Про запровадження плану врегулювання КБ "Приватбанк", яким затвердив план врегулювання неплатоспроможного КБ "Приватбанк" та визначив, що виведення неплатоспроможного КБ "Приватбанк" з ринку здійснюється в спосіб, визначений п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а саме продаж неплатоспроможного банку інвестору.

17. 20.12.2016 Фонд прийняв рішення №2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку КБ "Приватбанк", яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов'язаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

18. 20.12.2016 Фонд прийняв рішення №2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку КБ "Приватбанк", яким погодив умови продажу неплатоспроможного КБ "Приватбанк" та уповноважив уповноважену особу Фонду Шевченка А.М. на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

19. 21.12.2016 уповноважена особа Фонду Шевченко А.М. від імені всіх власників акцій КБ "Приватбанк" уклала з Державою Україна договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131, за яким Держава Україна, в особі Мінфіну придбала 100% акцій КБ "Приватбанк".

Короткий зміст позовних вимог

20. У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Мінфіну про:

1) визнання недійсним договору від 21.12.2016 №БВ-744/16/13010-05/131 у частині продажу на користь держави в особі Мінфіну належних позивачу 129 291 акцій КБ "Приватбанк";

2) зобов'язання Мінфіну повернути належні ОСОБА_1 прості іменні акції КБ "Приватбанк" у кількості 129 291 штук шляхом їх переказу на рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах № НОМЕР_1 , відкритий у ТОВ "Капітал-Стандарт";

3) зобов'язання Мінфіну надати розпорядження на здійснення операції списання цінних паперів з рахунку в цінних паперах № НОМЕР_2 Держави Україна 129 291 штук простих іменних акцій КБ "Приватбанк" та їх переказу на рахунок ОСОБА_1 у цінних паперах № НОМЕР_1 , відкритий у ТОВ "Капітал-Стандарт".

21. Позов обґрунтований тим, що укладенням спірного договору було порушено його права та інтереси і такий правочин суперечить актам цивільного законодавства, що з огляду на статті 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) є підставою для визнання його недійсним.

22. Позивач вважає, що оспорюваний правочин: 1) був вчинений з порушенням порядку, який визначений ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; 2) був вчинений особою, яку позивач не уповноважував на продаж своїх акцій, при чому згоду на продаж таких акцій позивач не надавав, кошти від продажу акцій не отримував, що свідчить про порушення статей 238, 239, 353, 658, 692 ЦК; 3) суперечить вимогам ст.41 Конституції України, ст.353 ЦК та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки, на думку позивача, мало місце втручання у гарантоване йому право на мирне володіння своїм майном.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

23. Господарський суд міста Києва ухвалою від 12.12.2023, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, провадження у справі закрив.

24. Рішення судів мотивоване тим, що позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні ст.13 Конвенції та ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

25. Суди, посилаючись на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, постанові Верховного Суду від 28.06.20223 у справі №910/19005/19, зокрема, зазначили:

- оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), а тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення; така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов'язання інвестора;

- передбачена ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору в цій справі, у контексті застосування гарантій ст.6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права; така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (ч.10 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб");

- з прийняттям Закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" (далі - Закон №590-IX) не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності); як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків; тому питання темпорального застосування Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає;

- обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема, для позивача, відповідало критерію законності в розумінні ст.1 Першого Протоколу до Конвенції; з огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які б відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті;

- вирішити питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача суд може тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі;

- доводи про порушення прав як кредитора (вкладника) / колишнього учасника (акціонера) є необґрунтованими з огляду на наявність компетенції в уповноваженої особи Фонду на укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних із банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання та згідно з приписами п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";

- застосування процесуального припису п.7 розд.ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершене прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням ст.6 Конвенції; воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до ст.5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ, - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом;

- механізм закриття провадження у справі, який передбачений п.7 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи;

- у цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма п.7 розд.ІІ Закону №590-ІХ.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, інших заяв учасників справи

26. 10.04.2024 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, у якій просить їх скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

27. Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд ухвалив судове рішення із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а також через наявну невідповідність висновків, викладених в оскаржуваній постанові, обставинам справи, що призвело до порушення: 1) права на доступ до правосуддя, закріпленого у ст.55 Конституції України, ст.4 ГПК та ст.6 Конвенції; 2) права власності, гарантованого ст.44 Конституції України та ст.1 Першого Протоколу до Конвенції; 3) права на ефективний засіб правового захисту, передбаченого ст.13 Конвенції.

28. Також скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції.

29. Скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, зазначає:

1) суд апеляційної інстанції підтримав закриття провадження у справі через обрання позивачем неналежного способу захисту прав; така позиція суперечить низці постанов Верховного Суду, які стверджують про те, що за певних умов неправильне формулювання позивачем позовної вимоги не є перешкодою для задоволення позову і не може бути підставою для відмови в позові (постанови від 20.09.2023 у справі №910/3453/22; від 16.02.2024 у справі №910/10009/22; від 19.04.2023 у справі №904/7803/21, від 20.09.2023 у справі №910/3453/22, від 01.11.2023 у справі №910/7987/22); відтак оскаржуваною постановою не були враховані висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо самостійного обрання судом належного способу захисту;

2) необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19; вказані правові позиції були враховані апеляційним судом при розгляді справи, що прямо вбачається із тексту оскаржуваної постанови.

30. У касаційній скарзі скаржник, зокрема, вказує:

- стаття 231 ГПК не містить такої підстави для закриття провадження у справі як неправильно обраний спосіб захисту порушеного права, на відсутність такої підстави вказує і практика Верховного Суду; суд першої інстанції повинен був розглянути позов по суті та за наявності відповідних підстав задовольнити його або відмовити у його задоволенні;

- "єдиний ефективний спосіб захисту" прав позивача, про який стверджували суди, є недоступним в силу обмеження строку на оскарження рішень Фонду, НБУ, КМУ і неможливості його поновлення за положеннями ст.266-1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС);

- суд застосував закон, який не міг бути застосований: факт подання особою до суду позову із зазначенням вимог та підстав такого звернення є реалізацією права на судовий захист та є процесуальною дією в розумінні ч.3 ст.3 ГПК, що зумовлює обов'язок суду розглянути спір із застосуванням до спірних правовідносин процесуального закону, чинного на дату звернення відповідної особи до суду та розгляду її позовних вимог; це узгоджується з позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 у справі №911/956/17 та від 21.07.2021 у справі №904/3069/18;

- суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо застосування у цій справі положень Закону №590-ІХ, оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності цим Законом; висновки щодо дії в часі Закону №590-ІХ узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №826/11415/19; позивач звернувся до суду з позовом у травні 2018 року, однак Закон №590-ІХ, яким внесені зміни до ст.5 ГПК, набрав чинності 23.05.2020;

- застосування Закону №590-ІХ у цій справі призведе до порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції та ст.41 Конституції України.

31. 09.05.2024 надійшов відзив Мінфіну, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

32. У відзиві Мінфін зазначає:

- частина 3 ст.5 ГПК на сьогодні імперативно визначає єдиний спосіб захисту прав колишніх власників акцій КБ "ПриватБанк" - відшкодування завданої шкоди у грошовій формі; ч.4 ст.5 ГПК в редакції Закону №590-IX закріплює неможливість визнання недійсним оспорюваного договору у випадку визнання незаконними рішень держаних органів, в результаті яких було укладено оспорюваний договір; таким чином, провадження у вказаній справі підлягає закриттю;

- позивач обрав спосіб захисту своїх прав - визнання недійсним правочину, що не відповідає вимогам ч.3 ст.5 ГПК, суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі;

- суди встановили, що на вимоги пов'язаних із неплатоспроможним банком осіб про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool";

- на час укладення оспорюваного правочину нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку;

- Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права; положення ст.5 ГПК є нормами матеріального права, незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі;

- з прийняттям Закону №590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності); як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків; тому питання темпорального застосування Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

33. 13.05.2024 надійшов відзив НБУ, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

34. У відзиві НБУ, зокрема, зазначає:

- обраний Вітязем О.П. спосіб захисту порушених прав та інтересів є неефективним, що зумовлює необхідність закриття провадження.

- обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про законність закриття судом першої інстанції провадження в цій справі на підставі п.7 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-ІХ;

- оскаржувані рішення узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

- аналіз касаційної скарги вказує, що доводи скаржника щодо незаконності оскаржуваних рішень зводяться до незгоди із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

- є безпідставними й такими, що вводять в оману, доводи ОСОБА_1 про те, що 25.01.2021 Окружний адміністративний суд міста Києва у справі №640/17415/20 залишив позовну заяву без розгляду на підставі пропущення строків оскарження, передбачених в ч.2 ст.266-1 КАС - тобто тримісячного строку, який не підлягає поновленню за судовим рішенням.

35. 15.05.2024 надійшов відзив КБ "Приватбанк", у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

36. У відзиві КБ "Приватбанк", зокрема, вказує:

- суди попередніх інстанцій встановили, що на момент звернення з позовом про визнання недійсним оспорюваного правочину, укладеного у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного, всі процедури, обумовлені підготовкою i передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені;

- при прийнятті рішень про закриття провадження за вказаною справою суди попередніх інстанцій відповідно до ч.4 ст.236 ГПК було враховано висновки Верховного Суду щодо правильного застосування наведених вище норм у правовідносинах з виведення неплатоспроможного КБ "Приватбанк" з ринку за участі держави, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та у постанові Верховного Суду від 28.06.20223 у справі №910/19005/19;

- доводи касаційної скарги не спростовують законності рішень суддів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі та вірного застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального i процесуального права;

- суди попередніх інстанцій застосували ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", частини 3, 4 ст.5 ГПК та Закону №590-IX у повній відповідності до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19;

- висновки та мотиви Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, в повній мірі спростовують твердження позивача про те, що застосування судами попередніх інстанцій положень ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Закону №590-IX як підстави для закриття провадження у даній справі призводить до порушення статей 4, 231 ГПК, статей 6, 13 Конвенції, ст.1 Першого протоколу до Конвенції, ст.41 Конституції України та принципу недопустимості зворотної дії закону у часі;

- додатковим спростуванням тверджень позивача про невідповідність Конституції України застосування положень Закону №590-IX є також той факт, що 23.11.2023 Велика Палата Конституційного Суду України постановила ухвалу про закінчення конституційного провадження у справі за конституційним поданням 64 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів Закону №590-IX та цього закону в цілому, окремих приписів Цивільного кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Законів "Про Національний банк України", "Про банки i банківську діяльність", "Прo систему гарантування вкладів фізичних осіб", "Про виконавче провадження" зі змінами, унесеними Законом №590-IX;

- доводи позивача про те, що такий спосіб захисту як відшкодування завданої позивачу шкоди у грошовій формі начебто на практиці не доступний йому, не відповідають дійсності, оскільки позивач з відповідним позовом до суду не звертався;

- щодо адміністративної справи позивача (справа №640/17415/20), позов у якій було залишено судом без розгляду, то у цій справі позивач не заявляв вимог про відшкодування завданої йому шкоди у грошовій формі.

- положення Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (п.1 абз.2 ч.6 ст.41) прямо унеможливлюють повернення позивачу акцій КБ "Приватбанк" в будь-який спосіб, а Держава Україна, як інвестор, який здійснив придбання акції неплатоспроможного банку відповідно до вимог Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не може бути позбавлена права власності на акції Банку шляхом їх повернення позивачу будь-яким способом;

- приписи частин 3 та 4 ст.5 ГПК та ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у поєднанні з позицією висвітленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 свідчить про обрання позивачем неналежного способу захисту, що є імперативною підставою для закриття провадження за відповідною справою.

37. 03.06.2024 надійшли письмові пояснення КБ "Приватбанк", у яких, зокрема, вказує, що скаржник, зазначаючи про необхідність відступлення від правового висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19, не навів будь-якого обґрунтування щодо необхідності такого відступу, зокрема, не довів наявності істотних причин для цього (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення); у касаційній скарзі відсутнє посилання на конкретну норму права (абзац, пункт, частину статті), від висновку щодо застосування якої варто відступити; зміст вказаної скарги зводиться до незгоди заявника із ухваленими у справі судовими рішеннями господарських судів попередніх інстанцій.

Надходження касаційної скарги на розгляд Верховного Суду

38. Верховний Суд ухвалою від 02.05.2024 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 розгляд касаційної скарги призначив у відкритому судовому засіданні на 22.05.2025.

39. Верховний Суд ухвалою від 22.05.2024 оголосив перерву у судовому засіданні до 05.06.2024.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо доводів скаржника про порушення права на доступ до правосуддя

40. Скаржник вважає, що оскаржувані рішення прийняті з порушенням положень ст.4 ГПК, ст.6 Конвенції та не спростовують той факт, що на момент подачі цього позову використаний позивачем спосіб захисту його прав (визнання договору недійсним у зв'язку із незаконністю актів державних органів у процедурі виведення банку з ринку в рамках розгляду справи саме судами цивільної юрисдикції) існував і був ефективним. Коли позивач звертався із цим позовом у травні 2018 року, у нього не було жодних підстав сумніватися в тому, що він використовує ефективний спосіб захисту; КБ "Приватбанк" у своїх перших поясненнях не зазначав про неефективний спосіб захисту.

41. Скаржник наголошує, що сім'я Суркісів зверталася з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва (справа №826/20221/16), вимагаючи визнання незаконними та скасування рішення Комісії про визнання їх пов'язаними особами, рішення КМУ щодо обміну їхніх депозитів на акції КБ "Приватбанк" та щодо продажу цих акцій Фондом, та визнання недійсними Договорів про акції. За результатами розгляду справи №826/20221/16 Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.06.2020 провадження у справі закрила, зазначивши, що позивачі у першу чергу оскаржували дійсність Договору, який по суті є цивільно-правовим, такий спір підлягає розгляду судом цивільної юрисдикції.

42. ОСОБА_1 також зазначає, що він вже звертався до Окружного адміністративного суду міста Києва (справа №640/17415/20) з позовом до Фонду, НБУ, КМУ, в якому просив визнати протиправними та скасувати постанову Фонду від 18.12.2016 №961, рішення правління НБУ від 18.12.2016 №498-рш/БТ, рішення правління НБУ від 18.12.2016 №499-рш/БТ, рішення виконавчої дирекції КМУ від 19.12.2016 №2860 та рішення виконавчої дирекції КМУ від 20.12.2016 №2893. Втім, Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 25.01.2021 у справі №640/17415/20 залишив позовну заяву без розгляду на підставі пропущення строків оскарження, тобто тримісячного строку, який не підлягає поновленню за судовим рішенням. Ця ухвала була залишена без змін постановами Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2021 та Верховного Суду від 15.09.2021.

43. Новий спосіб захисту, створений Законом №590-ІХ, за переконанням скаржника, не є доступним для нього, бо строк звернення до цього механізму обмежений трьома місяцями після оприлюднення відповідних актів, причому цей строк не підлягає поновленню за будь-яких обставин. Звернення позивача до адміністративного суду виявилося марним у силу обмеження строку на звернення. Аргументи позивача, що до нього таке обмеження не мало б застосовуватись, суди проігнорували.

44. Скаржник стверджує, що закриття провадження у цій справі на підставі застосування п.7 Прикінцевих та перехідних положень Закону №590-ІХ або п.1 ч.6 ст.41 Закону №4452 призводить до порушення права позивача на доступ до суду, яке гарантоване ст.55 Конституції України, ст.4 ГПК та ст.6 Конвенції. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

45. Крім того, скаржник наголошував на необхідності взяття до уваги рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), обґрунтовуючи це таким.

46. У випадках, коли рішення, прийняті адміністративними органами влади, що визначають права та обов'язки цивільного характеру, самі по собі не відповідають вимогам ст.6 Конвенції, необхідно, щоб такі рішення у подальшому підлягали контролю з боку "судового органу, який має повну юрисдикцію" та забезпечує гарантії цієї статті (див. Albert and Le Compte v. Belgium, 10.02.1983, Series A №58, пар.29; Ortenberg v. Austria, 25.11.1994, Series A №295-B, пар.31 ; та Bryan v. the United Kingdom, 22.11.1995, Series A №335-A, пар.40).

47. ЄСПЛ зазначив, що ст.6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (див. Bellet v. France, 04.12.1995, Series A №333- B, пар.36).

48. ЄСПЛ неодноразово підкреслював особливу важливість принципу "належного урядування". Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. Beyeler V. Italy [GC]), №33202/96, пар.120, ECHR 2000-1; Oneryildiz v. Turkey [GC], №48939/99, пар.128, ECHR 2004-XII; Megadat.com S.r.l. v. Moldova, №21151/04, пар.72, 08.04.2008; Moskal v. Poland, №10373/05, пар.51, 15.09.2009). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, Leias v. Croatia, №55555/08, пар.74, 20.05.2010; Toscuta and Others v. Romania, №36900/03, пар.37, 25.11.2008).

49. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника в цій частині з огляду на таке.

50. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (ст.6 Конвенції).

51. На національному рівні, зокрема, у ст.55 Конституції України, закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

52. Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (ч.1 ст.4 ГПК).

53. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 ГПК).

54. У цій справі позивач оскаржує договір купівлі-продажу акцій КБ "ПриватБанк", за наслідками якого акції позивача перейшли на користь держави внаслідок проведення процедури націоналізації Банку.

55. ОСОБА_1 , посилаючись на відсутність жодних підстав сумніватись у тому, що він використовує ефективний спосіб захисту, наголосив, що він вже звертався до суду в порядку адміністративного судочинства для оскарження рішень КМУ, НБУ, Фонду, на підставі яких була проведена націоналізація КБ "Приватбанк". Втім, Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 25.01.2021 у справі №640/17415/20 залишив позовну заяву без розгляду на підставі пропущення позивачем шестимісячного строку звернення до суду без поважних на те причин. Ця ухвала була залишена без змін постановами Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2021 та Верховного Суду від 15.09.2021.

56. Верховний Суд у постанові від 15.09.2021 у справі №640/17415/20 вказав, що копії рішень НБУ №498-рш/БТ та №499-рш/БТ були витребувані судом та долучені до матеріалів справи №910/6550/18, ОСОБА_1 ознайомився з їх змістом 22.06.2018 та 20.07.2018, однак з позовом до адміністративного суду звернувся 28.07.2020, тобто поза межами шестимісячного строку, встановленого законодавцем. Верховний Суд зазначив, що положення КАС, чинні на момент прийняття оскаржуваних рішень суб'єктів владних повноважень, жодним чином не обмежували позивача звернутися до адміністративного суду з відповідним позовом, використовуючи встановлений законодавством України порядок оскарження рішень суб'єктів владних повноважень.

57. Законом №590-ІХ було доповнено КАС статтею 266-1, яка регламентує особливості провадження у справах щодо оскарження індивідуальних актів НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ стосовно виведення банків з ринку. Ця стаття передбачає можливість оскарження індивідуального акта/рішення цих органів протягом трьох місяців з дня оприлюднення такого акта/рішення в порядку, визначеному законом. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

58. Отже, можливість звернення до суду з вимогами про оскарження індивідуальних актів НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР та рішень КМУ обмежена строками такого звернення.

59. ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду лише через два роки після ознайомлення з оскаржуваними актами, на підставі яких відбулася націоналізація Банку. Це і стало причиною для закриття провадження в адміністративній справі.

60. Позивач помилково вважає, що обмеження щодо строків звернення до суду до нього не мало б застосовуватися, адже застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

61. Такий правовий підхід відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у пунктах 37-39 постанови від 08.07.2021 у справі №9901/89/21:

"37. ЄСПЛ у пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі «Мушта проти України» нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

38. У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41).

39. Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду".

62. Оспорюваний правочин вчинений на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення КБ "ПриватБанк" до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов'язаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

63. Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваного позивачем правочину та станом на момент розгляду справи є чинними й не скасовані в судовому порядку.

64. Крім того, наголошуючи на обґрунтованості звернення до господарського суду саме з такими вимогами, скаржник вказував на те, що за результатами розгляду справи №826/20221/16 Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.06.2020 провадження у справі закрила, зазначивши, що позивачі у першу чергу оскаржували дійсність Договору купівлі-продажу акцій КБ "Приватбанк", який по суті є цивільно-правовим, такий спір підлягає розгляду судом цивільної юрисдикції.

65. Втім, викладена у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду позиція, на думку скаржника, була хиткою. Про це свідчить те, що з дев'ятнадцяти суддів Великої Палати Верховного Суду п'ятнадцять суддів висловили свої окремі думки або щодо мотивувальної частини постанови, або щодо резолютивної, вважаючи, що суд мав ухвалити інше рішення.

66. Так, наприклад, судді Антонюк Н. О., ОСОБА_3 , Кібенко О. Р., Лобойко В. М., Пророк В. В., Рогач Л. І. у збіжній окремій думці у справі №826/20221/16 вказали таке:

"Звертаємо увагу на те, що процедура відновлення платоспроможності банку спрямована на досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті, зокрема, покарання певних кредиторів шляхом їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку. Хоч кредитори банку, включені до дев'ятої черги задоволення вимог, при ліквідації банку зазвичай не отримують жодних виплат, але така процедура не має конфіскаційних наслідків, натомість не допускає безпідставне збагачення кредиторів у зв'язку із заміною ліквідації банку на відновлення його платоспроможності.

Отже, застосування процедури «бейл-ін» до незабезпечених кредиторів - пов'язаних з банком осіб не є публічно-правовою санкцією за порушення законодавства, ця процедура спрямована на фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів - пов'язаних з банком осіб та/або їх конвертацію в акції, а тому застосовувані в межах цієї процедури заходи мають цивільно-правову природу (погашення вимог кредиторів певної групи перед неплатоспроможним банком).

…

провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання нечинними з моменту укладення договорів про придбання акцій та актів приймання-передачі за цими договорами та про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку та акта виконання зобов'язань за цим договором не здатне поновити прав позивачів незалежно від юрисдикції суду. Тому поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Отже, провадження у справі в частині зазначених вимог слід закрити, оскільки спір у цій частині не підлягає судовому розгляду в суді жодної юрисдикції".

67. Такий підхід згодом знайшов своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, яка ухвалена у подібних до цієї справи правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду вказала, що провадження за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного КБ "Приватбанк" та про відчуження на користь держави належної йому частки не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку; єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

68. Дійсно, право особи звернутися до суду із захистом свого порушеного права гарантоване як Конвенцією, так і Конституцією України й іншими законами України. Втім, право на доступ до суду має бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним або ілюзорним" (п.34 рішення ЄСПЛ у справі "Matthews v. the United Kingdom") від 18.02.1999, заява № 24833/94).

69. Звернення позивача до суду з позовними вимогами, які не здатні поновити його права як колишнього акціонера Банку, безперечно, не буде практичним та ефективним, а суди, розглядаючи таку вимогу, фактично здійснюватимуть "розгляд заради розгляду".

70. В абз.6 п.9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003 наголошується, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

71. Щоб бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що може бути ефективно реалізованим (п.31 висновку № 11 (2008) КРЄС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень).

72. Таким чином, розгляд судами вимог, які за будь-яких умов не можуть бути задоволені, лише створить додаткове навантаження на судову систему та не призведе до бажаного позивачем результату. Розгляд по суті позову, який пред'явлений з обранням завідомо неналежного способу захисту, може не узгоджуватися з вимогами реального та ефективного захисту й поновлення порушених прав, реалізації (виконання) судового рішення. Крім того, це створює невиправдане навантаження на судові органи, які вимушені розглядати справи, що завчасно позбавлені будь-якої юридичної перспективи.

73. Вочевидь, зазначене не відповідає принципу процесуальної економії, породжує питання ефективності використання ресурсів правосуддя та часового параметру ефективності судового захисту.

74. На відміну від розгляду по суті, який має супроводжуватися встановленням обставин справи і вирішенням питань про факти, для розгляду позову із завідомо неналежним способом захисту немає значення, існують чи ні ті обставини, про які стверджує позивач. Завдання ефективного судочинства і принцип процесуальної економії зобов'язують суд зробити цей висновок якнайшвидше.

75. Зокрема, якщо особа матиме намір ініціювати новий процес з вимогою, яка буле належною, її помилка з обранням неналежного захисту у невдалому процесі не становитиме, як правило, поважної причини для зволікання із зверненням з новим позовом.

76. Стаття 16 ЦК містить невичерпний перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також встановлює, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільне законодавство допускає обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору.

77. За змістом доводів скаржника вбачається, що він не звертався до суду з вимогами про відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди, хоча не був позбавлений такої можливості.

78. Крім того, аналізуючи посилання скаржника на практику ЄСПЛ, Верховний Суд звертає увагу на таке.

79. Відповідно до ст.17 Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

80. Разом із тим посилання на рішення ЄСПЛ має враховувати контекст відповідної норми Конвенції, яка підлягає застосуванню, та фактичний контекст рішення. Довільне трактування може призвести до викривлення правової позиції ЄСПЛ, що викладена у справі.

81. Так, у справі "Albert and Le Compte v. Belgium, 10.02.1983, Series A №58" лікарі Альфред Альберт та Герман Ле Конт стверджували про порушення ч.1 ст.6 Конвенції за результатами розгляду дисциплінарних проваджень, за наслідками яких заявники були відсторонені від практики. Дослідивши питання безсторонності касаційного суду та апеляційної ради, ЄСПЛ не встановив наявність порушень. Щодо питання публічності, ЄСПЛ дійшов висновку, що справи заявників не були публічно заслухані "трибуналом", компетентним визначити всі аспекти справи та публічно проголосити рішення. У цьому аспекті за конкретних обставин мало місце порушення ч.1 ст.6 Конвенції.

82. За обставинами справи "Ortenberg v. Austria, 25.11.1994, Series A №295-В" заявниця оскаржувала до районної ради законність планів землеустрою і розвитку, а також вказувала на суттєві незручності, яких вона могла б зазнати в разі здійснення проєктованої забудови. Рада відмовила в задоволенні вимог, викладених у заяві. Тоді заявниця звернулася із скаргою на дії районної ради до Уряду землі Верхня Австрія, який також відхилив її вимоги. Пані Ортенберґ оскаржила дії Уряду землі Верхня Австрія у Конституційному Суді (щодо забудови двох ділянок) і в Адміністративному суді (щодо забудови інших трьох). Конституційний Суд визнав плани розвитку і землеустрою законними, відхилив апеляційні скарги у всіх випадках і передав справи на розгляд в Адміністративний Суд. Адміністративний суд визнав заяви позивачки безпідставними. Посилаючись на ч.1 ст. 6 Конвенції і ст. 1 Протоколу № 1, заявниця стверджувала, що не мала можливості захищати свої права в суді з належною повнотою повноважень і їй не було надане право на безстороннє публічне слухання. ЄСПЛ вирішив, що порушення ч.1 ст.6 Конвенції щодо доступу до суду та щодо справедливості провадження не було.

83. За обставинами справи "Bryan v. the United Kingdom, 22.11.1995, Series A №335-А" рада вручила пану Брайяну повідомлення про примусове виконання з вимогою знесення двох цегляних будівель та вивезення будівельних матеріалів протягом трьох місяців. Заявник подав апеляцію Державному секретарю з питань навколишнього середовища. Відповідно до законодавства було призначено інспектора для проведення перевірки та розгляду скарги. Інспектор відхилив апеляцію за трьома підставами, але задовольнив її за однією підставою в тій мірі, згідно з якою термін відповідності повинен бути продовжений з трьох до шести місяців. Заявник оскаржив рішення інспектора, однак Високий Суд відхилив апеляцію. Пан Брайян просив ЄСПЛ визнати, що мало місце порушення ст.6 Конвенції та присудити справедливу сатисфакцію. ЄСПЛ вирішив, що порушення ч.1 ст.6 Конвенції не було.

84. Отже, у жодній з цих справ ЄСПЛ не досліджував дотримання ч.1 ст.6 Конвенції в разі закриття провадження судом у разі обрання позивачем неналежного способу захисту. Більш того, в двох із трьох справ, на які посилається скаржник, порушення ч.1 ст.6 Конвенції не встановлено.

85. Скаржник також цитує пар.36 рішення ЄСПЛ у справі "Bellet v. France, 04.12.1995, Series A №333- B", згідно з яким ст.6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.

86. Водночас поза увагою скаржника залишився пар.31 цього рішення, де зазначається, що з моменту встановлення принципу права на доступ до суду у своєму рішенні від 21.02.1975 у справі "Golder v. the United Kingdom, Series A №18" (p.18, para. 36) Суд уточнив сферу його застосування, зокрема, що право на доступ до судів, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним, але може підлягати обмеженням. Про це ЄСПЛ також наголошує в низці інших рішень, конкретизуючи критерії для їх застосування.

87. Скаржник також зазначає про важливість принципу "належного урядування". Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. Beyeler V. Italy [GC]), №33202/96, пар.120, ECHR 2000-1; Oneryildiz v. Turkey [GC], №48939/99, пар.128, ECHR 2004-XII; Megadat.com S.r.l. v. Moldova, №21151/04, пар.72, 08.04.2008; Moskal v. Poland, №10373/05, пар.51, 15.09.2009). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, Leias v. Croatia, №55555/08, пар.74, 20.05.2010; Toscuta and Others v. Romania, №36900/03, пар.37, 25.11.2008).

88. Разом із тим Верховний Суд не вважає, що принцип належного урядування був порушений за результатами розгляду позову Вітязя О.П. Позивач мав прогнозовану та безпосередню можливість скористатися належним способом захисту, однак натомість пред'явив неналежні матеріально-правові вимоги. Негативні наслідки, пов'язані з цим, за загальним правилом покладаються на самого позивача, і це не може вважатися порушенням Конвенції.

Щодо доводів про порушення права власності

89. Скаржник вказує, що його вимоги у цій справі держава намагається погасити ретроспективно, обмеживши доступ до нового механізму захисту, передбаченого ст.266-1 КАС, непоновлюваним строком звернення. Держава повністю позбавляє позивача будь-яких механізмів захисту його права власності, чим порушує ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

90. Закон №590-ІХ фактично та навмисно погашає вимоги позивача, які вже подані до суду щодо захисту його права власності. В аналогічній справі Pressos Compaснa Naviera S.A. and Others v. Belgium (judgment of 20.11.1995, Series A №332, p.23, пар.38) ЄСПЛ визнав порушенням права власності заявників прийняттям державою закону, яким були погашені їхні вимоги щодо стягнення компенсацій з держави, що були на той момент вже подані до суду. Застосування Закону №590-ІХ у цій справі призведе до аналогічного порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції та ст.41 Конституції України.

91. Звертаючись до позиції ЄСПЛ, скаржник вказує таке.

92. Національне законодавство має забезпечувати засіб юридичного захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією. Принципи законності та верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які впливають на основоположні права людини, у деяких випадках підлягали певній формі перегляду у змагальному процесі незалежним органом, компетентним розглядати підстави вжиття заходів і відповідні докази. Дійсно, ст.1 Першого протоколу до Конвенції не містить процесуальних вимог, і відсутність судового контролю сама по собі не становить порушення цього положення. Проте вона передбачає, що будь-яке втручання у мирне володіння майном має супроводжуватися процесуальними гарантіями, які надають відповідній фізичній або юридичній особі обґрунтовану можливість звернутися зі своєю справою до компетентних органів влади з метою ефективного оскарження заходів, які становлять втручання у права, гарантовані цим положенням. Під час перевірки дотримання цієї умови слід провести комплексний розгляд відповідних судових та адміністративних процедур (див. Capital Bank AD v. Bulgaria, №49429/99, пар.74-80, ECHR 2005-XII (extracts)).

93. Щодо права власності, позитивні зобов'язання держави можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності (див., Lуpez Ostra v. Spain, judgment of 09.12.1994, Series A №303-C, пар.55). Це означає, зокрема, що держави зобов'язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії і, таким чином, дозволяють національним судам і трибуналам ефективно та справедливо вирішувати будь-які спори (Sovtransavto Holding v. Ukraine, №48553/99, пар.96, ECHR 2002-VII).

94. ЄСПЛ, зокрема, встановлював порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції у випадках, коли не було ефективних ретроспективних засобів юридичного захисту, які би заявник міг використати стосовно постанов НБУ щодо неплатоспроможних банків (див, mutatis mutandis, Feldman and Slovyanskyy Bank v. Ukraine, №42758/05, пар.59, 21.12.2017).

95. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника в цій частині з огляду на таке.

96. ОСОБА_1 , стверджуючи про порушення його прав унаслідок укладення спірного договору від його імені як акціонера КБ "ПриватБанк", вказує на втручання у гарантоване право на володіння майном, порушення порядку, визначеного ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та неуповноваження жодної особи на укладення договору від імені позивача.

97. Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15.05.2014 "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм" (далі - Директива 2014/59/ЄС) процедура "бейл-ін" (англ. - "bail-in tool") визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та / або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов'язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення.

98. Відповідно до ст.57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть за умови дотримання національного корпоративного законодавства брати участь у рекапіталізації установи або суб'єкта, зазначених у пунктах "b", "c", "d" ст.1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) №575/2013.

99. Параграфом 5 ст.66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до пар.4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов'язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена.

100. Стаття 85 цієї Директиви визначає порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов'язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв'язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

101. В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку ("bail-in"), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні", чинного з 10.11.2018.

102. Ця процедура діяла на час вчинення оспорюваного правочину. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

103. Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений п.4 або п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", передбачала прийняття КМУ рішення за пропозицією НБУ, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов'язань банку перед пов'язаними особами на акції додаткової емісії (ч.3 ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; тут і далі - в редакції, чинній на час вчинення оспорюваного правочину).

104. Також законодавець передбачив обов'язок Фонду в день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до п.5 ч.2 ст.39 цього Закону вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд відповідно до закону набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (ч.3 ст.41 та частини 4, 6 ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

105. Разом з тим із процедури "bail-in" виключено кредиторів - юридичних та фізичних осіб, які не пов'язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов'язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов'язаності із банком. Такі кредитори в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (ч.6 ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

106. Метою виключення із процедури "bail-in" першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов'язаних із банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої - захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов'язаних осіб.

107. Процедура "bail-in" не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов'язаними з банком особами, та / або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

108. Так, відповідно до ч.6 ст.41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку залишається від'ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

109. Отже, на вимоги пов'язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, колишніх акціонерів) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool".

110. Спеціальний Закон "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачає обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до ч.6 ст.41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

111. Отже, на час укладення оспорюваного правочину нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

112. Таке регулювання Україна прийняла з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов'язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі ст.85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, внаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

113. Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов'язання інвестора.

114. Відповідаючи на запитання щодо відповідності обмежень, які передбачені ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та які узгоджуються з регулюванням за ст.85 Директиви 2014/59/ЄС, вимогам ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, ст.41 Конституції України Верховний Суд звертає увагу на таке.

115. Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

116. Відповідно до ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, яка є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

117. ЄСПЛ тлумачить поняття "майно" (possessions) набагато ширше, ніж поняття "майно" розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті ст.1 Першого Протоколу до Конвенції під "possessions" розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист ст.1 Першого Протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура ("добре ім'я"), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), заява №31107/96, рішення ЄСПЛ від 25.03.1999, пар.54; "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, рішення ЄСПЛ від 05.01.2000, пар.100; "Броньовский проти Польщі" (Broniowski v. Poland), заява №31443/96, рішення ЄСПЛ від 22.06.2004, пар.129; "Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки" (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява №39794/98, рішення ЄСПЛ від 10.07.2002, пар.69; "Прессос компанія Нав'єра А. О." та інші проти Бельгії" (Pressos Compania Naviera S. A. and оthers v. Belgium), заява №17849/91, рішення ЄСПЛ від 20.11.1995).

118. Закріплений у 1 реченні ст.1 Першого Протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачені у 2 та 3 реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

119. У п.2.4 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 №8-р(I)/2022 Конституційний Суд України дійшов висновку, що держава встановлює як потрібні ті заходи втручання у право власності, які дають змогу досягти легітимної мети з дотриманням принципів правомірного втручання.

120. Відповідно до ст.8 Конституції України у її взаємозв'язку з приписами ч.3 ст.22, ч.1 ст.64 Конституції України верховенство права (правовладдя) вимагає, щоб утручання в конституційні права і свободи людини завжди було домірним (п.2.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 19.04.2023 №4-р(II)/2023).

121. Обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, їх установлюють виключно Конституція і закони України, вони мають відповідати правомірній меті, бути обумовлені суспільною потребою досягнення цієї мети, домірними; у разі обмеження конституційного права (свободи) законодавець зобов'язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке уможливить оптимальне досягнення правомірної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права (свободи) і не порушуватиме сутності такого права (пп.5.1 п.5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.03.2023 №3-р(II)/2023).

122. У цьому контексті Верховний Суд зазначає, що надання уповноваженій особі Фонду відповідно до п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом.

123. Отже, таке обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема, для позивача, відповідало критерію законності в розумінні ст.1 Першого Протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності КБ "ПриватБанк" як банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі.

124. З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті. Інакше кажучи, Верховний Суд не вбачає порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача шляхом придбання акцій неплатоспроможного Банку в обмін на грошові зобов'язання останнього перед позивачем і викупу державою цих акцій, позаяк законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

125. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 наголосила на такому. У ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку заінтересовані особи (кредитори) включаються до дев'ятої черги. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на незаконність дій уповноважених осіб Фонду щодо вчинення правочинів, прийнятих на виконання рішень НБУ, Фонду, КМУ, без погодження з позивачем. Отже, такі рішення були підставою для укладення відповідних договорів, один із яких оспорюється позивачем, що має наслідком застосування спеціальних норм, передбачених ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо обмеження способів захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, які в подальшому було конкретизовано частинами 3 і 4 ст.5 ГПК у редакції Закону №590-IX. Вирішення питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. А для застосування ч.3 ст.5 ГПК необхідно встановити, що позивач є (був) учасником банку й обґрунтовує порушення прав та інтересів виведенням неплатоспроможного банку з ринку або ліквідацією банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ.

126. Позивач не аргументував порушення своїх прав наявністю активів у неплатоспроможного банку, які б дозволяли задовольнити вимоги кредиторів дев'ятої черги такого банку в його ліквідаційній процедурі. Отже, позивач не доводив порушення його майнових інтересів наявністю активів неплатоспроможного банку, які б дозволили задоволення вимог дев'ятої черги. Утім доводи про порушення його прав акціонера є необґрунтованими з огляду на наявність компетенції в уповноваженої особи Фонду на укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов'язаних із банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання та згідно з приписами п.5 ч.2 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

127. Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на окремі цитати ЄСПЛ у справах "Capital Bank AD v. Bulgaria, №49429/99" (пар.74-80), "Lopez Ostra v. Spain, 09.12.1994, Series A №303-С" (p.55, пар.55) та Sovtransavto Holding v. Ukraine, №48553/99" (пар.96), оскільки національне законодавство України передбачає належний спосіб захисту порушених прав позивача (відшкодування у грошовій формі), який може бути реалізований у межах судового розгляду. Втім, унаслідок власної суб'єктивної поведінки ОСОБА_1 таким способом захисту не скористався.

Щодо доводів про ефективність обраного позивачем способу захисту прав як акціонера Банку

128. Скаржник вказує, що оскаржувані судові рішення нехтують правом позивача на ефективний засіб правового захисту, що гарантоване ст.13 Конвенції, у контексті захисту права на власність. Так само Верховний Суд знехтував цим правом у справах №910/18214/19 та у справі №910/19005/19. Порушення приписів ст.13 Конвенції зумовлено відсутністю практичної можливості подати позов про відшкодування завданої позивачу шкоди у грошовій формі, що є "єдиним ефективним способом захисту" за оскаржуваною ухвалою. В силу обмеження строку на оскарження рішень Фонду, НБУ, КМУ і неможливості його поновлення за положеннями ст.266-1 КАС, цей спосіб захисту на практиці не доступний позивачу. Суди попередніх інстанцій позбавили позивача будь-якого ефективного засобу правового захисту щодо його права власності, що призводить до порушення ст.13 Конвенції.

129. ОСОБА_1 також зазначає, що ефективність засобу правового захисту оцінюється in concreto (див. Colozza and Rubinat v. Italy, Commission decision, 1982, пункти 146-147), тобто щодо конкретної ситуації. Засіб правового захисту, гарантований ст.13 Конвенції, має бути "ефективним" на практиці, а також за законом (Menteпар.and Others v. Turkey, 28.11.1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII, пар.89; Ilhan v. Turkey [GC], №22277/93, пар.97, ECHR 2000-VII). Суд повинен реалістично враховувати не тільки наявність формальних засобів правового захисту в правовій системі відповідної Договірної сторони, але й загальний правовий та політичний контекст, в якому вони діють, а також особисті обставини заявника (див. Akdivar and Others v. Turkey, 16.09.1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, пар.69).

130. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника з огляду на таке.

131. Відповідно до ч.1 ст.2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

132. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст.5 ГПК).

133. Зі змісту статей 15, 16 ЦК вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

134. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

135. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16 (п.5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (п.14) та від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (п.40)).

136. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п.40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 та від 09.02.2021 у справі №381/622/17 (п.14).

137. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

138. Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. У п.145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom), заява №22414/93, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні ст.13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає ст.13 Конвенції.

139. Як вже зазначалося, на час укладення оспорюваного правочину норми матеріального права вже обмежували права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

140. Таке регулювання Україна прийняла з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов'язань за міжнародними договорами, воно узгоджується зі ст.85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, внаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

141. Ці законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов'язання інвестора.

142. Суди встановили, що на момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій КБ "ПриватБанк", всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

143. Відтак провадження в цій справі за позовними вимогами про недійсність правочину із відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100% акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити права позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

144. Отже, позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні ст.13 Конвенції та ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

145. Крім того, матеріально-правові вимоги , заявлені скаржником у межах обраного способу захисту, взагалі не можуть бути задоволені за будь яких умов.

146. Дійсно, обрання неефективного способу захисту прав та інтересів є самостійною підставою для відмови у позові.

147. Втім у цьому випадку суди попередніх інстанцій, керуючись положеннями Директиви 2014/59/ЄС, Закону №590-ІХ, висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, дійшли правильних висновків про необхідність закриття провадження у справі.

148. Фактично вимоги особи про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій у процедурі націоналізації банку не можуть бути задоволені в суді жодної інстанції.

149. Суд може розглянути справу та застосувати наслідки неефективності обраного способу захисту, проте це лише створить видимість захисту права особи, створить навантаження на судову систему, тоді як насправді таке право залишиться незахищеним.

150. Отже, позовна вимога позивача у цій справі була сформульована одразу так, що суди фактично були позбавлені можливості її задоволення.

151. Скаржник з посиланням на висновки Верховного Суду вказує, що за певних умов неправильне формулювання позивачем позовної вимоги не є перешкодою для задоволення позову і не може бути підставою для відмови в позові.

152. Верховний Суд, проаналізувавши постанови, на які посилається скаржник, зазначає таке.

153. У справі №910/3453/22 розглядався спір про визнання незаконним і скасування рішення, визнання договору про укладення договору оренди земельних ділянок на новий строк недійсним та зобов'язання повернути земельні ділянки.

154. Верховний Суд у постанові від 20.09.2023 справі №910/3453/22 вважав, що вимога про скасування рішення Київради та визнання недійсним договору не є належними способами захисту прав. Щодо зобов'язання повернути територіальній громаді земельні ділянки, Верховний Суд зазначив, що належним способом захисту є вимога про витребування ділянок з володіння відповідача-2, однак прокурор сформулював позовні вимоги в цій частині як зобов'язання повернути територіальній громаді земельну ділянку, суд вважав, що формальна помилка позивача не може бути підставою для відмови в позові.

155. У справі №910/10009/22 розглядався спір про визнання протиправним та скасування наказу про відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану, визнання недійсним акту та зобов'язання вчинити дії.

156. Верховний Суд у постанові від 16.02.2024 у справі №910/10009/22 вказав, що задоволення вимоги про визнання протиправним та скасування наказу є неналежним, зокрема, неефективним способом захисту прав та інтересів, оскільки наказ вже виконаний, а тому вичерпав свою дію. Суд зазначив, що позивач, вимагаючи зобов'язати відповідача повернути спірний автомобіль, заявив вимогу, спрямовану на витребування майна, однак сформулював цю вимогу не у повній відповідності належному способу захисту.

157. У справі №904/7803/21 розглядався спір про припинення права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення споруд.

158. Верховний Суд у постанові від 19.04.2023 у справі №904/7803/21 вважав, що вимоги про скасування державної реєстрації права власності та про припинення права власності не відповідають належному способу захисту, оскільки якщо заінтересована особа вважає, що зареєстроване за особою право власності чи інше речове право на певний об'єкт насправді не існує і нікому не належить, то належним способом захисту є вимога про припинення володіння відповідним правом.

159. У справі №910/7987/22 розглядався спір про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договорів купівлі-продажу, зобов'язання знести об'єкти самочинного будівництва і повернути земельну ділянку.

160. Верховний Суд у постанові від 01.11.2023 у справі №910/7987/22 зазначив, що нікчемний договір не може бути визнаний недійним, а вимоги про скасування рішень державних реєстраторів з одночасним припиненням права власності не відповідають належному способу захисту, яким є вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Верховний Суд також вказав, що прагнення позивача в частині припинення реєстрації прав на спірне майно не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені у відповідності до належного способу захисту прав, тому вимоги у цій частині варто задовольнити частково (припинити володіння відповідачем-2 спірним об'єктом нерухомого майна).

161. Дійсно, за певних умов неправильне формулювання позивачем позовної вимоги не є перешкодою для задоволення позову і не може бути підставою для відмови в позові. Водночас у вказаних вище постановах Верховного Суду йдеться саме про неправильне формулювання позовних вимог, а не про можливість задоволення позову внаслідок обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх порушених прав та інтересів.

162. Разом з тим, у цій справі суди попередніх інстанцій, закривши провадження у справі, вказали саме про обрання позивачем неналежного способу захисту, а не про неправильне формулювання позовних вимог.

163. Принцип диспозитивності господарського судочинства (ст.14 ГПК) передбачає відповідну роль суду у застосуванні способів захисту: суд має можливість кваліфікувати обраний позивачем спосіб захисту, однак на позивача покладається обов'язок обрати спосіб захисту, а також негативні наслідки, пов'язані з обранням неналежного способу.

164. Суд застосовує спосіб захисту не з власної ініціативи, sua sponte, а відповідно до тих позовних вимог, які заявила сторона. Це загалом також відповідає підходу, закладеному у 2021 році УНІДРУА (UNIDROIT) та Європейським інститутом права у Європейських правилах цивільного процесу, які втілюють найкращі практики вирішення процесуальних питань з правових систем різних традицій, де вказано, до речі, "мовою" ремедіальних прав, що "суд повинен вирішувати стосовно заявленої вимоги і лише стосовно неї" (Правило 23(2)).

165. У цій справі ані формальний виклад матеріально-правових вимог позивачем, ані їх змістовне наповнення не узгоджується зі способом захисту, що встановлений законом, - відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

166. Верховний Суд додатково зауважує, що відносно способу захисту прав та інтересів акціонерів неплатоспроможного банку у спорах про визнання недійсним договору з відчуження належних позивачу акцій на користь держави у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховний Суд у постанові від 28.06.2023 у справі №910/19005/19.

167. Згідно зі ст.36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

168. Відповідно до ч.6 ст.13 Закону "Про судоустрій та статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

169. Частиною 4 ст.236 ГПК передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах Верховного Суду.

170. Висновки, яких дійшли суди попередніх інстанцій, узгоджуються з матеріально-правовим регулюванням та практикою Верховного Суду щодо його застосування в спірних правовідносинах.

171. Реалізуючи доктрину jura novit curia, суд ex officio оцінює, чи є сформульований позивачем спосіб захисту таким, що може / не може бути застосований. У цій справі суди дійшли правильного висновку про неналежність обраного позивачем способу захисту.

Щодо темпорального застосування Закону №590-IX до спірних правовідносин та підставності закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону

172. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення ст.5 "Способи судового захисту" ГПК є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

173. На дату звернення з позовом у грудні 2019 року діяв ГПК у редакції зі змінами, внесеними Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", чинним з 16.11.2019. Диспозиція ст.5 "Способи судового захисту" ГПК України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов'язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до ГПК та доповнення ст.5 новими частинами 3 та 4 на цей висновок не впливають.

174. Як вже було зазначено, ст.16 ЦК передбачає необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін "встановлений законом" означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

175. Разом із тим, 23.05.2020 набрав чинності Закон №590-IX, п.5 розд.I якого вніс зміни у ст.5 ГПК та доповнив її частинами 3 і 4 такого змісту:

"3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".

176. Як убачається з пояснювальної записки до проєкту зазначеного Закону, такі зміни мають за мету встановити рівновагу між приватними інтересами вкладників банків і суспільними інтересами у процедурах виведення неплатоспроможних банків з ринку/їх ліквідації, що є реалізацією принципу пропорційності як складової верховенства права. У разі скасування рішення щодо виведення банку з ринку становище такого банку, яке існувало до прийняття рішення компетентним органом, не повинно відновлюватись, а засоби правового захисту мають обмежуватись компенсацією у разі, якщо власники банку зазнали шкоди (як це передбачено законодавством США, Сполученого Королівства, Республіки Молдови, Литовської Республіки). Дослідження міжнародного досвіду регулювання таких правовідносин свідчить про відсутність у законодавстві інших країн підстав і механізмів повернення на ринок банку, щодо якого почалась процедура ліквідації.

177. Відтак передбачена ч.6 ст.41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій ст.6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (ч.10 ст.39 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

178. Отже, законодавець встановив межі захисту суб'єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

179. Внесені Законом №590-IX зміни до ГПК, які набрали чинності 23.05.2020, фактично не змінили це матеріально-правове регулювання.

180. Отже, з прийняттям Закону №590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

181. Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 п.39), від 15.10.2019 у справі №911/3749/17 (п.6.27), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (п.35) від 01.02.2020 у справі №922/614/19 (п.52)).

182. Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена.

183. Під час розгляду такого спору варто виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (п.50), від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 (п.84), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (п.101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (п.109)).

184. Тому ч.3 ст.5 ГПК, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. Більше того, ч.4 ст.5 ГПК вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного в ч.3 ст.5 ГПК, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

185. У контексті застосування процесуальних норм, які були новелізовані із прийняттям Закону №590-IX, зокрема, п.7 розд.ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення ч.3 ст.3 ГПК, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

186. Зазначене відповідає припису ч.1 ст.58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

187. Так, у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци 1 та 2 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

188. За загальним правилом, відомим, зокрема, із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 у справі №9901/378/20 (пункти 29-30), від 08.09.2021 у справі №9901/315/20 (п.40)).

189. За змістом п.2 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

190. Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону №590-IX у часі - тобто перехід до регулювання згідно із Законом №590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23.05.2020, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

191. Відповідно до п.7 розд.ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин 3, 4 ст.5 ГПК підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

192. Таке національне регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою ст.85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобов'язань.

193. Зазначена спеціальна норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в п.7 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

194. ГПК не містить такої підстави для закриття провадження у справі як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові. Зазначений висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п.6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (п.52) та від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (п.76).

195. Разом із тим законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису п.7 розд.ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням ст.6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до ст.5 ГПК, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ, - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений ст.7 ГПК.

196. Законодавство України передбачає винятки - підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не ГПК, а іншими законами, а саме п.1-1 розд."Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства, ч.2 ст.1 Закону "Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств", ч.5 ст.2 Закону "Про приватизацію державного і комунального майна".

197. Відтак механізм закриття провадження у справі, який передбачений п.7 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

198. На підставі зазначеного Верховний Суд вважає незастосовними посилання скаржника на практику ЄСПЛ у справах "Feldman and Slovyanskyy Bank v. Ukraine, 21.12.2017, №42758/05" (пар.59), "Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, 20.11.1995, Series A №332" (п.23, пар.38). При цьому, як вже було зазначено, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду лише через два роки після ознайомлення з оскаржуваними актами, на підставі яких відбулася націоналізація Банку, що й стало причиною для закриття провадження в адміністративній справі. Отже, позивач був наділений необхідними засобами юридичного захисту, проте не скористався ними належним чином.

199. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма п.7 розд.ІІ Закону №590-ІХ.

200. З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов'язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, Верховний Суд вважає правильними висновок суду першої інстанції про закриття провадження в цій справі на підставі п.7 розд.II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX.

Щодо відступу від висновків Верховного Суду

201. Скаржник вважає, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19.

202. Верховний Суд відхиляє ці доводи скаржника з огляду на таке.

203. Підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

204. Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

205. Основним завданням Верховного Суду відповідно до ч.1 ст.36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

206. Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього варто відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14.12.2023 у справі №916/2550/22).

207. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15.09.2020 у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

208. Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

209. Суди попередніх інстанцій врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19, вказавши, що ці справи подібні зі справою, що розглядається, щодо суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

210. Спір у справах №910/18214/19 та №910/19005/19 стосувався оскарження договорів про придбання акцій 20.12.2016 між АТ "КБ "Приватбанк", від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у КБ "ПриватБанк", та особами, від імені яких діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у КБ "ПриватБанк", за наслідками яких відбувся обмін належних особам депозитів на акції додаткової емісії (bail-in) КБ "ПриватБанк" та купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 між Державою Україна в особі Мінфіну та усіма особами, які станом на 21.12.2016 були власниками простих іменних акцій КБ "ПриватБанк", від імені яких діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у КБ "ПриватБанк".

211. Верховний Суд у справах №910/18214/19 та №910/19005/19 висловився, зокрема, щодо доступу до суду, ефективності обраного позивачами способу захисту прав як акціонера Банку, щодо дії Закону №590-IX у часі в контексті обґрунтованості застосування його положень до спірних правовідносин.

212. Разом із тим ОСОБА_1 у касаційній скарзі не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість висновків щодо застосування положень ст.5 ГПК, Закону №590-ІХ, ст.44 Конституції України та ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, статей 6, 13 Конвенції, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 та Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №910/19005/19.

213. Доводи скаржника в цілому зводяться до його незгоди з ухваленими Верховним Судом постановами, які, в свою чергу, є остаточними та не підлягають оскарженню.

214. З огляду на це касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

215. Відповідно до ч.1 ст.300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

216. Згідно із ч.1 ст.309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст.300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

217. Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновків про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій - без змін.

Судові витрати

218. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, то судові витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 12.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 у справі №910/6550/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. Кібенко

Судді С. Бакуліна

О. Баранець