Справа № 420/24639/24
27 серпня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Аракелян М.М.
розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ 43315529, адреса: вул. Розумовська, 37, м. Одеса, 65091), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Чорноморський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ: 34944246; адреса: вул.Віталія Шума, буд.21, м.Чорноморськ, Одеська область, 68000) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
05 серпня 2024 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (сформований в системі «Електронний суд» 03.08.2024 року) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), у якому представник позивача просить суд (ст.287 КАС України):
визнати протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо незакінчення виконавчого провадження НОМЕР_2 від 20.04.2023 року щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору;
зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 43315529) закінчити виконавче провадження № НОМЕР_3 від 20.04.2023 року щодо стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору шляхом винесення відповідної постанови та скасування усіх накладених обтяжень.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена на суддю Аракелян М.М.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 12.08.2024 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін з урахуванням особливостей, встановлених для розгляду окремих категорій термінових справ, призначено судове засідання на 20.08.2024р.; витребувано у Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження ВП НОМЕР_2; постановлено витребувані докази надати до суду у строк до 19.08.2024 року.
В обґрунтування вимог позову позивач, зокрема, зазначив, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 4 жовтня 2011 року у справі № 2-356/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «ОТП БАНК» та стягнуто на його користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 061 796 гривень 55 копійок. З метою примусового виконання вказаного судового рішення АТ «ОТП БАНК» звернулось до органів державної виконавчої служби. Чорноморським відділом державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (колишня назва - Відділ державної виконавчої служби Іллічівського міського управління юстиції Одеської області) 12 березня 2016 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 про стягнення заборгованості з позивача на підставі виконавчого листа № 2-356/11 від 30.04.2015 року виданого Іллічівським міським судом Одеської області. В межах вказаного ВП НОМЕР_4 було винесено постанову від 22.03.2016 р. про стягнення із позивача виконавчого збору у розмірі 106179,67 грн. Постановою від 20.04.2023 р. ВП № НОМЕР_4 закінчене на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу без подальшого виконання. Надалі, виконавчий лист № 2-356/11 від 30 травня 2015 року стягувачем пред'явлено до виконання до приватного виконавця Колечко Д. М. та, відповідно, відкрито ВП НОМЕР_5 від 09 травня 2023 року. У зв'язку з фактичним виконанням позивачем рішення Іллічівського міського суду Одеської області, ВП № НОМЕР_5 від 22.12.2021 р. закінчено постановою приватного виконавця від 04 грудня 2023 року. В межах вказаного ВП приватним виконавцем також було винесено постанову про стягнення із позивача основної винагороди по вищевказаному виконавчому листу. У подальшому, на підставі зазначеної постанови від 22.03.2016 р. (винесеної по ВП НОМЕР_4) відповідачем постановою від 20.04.2023р. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 про стягнення виконавчого збору в рамках ВП № НОМЕР_4 в розмірі 106 179, 67 грн, яке наразі є відкритим та наявний запис у реєстрі боржників. Окрім того, в межах вказаного ВП також накладено арешти на все майно позивача та його кошти. Тобто, державним виконавцем вчинено дії щодо стягнення виконавчого збору, за відсутності фактичного стягнення заборгованості з позивача та після відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем з виконання одного і того ж самого виконавчого документа. Вказані обставини призвели до виникнення ситуації, коли відносно позивача здійснюється подвійне стягнення однієї і тієї ж суми, яка в одному виконавчому провадженні визначається як виконавчий збір, а в іншому як основна винагорода приватного виконавця.
15.08.2024 року представник позивача подав клопотання про розподіл судових витрат, у якому просить суд стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 тисяч гривень.
16.08.2024 року відповідач подав суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог та зазначив, що на виконанні у відділі з 20.04.2023 перебуває виконавче провадження НОМЕР_2 з примусового виконання постанови НОМЕР_6, виданої 22.03.2016, відділом державної виконавчої служби Іллічівського міського управління юстиції Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 виконавчий збір в сумі 106179,67 грн. в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_4. У зв'язку з тим, що виконавчий документ відповідав вимогам, встановленим ст. 4 Закону, 20.04.2023 на підставі постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні ВП НОМЕР_3 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження державним виконавцем було винесено постанову про стягнення мінімальних витрат виконавчого провадження НОМЕР_2 та у відповідності до статті 56 Закону України «про виконавче провадження» в ході проведення виконавчих дій було накладено арешти на кошти та майно боржника. Пунктом 8 розділу IIІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за № 489/20802, встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією. Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження. Положеннями частини третьої статті 40 ЗУ «Про виконавче провадження» у взаємозв'язку із пунктом 8 розділу III Інструкції, визначено алгоритм дій державного виконавця у випадку повернення виконавчого документа стягувачу. Отже, виконавчий лист № 2-356/11 від 30.04.2015 по виконавчому провадженню НОМЕР_6 повернуто стягувачу за його заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону, що стало підставою для правомірних дій державного виконавця щодо застосування ним частини третьої статті 40 Закону. Керуючись вищевказаними нормами, державним виконавцем відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору № НОМЕР_4 від 22.03.2016. Під час здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_3 державним виконавцем накладений арешт на майно боржника та кошти, про що винесена постанова про накладення арешту на майно боржника та коштів ВП № НОМЕР_3 від 20.04.2023, 13.09.2023, 09.02.2024 та 03.07.2024 згідно частини 2 статті 56 Закону України «Про виконавче провадження». Спірні постанови винесені державним виконавцем у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження», а отже відсутні підстави для її скасування. Крім того, виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом», як результат, не застосовано наступні висновки, Верховного Суду, що викладені у постановах Верховного Суду від 31.05.2021 року у справі №160/7321/19;від 29.11.2019; від 20.11.2019 у справі №480/1558/19; від 11.08.2021 № 300/3260/20; від 18.01.2019 у справі № 826/19730/16.
У відзиві міститься клопотання про розгляд справи без участі представника Відділу.
В додатки до відзиву надано копії матеріалів виконавчого провадження ВП НОМЕР_2.
19.08.2024 року представник позивача подав відповідь на відзив, у якій, зокрема, зазначив, що позивач був лише одним із двох боржників по вказаному виконавчому листу. Другий боржником була його дружина - ОСОБА_3 . Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 09.04.2024 р. по справі № 420/9292/24 залишеним без змін судом апеляційної інстанції зобов'язав закінчити ДВС аналогічне ВП про стягнення виконавчого збору по тому самому основному виконавчому документу за аналогічних обставин, встановивши, що виконавчий лист було повернуто стягувачу, а згодом пред'явлено його до приватного виконавця Колечка Д.М. В цілому, в межах одного виконавчого листа, ДВС виніс щодо кожного боржника постанову про стягнення ВЗ, а виконавець також виніс по кожному боржнику постанову про стягнення основної винагороди, і як наслідок, загальний розмір виконавчого збору та основної винагороди по 1 виконавчому листу становить 40 відсотків від суми боргу.
У відповіді міститься клопотання про розгляд справи за відсутності позивача та його представника.
У судове засідання, призначене на 20.08.2024 року учасники справи не з'явились, про місце, дату і час судового засідання повідомлені засобами електронного зв'язку.
Глава 11 КАС України визначає особливості позовного провадження в окремих категоріях адміністративних справ, зокрема категорії термінових адміністративних справ (ст.ст. 268-289).
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначаються статтею 287 КАС України.
Справи з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби відносяться до категорії термінових адміністративних справ, які розглядаються з урахуванням положень ст.ст. 268, 269, 271, 272 КАС України.
Відповідно до ч. 4 ст. 287 КАС України, адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
У справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
З урахуванням вищенаведеного, справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 наразі є боржником за ВП НОМЕР_2 про стягнення з нього виконавчого збору у сумі 106179,67грн. за постановою органу ДВС від 22.03.2016 року ВП НОМЕР_6.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 04.10.2011 року у справі №2-356/11 задоволено позовні вимоги ПАТ «ОТП БАНК» та стягнуто на його користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1061796,55грн.
Постановою від 12.03.2016 року Відділом державної виконавчої служби Іллічівського міського управління юстиції Одеської області відкрито виконавче провадження НОМЕР_6 про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «ОТП БАНК» на підставі виконавчого листа №2-356/11 від 30.04.2015 року виданого Іллічівським міським судом Одеської області; боржником зазначений ОСОБА_2 ..
Постановою Відділу державної виконавчої служби Іллічівського міського управління юстиції Одеської області ВП НОМЕР_6 від 22.03.2016 року стягнуто з ОСОБА_1 виконавчий збір у розмірі 106179,67грн. солідарно (а.с.17-18).
Постановою Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) від 20.04.2023 року ВП № НОМЕР_4 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий лист повернутий стягувача у зв'язку із надходження заяви стягувачу про повернення виконавчого документа без подальшого виконання (а.с.15-16).
Постановою Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) від 20.04.2023 року ВП НОМЕР_2 відкрите виконавче провадження з примусового виконання постанови Відділу ДВС Іллічівського МУЮ Одеської області НОМЕР_6 від 22.03.2016 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у сумі 106179,67грн. (а.с.13-14).
Постановами приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечка Д.М.:
- від 09.05.2023 ВП НОМЕР_5 відкрите виконавче провадження за виконавчим листом №2-356/11 від 30.04.2015 року, виданим Іллічівським міським судом Одеської області (боржник ОСОБА_1 ); постановлено стягнути з боржника основну винагороду приватного виконавця у розмірі 106179,67грн. (а.с.22-23);
- від 04.12.2023 року закінчено виконавче провадження НОМЕР_5 на підставі п.9 ч.1 ст.39, ст.40 ЗУ «Про виконавче провадження» у зв'язку із фактичним виконанням боржником рішення суду (а.с.24-26).
Постановами відповідача від 09.02.2024 року та від 20.04.2023 року ВП НОМЕР_2 накладено арешт на майно та кошти позивача (а.с.18-21).
Представник позивача звернувся до відповідача з заявою від 17.07.2024 року про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_2, на що отримав лист від 31.07.2024 року із відмовою у вчиненні дій щодо закінчення виконавчого провадження у зв'язку із відсутністю підстав для завершення виконавчого провадження, передбачених ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про виконавче провадження».
Судом встановлено, що у ВП НОМЕР_6 державним виконавцем здійснювалось примусове виконання виконавчого листа Іллічівського міського суду Одеської області, виданого 30.04.2015 року на виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 04.10.2011 року, відкрито виконавче провадження 12 березня 2016 року, в подальшому виведено в окреме виконавче провадження постанову про стягнення виконавчого збору відкрито виконавче провадження про стягнення виконавчого збору.
Тобто, на момент відкриття державним виконавцем виконавчого провадження НОМЕР_6 діяв Закон №1404-VIII в первинній його редакції.
Згідно з частиною першою статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
До 28 серпня 2018 року частиною другою статі 27 Закону №1404-VIII визначалось, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Законом України від 03 липня 2018 року №2475-VIII, який вступив у силу з 28 серпня 2018 року, до частини другої статті 27 Закону №1404-VIII внесено зміни, відповідно до яких виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Тобто, з моменту виникнення заборгованості ОСОБА_1 та до прийняття постанови про стягнення виконавчого збору змінювалось законодавство щодо здійснення обрахунку виконавчого збору, а саме: з 10% від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом до 10 % від суми, що підлягає примусовому стягненню.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в Рішенні від 09 лютого 1999 року у справі №1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої ст. 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Отже, положення ст. 27 Закону №1404-VІІІ в редакції, яка була чинною на момент виникнення заборгованості, зменшували відповідальність позивача, як боржника, у порівнянні із нормами в редакції, яка була чинною на момент винесення державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору.
Оскільки внесені Законом України від 03 липня 2018 року №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VIII погіршили становище боржника (позивача), а державний виконавець фактично не стягнув з нього коштів за виконавчим документом, то суд приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення виконавчого збору у визначеному виконавцем розмірі.
Суд зазначає, що статтею 27 Закону №1404-VIII врегульовано стягнення виконавчого збору, а статтею 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначено право приватного виконавця на отримання винагороди.
Згідно зі статтею 31 вказаного закону за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода (частина перша).
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової (частина друга).
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). (частина четверта).
Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (частина п'ята).
Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення. (частина шоста).
У справі, яка розглядається, судом встановлено, що у ВП НОМЕР_6 державним виконавцем фактичного виконання рішення суду досягнуто не було, виконавчий документ був повернутий стягувачу. В подальшому виконавчий лист Іллічівського міського суду Одеської області, виданий 30.04.2015 року, поданий приватному виконавцю, який здійснив його виконання.
Тобто, прийняття у даному випадку спірної постанови про стягнення виконавчого збору та виділення в окреме виконавче провадження, створило умови для подвійного стягнення із боржника як виконавчого збору, так і винагороди приватному виконавцю за виконання одного виконавчого документу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в Постанові від 13.04.2023 року по справі № 160/695/22 наголосив, що Закон №1404-VIII містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржників виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа.
З одного боку, Закон №1404-VIII не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред'явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям.
З іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні у державного виконавця.
Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість (пункт 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII).
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.
Вказана ситуація здатна підважити засади виконавчого провадження та порушити такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність і повага до людських прав (частина перша статті 6 КАС України).
При цьому, згідно із пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України суб'єкт владних повноважень під час прийняття рішень, вчинення дій серед іншого повинен керуватися принципом пропорційності, зокрема дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Суд розділяє позицію Верховного Суду викладену в Постанові по справі №160/695/22, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв'язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов'язано сплатити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Вказана проблематика зумовлена неповнотою законодавства і стосується також й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб'єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту (частина перша статті 2 КАС України), який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам.
У цьому контексті суд зауважує, що питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа є несправедливим з огляду на те, що стягнення виконавчого збору чи основної винагороди одночасно як таких, є неприпустимим. Тобто у контексті вирішення адміністративного спору суд дійшов висновку, що з точки зору дотримання засад виконавчого провадження, передбачених зокрема пунктом 5 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII, справедливим може бути лише стягнення однієї з указаних сум.
Розв'язуючи це питання, Верховний Суд повторно зазначає, що законодавство про виконавче провадження не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.
Водночас, виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв'язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа.
Так, частиною восьмою статті 27 Закону №1404-VIII встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосується правовідносин, що не є подібними до спірних, оскільки в останніх не було передачі виконавчого документа.
Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону №1404-VIII регулює подібні суспільні правовідносини.
Вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець.
Логічний і цільовий способи уяснення частини восьмої статті 27 Закону №1404-VIII свідчать, що у вказаному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац).
Вказана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма унеможливлює подвійну плату боржником зазначених коштів, а тому її застосування дозволяє розв'язати спір про подвійне стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа в умовах неповноти законодавства, що регулює спірні правовідносини.
Враховуючи викладене та висновки Верховного Суду, суд вважає, що для розв'язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до спірних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину восьму статті 27 Закону №1404-VIII, яка дає суду підстави зробити висновок, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.
Правовою підставою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Зважаючи на вжиті у частині восьмій статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" часові маркери для її застосування: "… під час передачі виконавчого документа…" , "… на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю…", то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє дійти висновку, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця.
Водночас строк на оскарження у такому випадку пов'язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.
Враховуючи положення частини восьмої статті 27, частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.
Указаний підхід до правозастосування дає змогу подолати невизначеність законодавчого регулювання, не атакувавши конвенційні й конституційні права особи та знайшовши справедливий баланс прав й інтересів учасників виконавчого провадження на основі волі законодавця, закладеної у нормі, що регулює подібні суспільні правовідносини.
Застосовуючи ці висновки Верховного Суду до справи №420/24639/24, суд вважає необхідним зауважити таке.
Статтею 13 Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Водночас під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Окрім цього, адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин і задоволеними в адміністративному судочинстві можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище і захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет і підстави позову), характер порушеного права позивача і можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема, встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позову.
Застосування аналогії закону, а також характер і зміст спірних правовідносин дозволяє суду зробити висновок, що у даному випадку належним та ефективним способом захисту, здатним відновити й захистити права боржника, буде саме визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору.
Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 21 липня 2022 у справі №320/6215/19 та від 13.04.2023 року у справі № 160/695/22.
Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
При вирішенні справи суд враховує практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії").
Згідно з ч.ч.1,2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідачем законність оскаржуваних дій не доведена, а його доводи суд відхиляє з вищенаведених мотивів.
Оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, та враховуючи наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню повністю.
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Позивачем сплачено судовий збір за подання даного позову у сумі 968,96грн., ці витрати суд покладає на відповідача згідно ч.1 ст.139 КАС України.
В частині стягнення витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).
Частиною 9 статті 139 КАС України встановлено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Відповідно до ст.30 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто, не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.
Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.
У зв'язку з цим, суд з урахуванням конкретних обставин, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Суд також має враховувати, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У п. 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
У даній справі позивач просить стягнути на його користь витрати на правову допомогу у сумі 15000грн.
На підтвердження понесених витрат позивач надав до суду:
- договір № 27/24 від 10.05.2024 року про надання правової допомоги, укладений ОСОБА_1 та адвокатом Кострич М.П.;
- додаткову угоду № 2 від 31.07.2024 року до Договору від 10.05.2024, в якій визначено, що вартість правової допомоги з представництва інтересів позивача в Одеському окружному адміністративному суді за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання закінчити ВП НОМЕР_2 від 20.04.2023 року встановлюється у фіксованому розмірі 15000грн. та сплачуються на користь адвоката протягом 20 днів з моменту закінчення розгляду справи судом першої інстанції;
- акт виконаних робіт №2 від 15.08.2024 року, підписанням якого позивач підтверджує факт наданих послуг (виконаної роботи) та відсутність претензій до адвоката щодо строків/обсягів/якості виконаної роботи;
Досліджуючи питання щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд приходить до висновку, що вартісна оцінка дій адвоката та визначений розмір гонорару не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності.
Суд констатує, що відповідачем не висловлено зауважень на це клопотання, не доведено те, що заявлена вартість допомоги є неспівмірною, хоча клопотання від 15.08.2024 року Відділом було отримано в Електронний кабінет у цей же день.
Проте це не позбавляє суд можливості та права при вирішенні питання про розподіл судових витрат врахувати критерії, встановлені ч.9 ст.139 КАС України.
В цьому контексті суд вважає, що для цілей розподілу між сторонами понесених позивачем судових витрат слід визначити, що понесені позивачем витрати у сумі 15000грн. не є пропорційними; з огляду на зміст та обсяг робіт проведених адвокатом під час розгляду справи в суді, а саме складання позовної заяви, відповіді на відзив, що не є завою по суті справи за ст.287 КАС України згідно ч.1 ст.269 КАС України, пов'язаність витрат на послуги адвоката з розглядом справи, непроведення судового засідання 20.08.2024 року за клопотанням представників сторін про розгляд справи без їх участі, обґрунтованість та пропорційність витрат до предмета спору, обґрунтованість визначення розміру гонорару, значення справи для сторін, на користь позивача підлягають стягненню з відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 3000 грн. і така сума до відшкодування є пропорційною та пов'язаною із вчиненими адвокатом діями, що були необхідними для розгляду справи в суді.
На підставі ч. 1 ст.139 КАС України, суд покладає ці витрати на відповідача у сумі 3000грн. з їх відшкодуванням позивачу.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 262, 287, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ 43315529, адреса: вул. Розумовська, 37, м. Одеса, 65091), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Чорноморський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ: 34944246; адреса: вул.Віталія Шума, буд.21, м.Чорноморськ, Одеська область, 68000) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо незакінчення виконавчого провадження НОМЕР_2 від 20.04.2023 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору за постановою ВП НОМЕР_4 від 22.03.2016 року.
Зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 43315529) закінчити виконавче провадження НОМЕР_2 від 20.04.2023 року щодо стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) виконавчого збору за постановою ВП НОМЕР_4 від 22.03.2016 року шляхом винесення відповідної постанови та скасування усіх накладених обтяжень.
Стягнути з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ 43315529, адреса: вул. Розумовська, 37, м. Одеса, 65091) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) витрати зі сплати судового збору у сумі 968(дев'ятсот шістдесят вісім)грн. 96коп. та 3000(три тисячі)грн. 00коп. витрат на правничу допомогу.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст.287, 293 КАС України, до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя М.М. Аракелян