29 серпня 2024 р. Справа № 520/9725/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Чалого І.С. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2024, головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., повний текст складено 11.06.24 по справі № 520/9725/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області
про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить суд: визнати рішення, дії чи бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо невиплати недоотриманої пенсії ОСОБА_1 за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року протиправними та дискримінаційними; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Харківській області вчинити певні дії - виплатити недоотриману пенсію ОСОБА_1 за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року, на вказаний ним банківський рахунок, з урахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2024 року, з урахуванням ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 27.06.2024 року про виправлення описки, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області у виплаті недоотриманої пенсії ОСОБА_1 за період з 07.10.2009 по 14.09.2020. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Харківській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 07.10.2009 по 14.09.2020 відповідно до норм Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. В задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області суму сплаченого судового збору в розмірі 1937,92 грн (одна тисяча дев'ятсот тридцять сім гривень 92 копійки).
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2024 року та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що питання поновлення пенсії позивачу з 07.10.2009 року було розглянуто в рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020, де суд зазначив, що заява позивача не вирішувалась по суті уповноваженим органом, оскільки не надавалася оцінка наданим документам, тому адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань по суті, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Зауважує, що у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020 відсутні зобов'язання до головного управління поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 року. Щодо нараховування компенсації втрати частини доходів, вказує, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена ст.2 Закону України №2050-ІІІ та Порядком №159, є саме порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі соціальної виплати та, поширюється лише на кошти, які були нараховані, але не виплачені своєчасно. Отже, саме за цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Наголошує, що оскільки в період з 07.10.2009 по 14.09.2020 ОСОБА_1 не перебував на обліку у ГУ ПФУ, нарахувати компенсацію втрати частини доходів у ГУ ПФУ немає підстав.
ОСОБА_1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення. Зазначає, що преюдиціальним рішенням від 29.04.2020 року у справі №520/1091/20 суд визнав протиправними дії відповідача щодо відмови у поновленні виплати пенсії, і не перебираючи на себе дискреційні повноваження відповідача, враховуючи що відповідач не розглядав по суті заяву про поновлення виплати пенсії і рішення за результатами розгляду не приймав, суд зобов'язав його повторно розглянути заяву про поновлення пенсії з урахуванням висновків суду, а тому твердження відповідача, що нібито питання поновлення виплати пенсії з 07.102009 року вже було вирішене рішенням суду, що набрало законної сили, є необґрунтованим. Наголошує, що у випадку встановлення судовим рішенням факту неналежного виконання органами Пенсійного фонду України своїх обов'язків щодо нарахування та виплати пенсії, відповідний перерахунок здійснюється за весь попередній період, а не з часу набрання законної сили судовим рішенням.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 знаходиться на обліку у відповідача та отримує пенсію за вислугу років.
У 1999 році ОСОБА_1 виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, з моменту його виїзду виплата призначеної пенсії йому була припинена.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020, яке набрало законної сили 14.09.2020 року, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 22.11.2019 року про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 . Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву про поновлення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 від 14.11.2019 року, з урахуванням висновків суду. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.
Представником позивача 19.08.2021 року направлено до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області лист про надання розрахунків.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 23.09.2022 року №12776-19637/Т-02/8-2000/21 на адресу представника позивача направлено копію розрахунку пенсії позивача з 14.09.2021.
З вказаного розрахунку позивач дізнався, що відповідач поновив виплату пенсії ОСОБА_1 з 14.09.2020 року, проте не виплатив пенсію за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року.
ОСОБА_1 стверджує, що не проведення виплати його пенсії з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року відбулося з вини Держави в особі її компетентних органів, тому виплата недоотриманої пенсії з вини пенсійних органів має проводитися без обмеження будь-яким строком з компенсацією втрати частини доходів.
З метою реалізувати своє право на виплату недоотриманої пенсії, 12.09.2023 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з проханням протягом 10 днів виплатити його недоотриману пенсію за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року.
Проте, відповідач листом від 11.10.2023 року №27990-30965/Т-03/8-2000/23 відмовив у виплаті недоотриманої пенсії позивачу за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року, посилаючись на те, що у судовому рішенні №520/1091/2020 відсутні зобов'язання до головного управління поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 року.
Вважаючи, що має право на виплату недоотриманої пенсії не тільки з 14.09.2020 року, а й за період з 07.10.2009 року по 14.09.2020 року, позивач ініціював даний спір.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у виплаті недоотриманої пенсії за період з 07.10.2009 по 14.09.2020. У зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити пенсію позивачу за період з 07.10.2009 по 14.09.2020 відповідно до норм Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх передчасності.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржується, отже, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в частині задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній частині, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до статті 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.
Виходячи з наведених законодавчих норм, особа, яка постійно проживає в Ізраїлі, у разі наявності громадянства України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
В своєму рішенні від 07.10.2009 року №25-рп/2009 Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року вказано, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення України з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Таким чином, право громадянина України на призначення та отримання пенсії за віком не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Матеріалами справи підтверджено, що виплата ОСОБА_1 пенсії за вислугу років була припинена з 07.10.2009 року, у зв'язку з виїздом з України до Ізраїлю на постійне місце проживання.
14.11.2019 року через представника ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою про поновлення пенсії.
27.12.2019 року позивачем отриманий лист відповідача № 37491/02.2-20 від 23.12.2019 року з доданим рішенням від 22.11.2019 року, яким позивачу відмовлено у поновленні пенсії через відсутність міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем.
Не погодившись із зазначеною відмовою пенсійного органу, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: визнати бездіяльність відповідача щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною; визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене в відмові відповідача від 22.11.2019 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1 з 07.10.2009 року відповідно до норм Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020, яке набрало законної сили 14.09.2020 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 22.11.2019 року про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 . Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву про поновлення пенсії за вислугу років ОСОБА_1 від 14.11.2019 року, з урахуванням висновків суду. В іншій частині позовні вимоги залишено без задоволення.
На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянуто заяву позивача та поновлено виплату пенсії з 14.09.2020 - з дня набрання судовим рішенням законної сили.
Водночас, за період з 07.10.2009 по 14.09.2020 пенсія позивачу не нарахована та не виплачена.
Відтак, в межах даної справи дослідженню підлягає строк, з якого пенсія позивача підлягала поновленню.
Суд враховує, що подібні правовідносини вже були предметом розгляду у Верховному Суді.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі №815/1226/18 суд зазначив, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень свідчить про те, що в Україні не встановлено строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що при первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону №1058-IV.
При цьому, законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Водночас відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Велика Палата Верховного Суду також окрему увагу звертає на рішення ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06), у якому було встановлено порушення Україною статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Проте, сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.
Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.
Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що у спірних правовідносинах відповідачем не наведено жодних доказів того, що: відповідачем або іншими суб'єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009; наявна вина позивачки у припиненні виплати пенсії; підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною); існують положення закону, який зобов'язує позивачку вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була їй припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.
Наведе, за висновком Великої Палати Верховного Суду, свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.
У зв'язку з чим, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивачки на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16.03.2023 року №420/7835/19, які в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковими для врахування при розгляді даної справи.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про протиправність відмови Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області у виплаті недоотриманої пенсії ОСОБА_1 за період з 07.10.2009 по 14.09.2020.
При цьому, щодо посилання апеляційної скарги відповідача на те, що у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 року у справі №520/1091/2020 відсутні зобов'язання до головного управління поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 року, як на підставу для відмови вчинити означені дії, колегія суддів зазначає наступне.
Так, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 в рамках справи №520/1091/2020 шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву про поновлення пенсії за вислугу років позивачу від 14.11.2019, з урахуванням висновків суду, суд виходив з того, що заява позивача не вирішувалась по суті уповноваженим органом, оскільки не надавалася оцінка наданим документам, тому адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань по суті, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Тобто, питання строку, з якого пенсія позивача підлягала поновленню, не було предметом правової оцінки судом у справі №520/1091/2020, оскільки суд дійшов до висновку про передчасність таких вимог.
За таких обставин, наведені відповідачем підстави для відмови у виплаті позивачу пенсії за період з 07.10.2009 по 14.09.2020 є протиправними.
Отже, доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині позовних вимог спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.
Щодо задоволених судом першої інстанції вимог позову про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Харківській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 , з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, колегія суддів зазначає наступне.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 року № 2050-ІІІ (далі по тексту - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 (далі по тексту - Порядок № 159).
Стаття 2 Закону №2050-IIІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до ст.3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Пунктами 2, 3 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення).
Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100 (пункт 4 Порядку № 159).
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
Водночас, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Вищевказані висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 26.10.2023 року у справі №280/6445/19, від 09.12.2021 року у справі №400/902/19 та від 08.11.2021 року у справі №460/8138/20.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги відповідача про те, що основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена ст.2 Закону України №2050-ІІІ та Порядком №159, є саме порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі соціальної виплати та, поширюється лише на кошти, які були нараховані, але не виплачені своєчасно, та доходить висновку про наявність підстав для зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Харківській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 , з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в оскаржуваній відповідачем частині.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2024 по справі № 520/9725/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий І.М. Ральченко