29 серпня 2024 року м. Харків Справа №922/1329/23
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження без виклику сторін у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» (вх.№1438Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 року у справі №922/1329/23,
за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця», м. Харків,
до Кегичівської селищної ради, смт. Кегичівка, Красноградського району,
про стягнення 140627,90 грн.,
Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Кегичівської селищної ради в якій просило суд стягнути з відповідача 140627,90 грн збитків, понесених від перевезення пасажирів, що користуються пільгами з оплати проїзду в приміських поїздах.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 року у справі №922/1329/23 (повний текст складений 22.04.2024 року, суддя Хотенець П.В.) у задоволенні позову відмовлено.
Позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 року та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі; витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на відповідача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було враховано надані до справи документи, які підтверджують позовні вимоги. Крім того, не було застосовано відповідні приписи Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, що регулюють спірні правовідносини.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 року відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також встановлено учасникам справи строк на протязі якого вони мають право подати до суду клопотання, заяви та документи в обґрунтування своїх вимог і заперечень по справі. Враховуючи, що ціна позову в даній справі є меншою від ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, судом визначено, що розгляд справи слід здійснювати без повідомлення учасників справи згідно приписів ч. 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч.13 ст.8 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
За приписами ч.10 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. З урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може розглянути такі апеляційні скарги у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч.7 ст.252 Господарського процесуального кодексу України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Згідно з ч.2 ст.270 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду про відкриття апеляційного провадження була направлена учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 17.06.2024 року.
Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції було вчинено всі належні та допустимі заходи направленні на повідомлення учасників справи про відкриття апеляційного провадження у даній справі і її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження.
Клопотань від учасників справи про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням не надійшло.
За таких обставин, не вбачаючи підстав для розгляду апеляційної скарги в даній справі у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи з власної ініціативи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження, в межах встановленого чинним процесуальним законодавством строку, без проведення судового засідання.
Від відповідача 24.07.2024 року надійшов відзив (вх.№9766), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.08.2024 року, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді Тарасової І.В., для розгляду справи №922/1329/23 сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Гетьман Р.А., суддя Россолов В.В.
22.08.2024 року від позивача надійшли додаткові письмові пояснення у справі (вх.№10983), в яких зазначає, що відповідач, як відповідний структурний підрозділ органу місцевого самоврядування та розпорядник коштів місцевого бюджету зі здійснення місцевої бюджетної програми щодо компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян на залізничному транспорті, зобов'язаний виконати обов'язок з виплати позивачу суми компенсації вартості пільгових перевезень у січні-грудні 2022 року згідно складених та наданих позивачем облікових форм на загальну суму 140627,90 грн.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.08.2024 року, у зв'язку із перебуванням у відпустці судді Россолова В.В., для розгляду справи №922/1329/23 сформовано новий склад суду, а саме: головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм права при винесенні оскаржуваного рішення, а також проаналізувавши докази, котрі стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень, колегія суддів апеляційної інстанції встановила наступне.
Акціонерне товариство «Українська залізниця» є юридичною особою, що утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», предметом діяльності якого є, зокрема надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів, зокрема небезпечних вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні. Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу визначені Законом України «Про залізничний транспорт».
За частиною шостою статті 9 цього Закону для захисту інтересів окремих категорій громадян на пасажирських перевезеннях, у тому числі приміських, можуть передбачатися пільгові тарифи. Збитки залізничного транспорту загального користування від їх використання відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг.
Як убачається із матеріалів справи, позивачем складалися облікові форми про недоотримані кошти за перевезення залізничним транспортом окремих категорій громадян, витрати на перевезення яких відшкодуються з державного та місцевого бюджетів за 2022 рік, загальний розмір по яким складає 140627,90 грн. Позивач на протязі 2022 року неодноразове звертався з листами до Кегичівської селищної ради (від 14.01.2022 року №ДН-2-07-15/59, від 02.02.2022 року №ДН-2-07-15/130, від 17.06.2022 року №ДН-2-07-15/254, від 31.08.2022 року №ДН-2-07-15/346, від 21.09.2022 року №ДН-2-07-15/360) про кількість перевезених в межах територіальної громади відповідача пасажирів пільгових категорій та з пропозицією укласти з позивачем договір на перевезення пасажирів пільгових категорій громадян.
За твердженням позивача, означена сума не була оплачена відповідачем у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог вказав, що вимоги позивача є необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами, та такими, що не підлягають задоволенню. При цьому в мотивувальній частині рішення визначив, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат за пільгові перевезення пасажирів на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на правовий висновок, який було викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 09.06.2023 року у справі №916/3938/21 у правовідносинах, що є подібними до правовідносин у справі №922/1329/23.
Так, у постанові по справі №916/3938/21 Верховний Суд зазначив наступне.
Відповідно до приписів статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Статтею 167 Цивільного кодексу України встановлено, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 Цивільного кодексу України).
Відповідно до приписів статті 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Як вже зазначалось, позивач є суб'єктом господарювання, який надає послуги з перевезення пасажирів, метою діяльності якого як учасника господарських відносин є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 Господарського кодексу України.
Таким чином, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг перевезення, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги.
Саме такий висновок щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів з метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладений у численних постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 року у справі №927/291/17, від 17.04.2018 року у справі №906/621/17, від 23.10.2019 року у справі №911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення господарського законодавства (в цьому випадку - Закону України «Про залізничний транспорт»), а не Бюджетного кодексу України, який визначає засади функціонування бюджетної системи України, до якої позивач не належить. Тому застосування положень цього Кодексу у контексті визначення особи-боржника у цивільних (господарських) правовідносинах є помилковим. Між тим, визначення особи, зобов'язаної здійснити розрахунок у спірних правовідносинах, із застосуванням частини шостої статті 9 Закону України «Про залізничний транспорт» відповідає і приписам Бюджетного кодексу України.
Так, розділ ІV Бюджетного кодексу України регулює міжбюджетні відносини, тобто, відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень (стаття 81 БК України). Статтею 89 БК України передбачені видатки, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, які створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад. До 2017 року до видатків, що здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районних бюджетів, бюджетів об'єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, які включають в себе державні програми соціального захисту, серед яких було передбачено компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян (абзац 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України). Одночасно за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України (у редакції до 2017 року) до видатків, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.
Тобто законодавець розмежовував компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян у межах реалізації державних програм соціального захисту від інших подібних видатків.
Також до 2017 року у Державному бюджеті України передбачались видатки у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян, визначених законодавством. Вказане було відображено у статті 102 БК України, за частиною першою якої видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу (тобто, на державні програми соціального захисту), проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Норми, викладені в абзаці 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України, як і статті 102 БК України, були виключені на підставі Закону України від 20.12.2016 року №1789-VIII «Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України», який набрав чинності 01.01.2017 року.
Однак, це не означає автоматичного поширення випадків здійснення видатків за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України на видатки, які здійснювалися за вилученою нормою. За підпунктом "є" пункту 9 частини першої статті 87 БК України в чинній редакції до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу), належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Згідно з Конституцією України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13), що є основою для реалізації соціальних прав громадян, зокрема, на соціальний захист та достатній життєвий рівень. Відповідно до Основного Закону України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46). Положення цих статей Основного Закону України конкретизують конституційне визначення України як соціальної держави, що передбачає участь суспільства в утриманні тих осіб, які через непрацездатність або з інших незалежних від них причин не мають достатніх засобів для існування (відповідні висновки викладені в пункті 2.1 Рішення Конституційного Суду України №3-рп/2012 від 25.01.2012 року). Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання положення статті 1, частин першої, третьої статті 95 Конституції України у системному зв'язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17, частини третьої статті 22, статей 46, 48 Основного Закону України треба розуміти так, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Відповідно до частини шостої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки визначаються виключно законами України. Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій визначає Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Статтею 17 цього Закону унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону).
За статтею 19 Закону України «Порядок визначення та застосування державних соціальних гарантій в реалізації державної соціально-економічної політики» виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів. Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання (частина перша статті 20 цього Закону).
Наведене свідчить, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на пільгові перевезення пасажирів на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи. Належним представником держави буде орган, визначений Законом про державний бюджет на поточний рік головним розпорядником бюджетних коштів у спірних відносинах. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника бюджетних коштів, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Що ж до підпункту "ґ" пункту 1 частини першої статті 91 БК України, за яким до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів (місцеві бюджети - бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування), належать компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, з огляду на саме лише виключення статті 102 БК України, суд зазначає наступне. Зі змісту постанов Верховного Суду вбачається, що Суд, зокрема, посилаючись на частину шосту статті 9 Закону України «Про залізничний транспорт», вказував, що збитки залізничного транспорту загального користування відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів - залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо запровадження відповідних пільг, тому пільги, введені законами України, мали компенсуватися з державного бюджету, оскільки їх було введено органом державної влади. Оскільки саме держава як замовник послуг є боржником у цих правовідносинах, то і відповідачем має бути відповідний державний орган, а не орган місцевого самоврядування.
З огляду на наведене, та враховуючи ту обставину, що Кегичівською селищною радою не приймалося жодне рішення щодо введення відповідних пільг на безкоштовний проїзд окремих категорій громадян та бюджетом Кегичівської селищної ради на 2022 рік не передбачалися видатки бюджету на компенсацію збитків від перевезення пасажирів пільгових категорій громадян у приміському залізничному транспорті позивачу, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача зобов'язань, боржником яких є держава, а відтак і про відмову у задоволенні позовних вимог.
Як вже зазначалося, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог вказав, що вимоги позивача є необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами.
У той час, як убачається з тексту рішення, судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову з тієї підставі, що позовні вимоги заявлено до не належного відповідача. Зазначений висновок ґрунтується на постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 09.06.2023 року у справі №916/3938/21.
Фактично, надані позивачем в обґрунтування по суті позовних вимог документи не було досліджено судом першої інстанції і не було надано відповідної оцінки у рішенні суду, однак це не призвело наразі до помилковості висновку щодо відмови в позові, з огляду на те, що позов заявлено до не належного відповідача.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 року у справі №922/1329/23 має бути залишене без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 22.04.2024 року у справі №922/1329/23 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя Р.А. Гетьман
Суддя О.І. Склярук