Справа: № 2а-6349/10/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Каракашьян С.А,
Суддя-доповідач: Желтобрюх І.Л.
Іменем України
"28" жовтня 2010 р. м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого -судді Желтобрюх І.Л.,
суддів Безименної Н.В., Мамчура Я.С.,
при секретарі Коробій І.М..,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м.Києві по роботі з великими платниками податків на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2010 року у справі за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»до Спеціалізованої податкової інспекції у м.Києві по роботі з великими платниками податків про визнання неправомірними дій, -
У квітні 2010 року Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»звернулося до суду з позовною заявою, у якій ( з наступними уточненнями) просило визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення №0000884310/0 від 24.09.2009р., №0001214310/0 від 18.12.2009р. №000026310/2 від 19.02.2010р., №0000264310/3 від 26.04.2010р.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2010 року вказаний позов задоволено.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2010 року та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача та перевіривши доводи апеляції за наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, Спеціалізованою державною податковою інспекцією в м. Києві по роботі з великими платниками податків було проведено виїзну планову перевірку Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2006 року по 31.03.2009 року.
За результатами перевірки складено Акт № 392/43-10/21685166 від 11.09.2009 р.
Перевіркою встановлено порушення позивачем п.1.32, ст.1, пп. 4.1.2, пп.4.1.6, п.4.1, ст.4, п.5.1, пп.5.2.1, пп.5.2.4, п.5.2, пп.5.3.2, пп.5.3.9 п.5.3, пп.5.4.2, пп.5.4.4, п.5.4 ст.5, пп.8.1.1, пп.8.1.2, п.8.1, пп.8.2.1, пп.8.2.2, п.8.2, п.п.8.3.1, пп.8.3.2, пп.8.4.1, пп.8.4.4, п.8.4, пп.8.6.1, п.8.6, ст.8, пп.7.6.3, пп.7.6.4, п.7.6, ст.7 з урахуванням пп.7.6.2, п.7.6 та п.7.9, ст.7, п.11.1, ст.П, п.16.4, ст.16, пп.12.2.1, пп 12.2.2, пп 12.2.3, п. 12.2 ст.12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
Підпунктом 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»в редакції, яка діяла до внесення змін відповідно до Закону України від 23.06.2009 р. №1533-УІ, тобто на момент формування позивачем страхового резерву, було встановлено, що, з урахуванням положень підпункту 12.2.3 цієї статті, створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.
Тобто даною правовою нормою було передбачено створення страхового резерву для відшкодування ризику неповернення заборгованості, при цьому, затвердження методики та критеріїв віднесення заборгованості було делеговано Національному банку України.
Відповідно до пункту 1.9 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 6 липня 2000 року №279, банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, у якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Виноскою до пункту 1.9 передбачено, що такою угодою розуміється угода про надання гарантії тощо.
Отже, для визначення моменту віднесення сум до страхового резерву, Національним банком України прямо передбачено місячний термін з дня укладення угоди про надання гарантій, та не зазначено про сплату коштів на виконання угоди.
Відповідно до підпункту 12.2.3 пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збільшення валових витрат фінансової установи, для комерційних банків не може перевищувати 10 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) дебіторам на останній робочий день звітного податкового періоду.
Даною правовою нормою встановлено вимогу щодо перерахування коштів на розрахунковий рахунок (фактичної видачі) стосовно кредитів та визначено вимогу щодо фактичного виставлення на користь контрагента гарантії. Фактичне виставлення гарантії ототожнюється з початком дії наданої гарантії, враховуючи такі норми частини другої статтю 1054 Цивільного кодексу України. Отже, кредитний договір є укладеним з моменту передання грошей, тобто здійснення перерахування коштів позичальнику.
Відповідно до статті 561 ЦК України, гарантія діє протягом строку, на який вона видана, гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
Таким чином, договір гарантії (гарантія), видана позивачем, була чинною з обумовленого в договорі гарантії моменту до обумовленого строку, та створювала для позивача всі правові наслідки наявного зобов'язання.
При укладенні договору кредиту момент фактичного перерахування коштів контролюється кредитором (банком), який має можливість оцінювати стан позичальника як в момент підписання договору, так і в момент видачі коштів. Можливість такої оцінки логічно пов'язується з можливістю відмови у наданні коштів, та у появі ризику неповернення коштів тільки з моменту фактичної виплати.
Натомість, видані позивачем гарантії об'єктивно не передбачають можливої оцінки стану контрагента банку після видачі гарантії, відізвання виданої гарантії у зв'язку зі зміною стану платоспроможності особи, якій така гарантія видана. При цьому, судом враховується, що умовами договорів, укладеними позивачем, не передбачено умов відкликання наданих гарантій. Таким чином, виникнення обов'язку позивача зі сплати гарантій жодним чином не залежить від волі позивача, та не контролюється позивачем.
Виникнення обов'язку позивача зі сплати сум за гарантіями залежить від дій (бездіяльності) контрагентів позивача, при цьому, вимоги щодо сплати сум можуть бути висунені бенефіціарами в будь - який момент, а ймовірність повернення коштів за фактично сплаченими гарантіями на момент виникнення права на регресну вимогу до контрагента оцінці позивачем об'єктивно не підлягає.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність висновку перевірки про відсутність підстав для формування (розформування) страхового резерву.
Відповідно до пп. 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових та товарних деривативів.
Відповідно до абзацу п'ятого даної правової норми, норми цього пункту не поширюються на операції з емісії корпоративних прав або інших цінних паперів, що здійснюються платником податку, а також з їх зворотного викупу або погашення таким платником податку.
Відповідно до пп. 7.6.2 п. 7.6 ст. 7 зазначеного Закону, норми цього пункту поширюються на платників податку - торгівців цінними паперами та деривативами, а також на будь-яких інших платників податку, які здійснюють операції з торгівлі цінними паперами чи деривативами.
Те саме стосується обліку операцій таких платників податку з придбання або продажу корпоративних прав, відмінних від акцій.
Згідно із визначенням, наведеним в пп. 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", витрати - це сума коштів або вартість майна, сплачена (нарахована) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсація їх вартості. До складу витрат включається також сума будь-якої заборгованості покупця, яка виникає у зв'язку з таким придбанням.
Підпунктом 7.6.5 пункту 7.6 статті 7 цього Закону встановлено, що норми цього пункту поширюються також на визначення балансових збитків або прибутків, отриманих платником податку від операцій з корпоративними правами, що виражені в інших, ніж цінні папери, формах.
Корпоративні права, згідно із визначенням, закріпленим в п. 1.8 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.
Відповідно до п. 1.28 ст. 1 зазначеного Закону під інвестицією розуміють господарську операцію, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. Пряма інвестиція - господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.
Дана правова норма може застосовуватися саме у випадках внесення коштів до статутного фонду, тобто перерахування коштів з певним призначенням платежу, та отримання корпоративних прав саме на таких підставах. Придбання цінних паперів у їх емітента, у разі збігу емітента та власника в одній особі, для особи, яка придбаває такі цінні папери, не є прямою інвестицією.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи що позивач має ліцензію на торгівлю цінними паперами, умовами укладених позивачем договорів було передбачено саме купівлю - продаж цінних паперів, а не надання коштів на поворотній основі, а тому висновок суду першої інстанції про те, що дані операції слід кваліфікувати саме як операції з цінними паперами, а не як операції з борговими зобов'язаннями, є правомірним.
Щодо віднесення до відповідної групи основних фондів охоронно-поженої системи та охоронної сигналізації по філіям в містах Одеса, Луцьк, Львів, Харків, необхідно зазначити наступне.
Відповідно до Згідно з пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", основні фонди підлягають розподілу за такими групами:
група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);
група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;
група 3 - будь-які Інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2
група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).
Відповідно до п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" (далі - ПСБО "Основні засоби"), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 №92, яке набрало чинності з 01.07.2000, який визначає методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про основні засоби та інші необоротні матеріальні активи, а також розкриття інформації про них у фінансовій звітності та застосовуються підприємствами, організаціями та іншими юридичними особами усіх форм власності (крім бюджетних установ), визначено, що об'єкт основних засобів - закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього або окремий конструктивно відокремлений предмет, що призначений для виконання певних самостійних функцій, чи відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів одного або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно. Якщо один об'єкт основних засобів складається з частин, які мають різний строк корисного використання (експлуатації), то кожна з цих частин може визнаватися в бухгалтерському обліку як окремий об'єкт основних засобів.
Відповідно до п. 7 ПСБО "Основні засоби", придбані (створені) основні засоби зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. Одиницею обліку основних засобів є об'єкт основних засобів.
Вищезазначеним стандартом бухгалтерського обліку прямо передбачено можливість (право підприємства) визнання різними об'єктами основних засобів частин, які хоча і можна віднести до одного об'єкту, проте які мають різний строк (термін) використання.
Оскільки електронні системи та об'єкти нерухомого майна мають різний термін використання, віднесення систем сигналізації до другої групи основних фондів, а не до вартості поліпшення приміщення, є правомірним. Окрім того, можливість демонтажу систем сигналізації, підтверджену наданими договорами, свідчить про можливість їх використання окремо від конкретного приміщення.
Щодо віднесення до 3 групи основних фондів джерела безперебійного живлення у філії позивача у м.Запоріжжі.
В Акті перевірки відповідач дійшов висновку, що дане обладнання слід віднести до 1 групи основних фондів, як передавальні пристрої.
Однак, Акт перевірки не містить жодних посилань на те, що позивачем придбавалися пристрої, які можна кваліфікувати як електрогенераторні установки, тобто установки, які виробляють електроенергію за рахунок інших джерел енергії (дизельного двигуна, сонячної енергії, енергії повітря, енергії руху води).
Натомість, згідно з поясненнями та документами, наданими позивачем, та відомостями, які містяться в акті перевірки щодо перевірки у м.Запоріжжя, відповідачем було зроблено висновок щодо пристроїв, які накопичують електроенергію за рахунок акумулятора, а не виробляють її.
За таких обставин вбачається, що дані пристрої повинні відноситися: або, як складова обладнання інших груп основних фондів (зокрема комп'ютерного обладнання), або до третьої групи основних фондів, як обладнання, що не увійшло до решти груп (якщо дане обладнання не є складовою інших пристроїв).
Віднесення конкретного обладнання до певних груп основних фондів має відбуватися з урахуванням їх фактичного використання. При цьому, суд враховує визначення, що об'єкт основних засобів - відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів одного або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно (п. 4 ПСБО "Основні засоби).
Оскільки джерело безперебійного живлення не може виконувати самостійної роботи, а може тільки забезпечувати стале (безперебійне) виконання своєї роботи іншим приладдям офісу, то є правомірним його віднесення до однієї групи з іншим обладнанням.
Щодо висновку Акту про завищення амортизаційних відрахувань в результаті невірного віднесення до 2,3 та 4 груп основних фондів джерел безперебійного живлення, комунікаційного обладнання, маршрутизаторів, комутаторів по філіям в містах Вінниця, Одеса, Луцьк, Львів, Харків, Запоріжжя необхідно зазначити наступне.
Відповідно до Закону України «Про телекомунікації», кінцеве обладнання - обладнання, призначене для з'єднання з пунктом закінчення телекомунікаційної мережі з метою забезпечення доступу до телекомунікаційних послуг. В свою чергу, телекомунікаційна послуга (послуга) - продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій.
Згідно з викладеними нормами, телекомунікаційною мережею є комплекс, якій поєднує обладнання (кінцеве), за допомогою якого надаються послуги провайдером або оператором послуг.
Позивач не надає телекомунікаційних послуг, а отже є неправомірним визначення його обладнання, як передавальних пристроїв, з посиланням на норми Закону України "Про телекомунікації".
Відповідно до пп. 8.2.1, 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", автомобільний транспорт відноситься до групи 2 основних фондів, а витрати на його придбання підлягають амортизації.
Підпунктом 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" визначено, що разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також Інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість. Разом з тим, підпунктом 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»із змінами та доповненнями, визначено, що сума податку на додану вартість, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів, не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат.
Відповідно до пп. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», сплата податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, не включається до складу валових витрат.
Відповідно до пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" передбачено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів) включається до складу основних фондів.
Тобто, згідно з пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат, однак цього не можна робити згідно з і ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
Згідно пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків „перед бюджетами та державними цільовими фондами", у разі коли норма закону чи Іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
З огляду на викладене, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про наявність прямо протилежних вказівок в двох Законах України, що свідчить про наявність конфлікту інтересів, та обов'язок прийняти рішення на користь платника податків.
Щодо висновків Акту перевірки про порушення пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону №334 та завищення валових витрат на вартість юридичних послуг в сумі 88785,95 грн. по філії Банку в м. Запоріжжя необхідно зазначити наступне.
Філією ЗАТ «ОТП Банк» в м. Запоріжжя укладались договори про надання юридичних послуг з ПП «Юридичне агентство «Безпека та право»від 09.07.2007 року, додаткова угода від 23.06.2008 року, та з ТОВ «Агенція з повернення боргів в Україні»від 10.07.2007 року , за якими позивач доручив, а підприємства прийняли на себе зобов'язання надавати в обсязі та на умовах юридичну комплексну допомогу
На думку відповідача документи претензійно-позовної роботи по сумнівних, безнадійних кредитах свідчать, що фактично робота зі стягнення заборгованості здійснювалось фахівцями відповідних служб банку. Всі документи кредитних справ по цих сумнівних, безнадійних кредитах передавалися до юридичної служби банку для здійснення заходів зі стягнення заборгованості.
Також акт перевірки містить посилання, що 11.06.08 між філією банку та ТОВ "Оптіма - ФКФ" укладено договір про надання юридичних послуг, згідно з у мовами якого позивач доручив, а виконавець взяв на себе зобов'язання надавати юридичну комплексну допомогу, що стосується повернення боргу за договором про надання кредитної лінії від 31.03.06. Підставою для висновків акту перевірки стало те, що перевіркою встановлено, що вся позовна робота велась працівниками банку, і не встановлено, які витратні послуги, пов'язані з господарською діяльністю банку, надавала ТОВ "Оптіма - ФКФ".
Пунктом 1.32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
З урахуванням вищезазначених правових норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарську діяльність особи слід вважати сукупністю господарських операцій цієї особи.
Пунктом 1.32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»встановлено наступні критерії господарської діяльності - направлення діяльності на отримання доходу та постійна (регулярна) участь особи в цій діяльності.
Натомість, зазначеною правовою нормою не встановлено вимог щодо отримання доходу від кожної конкретної господарської операції, такі вимоги встановлено відносно сукупності операцій - господарської діяльності.
Пунктом 5.1. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено, що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Умови укладених договорів та посилання, викладені в актах прийняття - здачі виконаних робіт, безпосередньо свідчать про зв'язок послуг, які надавалися на підставі договорів, з господарською діяльністю позивача, зокрема, з поверненням кредитної заборгованості.
Нормами Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» органам державної податкової служби не надано повноважень щодо аналізу доцільності тих чи інших витрат, можливості зменшення валових витрат у зв'язку з недоцільністю таких витрат.
Отже, посилання про недоведеність доцільності укладення даних договорів, як на обґрунтування висновку про завищення валових витрат, є неправомірними.
Наведені в апеляційній скарзі доводи не викликають сумнівів щодо правильності висновків суду першої інстанції та застосування норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.1 ст.200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
На підставі викладеного та, керуючись ст.ст.160, 198, 200, 205, 206 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд, -
Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м.Києві по роботі з великими платниками податків залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 16 липня 2010 року -без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку і строки, визначені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя І. Л. Желтобрюх
Судді: Н.В. Безименна
Я.С. Мамчур
Повний текст ухвали виготовлено 04.11.2010р.