Справа № 761/11487/23
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/196/2024
14 серпня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Болотова Є.В.,
суддів: Кулікової С.В., Музичко С.Г.,
при секретарі Даньшиній І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІДА», ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Романишеної І.П.,-
встановив:
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із названим позовом.
Позивач просилавизнати недійсним договір безвідсоткової позики № 25 від 04 грудня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «МЕТІДА».
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 вказує, що її чоловік та ТОВ «МЕТІДА» уклали договір безвідсоткової позики, товариство надало ОСОБА_2 фінансову позику у розмірі десяти мільйонів гривень.
ОСОБА_1 зазначала, що вказаний договір укладений без отримання її попередньої згоди.
Договір безвідсоткової позики порушує її права та свободи, оскільки у неї виникає солідарна відповідальність перед кредитором.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2023 рокуу задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
У судовому засіданні представник ТОВ «МЕТІДА» заперечила щодо доводів апеляційної скарги.
ОСОБА_1 та її представник в судове засідання не з'явились.
Колегія суддів звертає увагу на те, що апеляційна скарга перебуває на розгляді в суді більше 10 місяців. Жодного разу ОСОБА_1 чи її представник в судове засідання не з'являлись, заяв чи клопотань від останніх до суду апеляційної інстанції не надходило.
На адресу Київського апеляційного суду повернувся конверт із судовою повісткою ОСОБА_1 із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Натомість ОСОБА_1 не повідомила суду іншу поштову адресу для відправлення поштової кореспонденції, не цікавиться розглядом справи понад 10 місяців.
При цьому представника ОСОБА_1 , який подавав апеляційну скаргу, повідомлено телефонограмою про час та місце судового розгляду апеляційної скарги.
Відтак, колегія суддів знаходить можливим продовжити розгляд апеляційної скарги без участі ОСОБА_1 та її представника.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника ТОВ «МЕТІДА», перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із безпідставності позовних вимог.
Висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі з 13 жовтня 2001 року.
ОСОБА_1 стало відомо, що між ОСОБА_2 та ТОВ «МЕТІДА» укладено договір безвідсоткової позики № 25 від 04 грудня 2018 року.
ТОВ «МЕТІДА» надало ОСОБА_2 фінансову позику у розмірі десяти мільйонів гривень, яку останній зобов'язався повернути до 13 грудня 2018 року.
На підставі укладених додаткових угод до договору, строк повернення позики змінювався та встановлювався до 03 червня 2020 року включно.
15 червня 2020 року ОСОБА_2 підписав заяву про визнання грошових вимог перед позикодавцем у розмірі 10 000 000 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що договір позики укладено без її попередньої згоди. Вважає, що укладеним договором позики порушено її права.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Положення ст. 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року за № 752/7501/18 зазначено: «Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно із ч. 3 якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України висловленої у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.
За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.
Проте судами не встановлено, а матеріали справи не містять доказів, що кошти в розмірі 60 000 доларів США одержані за договором позики ОСОБА_2 , використані в інтересах сім'ї.»
Вирішуючи спір, суд першої інстанції зробив правильний висновок, щодо відсутності порушення прав та інтересів ОСОБА_1 внаслідок укладення оспорюваного договору позики.
До суду першої інстанції та до суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що договір позики укладено в інтересах сім'ї чи використання коштів в інтересах сім'ї.
Доводи апеляційної скарги про те, що у ОСОБА_1 виникає солідарна відповідальність усім своїм майном за зобов'язаннями ОСОБА_2 , колегія суддів відхиляє, оскільки позивачем не доведено, що кошти, одержані за договором позики, використані в інтересах сім'ї.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду від 13 вересня 2023 рокуухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги немає.
Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 382 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня 2023 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного судового рішення.
Повний текст складено 27 серпня 2024 року.
Суддя-доповідач Є.В. Болотов
Судді: С.В. Кулікова
С.Г. Музичко