м. Вінниця
27 серпня 2024 р. Справа № 120/5032/24
Cуддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю прийнятих органом Пенсійного фонду України рішень про відмову у призначенні пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку. Зокрема, позивачка зауважує, що нею дотримано усіх законодавчих підстав для призначення їй пенсії.
Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві подано відзив на позовну заяву, у якій представник вказує на недосягнення позивачкою відповідного пенсійного віку та відсутність необхідно страхового стажу. Відтак, зауважує, що рішення прийнято у межах чинного законодавства України.
Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області скористалося своїм правом на подання відзиву, у якому заперечило проти задоволення позовних вимог. Серед іншого, представником зауважено, що у позивачки відсутні підстави для призначення їй пенсії, з огляду на те, що період проживання або роботи станом на 01.01.1993 року в зоні гарантованого відселення є менше ніж 3 роки.
Окрім того, позивачкою було подано не передбачені у цій категорії справ документи по суті справи - відповідь на відзив.
Ознайомившись з матеріалами справи, суд встановив наступне.
28.08.2023 року позивачка звернулася до головного управління Пенсійного фонду України із заявою про призначення їй пенсії за віком як особі, яка є потерпілою від наслідків аварії на ЧАЕС (3 категорія).
Вказана заяву за принципом екстериторіальності було розглянуто головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві.
За результатами розгляду вказаної заяви головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві прийнято рішення від 04.09.2023 року № 262140011141, яким відмовлено у призначенні пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зокрема, огляду на те, що позивачкою не долучено документи на підставі яких видано посвідчення 3-ьої категорії № 214415 від 25.05.1994 року, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, що унеможливило визначити право на зниження пенсійного віку.
Надалі, позивачка 09.11.2023 року повторно звернулася до органів територіального управління Пенсійного фонду.
Разом з тим, рішенням головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 15.11.2023 року № 262140011141 відмовлено у призначенні пенсії за віком із зниження пенсійного віку, з огляду на відсутність необхідного періоду проживання в зоні гарантованого відселення.
Позивачка, вважаючи вказані рішення протиправними, звернулася до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Частиною першою статті 9 Закону України від 09.07.2003 року №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 01 січня 2018 року, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 року.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначено Законом України № 796-XII від 28.02.1991 "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон № 796-XII).
Умови надання пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, встановлено статтею 55 Закону №796-ХІІ. Згідно з частиною третьою цієї статті призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" і цього Закону.
Частиною першою статті 55 Закону № 796-ХІІ передбачено, що особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу. Зокрема, потерпілим від Чорнобильської катастрофи особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, зменшення віку становить 3 роки (початкова величина) та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років (пункт 2 частини першої статті 55 Закону №796-ХІІ).
Виходячи із змісту правовідносин, які регулюються Законом № 796-ХІІ, обов'язковий для отримання особою статусу постраждалого від Чорнобильської катастрофи період проживання та роботи починає свій перебіг від дати аварії на Чорнобильській АЕС, тобто з 26.04.1986.
За змістом примітки до абзацу п'ятого пункту 2 частини першої статті 55 Закону № 796-ХІІ початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Системний аналіз вказаних правових норм свідчить про те, що призначення та виплата пенсій особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, провадиться за нормами Закону № 1058-ІV із урахуванням додаткових пільг, встановлених Законом № 796-XII.
Отже, норми спеціального закону - Закону № 796-XII застосовуються субсидіарно із нормами загального закону - Закону № 1058-ІV, доповнюють і конкретизують їх.
Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1, у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 року № 13-1, зі мінами).
Пунктом 4.7 розділу ІV Порядку № 22-1 передбачено, що право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Згідно з підпунктом 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку № 22-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи: документи про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видані органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями), або довідка про евакуацію із зони відчуження у 1986 році, видана Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи").
Таким чином, за правилами підпункту 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку № 22-1 документами, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, є документи про період проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видані органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями), та посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи.
Фактичною підставою для відмови позивачці у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону № 796-ХІІ стала відсутність на необхідного періоду проживання в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 (не менше 3 років).
Надаючи оцінку висновкам Пенсійних органів, відображених в оскаржуваних рішеннях, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що позивачкою до заяви про призначення пенсії та до матеріалів справи було надано посвідчення громадянки, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи категорії 3 серії НОМЕР_1 , видане 25.05.1994 року.
Судом встановлено, що на момент отримання вказаного посвідчення, позивачка проживала на території зони гарантованого відселення.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 11 Закону № 796-ХІІ до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Приписами пункту 3 частини першої статті 14 Закону № 796-ХІІ встановлено, що для встановлення пільг і компенсацій визначаються категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, серед них потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років (категорія 3).
Частиною першою статті 15 Закону № 796-ХІІ обумовлено, що підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.
У свою чергу частиною третьою статті 65 Закону № 796-XII обумовлено, що документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" та "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи".
Отже, із системного аналізу наведених нормативно-правових актів слідує, що право на зменшення пенсійного віку мають особи, які в установленому законом порядку набули статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи та постійно проживали (працювали), зокрема, у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років станом на 01.01.1993.
При цьому, єдиним документом, який підтверджує статус потерпілого, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом № 796-ХІІ, зокрема, на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" або "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи". Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Такі висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 27.02.2018 у справі № 344/9789/17, від 24.10.2019 у справі № 152/651/17, від 25.11.2019 у справі № 464/4150/17 та від 27.04.2020 у справі № 212/5780/16-а, від 17.05.2021 № 398/494/17, від 17.05.2021 № 336/6218/16-а, від 08.06.2022 у справі № 805/3752/18-а, від 26.07.2023 у справі № 460/2589/20.
З урахуванням приписів частини другої статті 14 Закону №796-XII посвідчення потерпілої від ЧАЕС вже є підтвердженням того, що позивач постійно проживала чи працювала на території радіоактивного забруднення станом на 01.01.1993 року не менше строку, необхідного для набуття нею такого статусу.
Тобто, суд зауважує, що факт проживання (роботи) позивача на території радіоактивного забруднення станом на 01.01.1993 перевірявся відповідною комісією при видачі їй посвідчення. В протилежному випадку у разі не підтвердження таких обставин, позивач не отримала б вказаного посвідчення. Докази про вилучення посвідчення у зв'язку із безпідставністю його видачі у матеріалах справи відсутні.
Суд також звертає увагу на те, що позивачка народжена в с. Покалев Овручського р-ну,
згідно довідки Овруцької міської ради від 09.09.2022 року № 5159 з 24.03.1986 року по 29.08.1986 року та з 31.07.1991 року по 11.02.1998 року зареєстрована та постійно проживала в м. Овруч Житомирської області, що згідно постанови КМУ № 106 від 23.07.1991 року, відноситься до зони гарантованого відселення внаслідок аварії на ЧАЕС.
Разом з тим, відповідна довідка не є основним документом, що підтверджує період позивачки в зоні гарантованого добровільного відселення.
Зокрема, судом враховано, що у період, який відсутній у зазначеній довідці, позивачка навчалася у Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки. Вказане підтверджується дипломом УВ № НОМЕР_2 .
Окрім того, відповідно до даних трудової книжки, позивачка одразу після закінчення університету працювала вчителем у школі в м. Овруч.
Безумовним є й те, що навчання позивача в м. Луцьку переривалося періодами канікул (літніх та зимових), а навчальний заклад, в якому позивач навчалася знаходиться на території Волинської області, що давало можливість за наявності прямого транспортного сполучення добиратися з місця проживання позивача до місця навчання.
Таким чином, суд наголошує, що факт, того, що станом на 01.01.1993 року вона позивачка проживала в зоні гарантованого добровільного відселення перевірявся компетентним органом на підставі відповідних документів.
Відтак, позивачка надала основний документ, що підтверджує її право на пільги та компенсації, встановлені Законом №796-ХІІ, - посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), яке засвідчує той факт, що станом на 01.01.1993 вона проживала в зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років.
В свою чергу, органом Пенсійного фонду України, як суб'єктом владних повноважень, не надано доказів того, що видане позивачу посвідчення визнано недійсним, а наданий статус скасований; у цій справі відсутні підстави ставити під сумнів наданий позивачу статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.03.2019 у справі № 569/7589/17 серед іншого зазначалось, що право на пенсію відповідно до Закону № 796-XII мають лише ті особи, які отримали посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і (або) потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи.
У постанові від 30.08.2022 у справі №357/6372/17 Верховний Суд зробив висновок, що наявність посвідчення "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи" підтверджує факт проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років.
Наведене у сукупності вказує на помилковість висновків відповідачів, що позивач станом на 01.01.1993 прожила в зоні гарантованого добровільного відселення менше трьох років. В протилежному випадку нівелюється її статус особи, потерпілої від Чорнобильської катастрофи, який позивачу встановлений у визначеному законом порядку.
Проживання позивача в населеному пункті, віднесеному до території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, у часовому проміжку з моменту аварії підтверджується довідкою від 09.09.2022 року, що дає право позивачу для застосування початкової величини зменшення пенсійного віку на три роки.
Окрім того, позивачка прожила в населених пунктах, віднесених до території радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи після 01.01.1993 року по 11.02.1998 року, що дає останній їй право на зменшення віку додатково 1 рік за 2 роки проживання.
Принагідно, суд зауважує, що наявність у позивачки статусу потерпілої від ЧАЕС помилково сприймається нею як автоматичне додаткове, окрім зазначеного періоду, підтвердження проживання чи умовно праці (навчання) Позивача в зоні гарантованого добровільного відселення ще не менше трьох років.
Разом з тим, органами Пенсійного фонду України формально розглянуто заяви позивачки із обранням найменш сприятливого підходу та не враховано право позивачки на зниження їй пенсійного віку.
Щодо не зарахованого відповідачем страхового стажу, суд зазначає наступне.
Зокрема, відповідно до розрахунку стажу, відповідачем не враховано до страхового стажу період роботи згідно трудової книжки позивачки серії НОМЕР_3 , зокрема період працевлаштування у Львівському ВПУ № 29 з 01.07.2000 року по 31.08.2004 року, у Києво-Печерському ліцеї № 171 "Лідер" з 01.08.2004 року по 31.12.2004 року, з 01.02.2005 року по 31.05.2005 року, у ТОВ "ТезТур" з 01.04.2022 року по 30.04.2022 року.
Статтею 62 Закону № 1788-XII встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
На виконання зазначеної норми Закону, постановою Кабінету міністрів України № 637 від 12.08.1993 року затверджено "Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки чи відповідних записів в ній" (далі - Порядок № 637).
Пунктом 1 Порядку № 637 встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Пунктом 3 № 637 зазначеного Порядку передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.
Також згідно із ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Аналіз наведених правових положень свідчить про те, що основним документом, який підтверджує стаж роботи є трудова книжка. А необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Подібний висновок відображений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21.01.2020 року у справі № 588/647/17.
Суд наголошує, що вказані періоди працевлаштування відображення трудовій книжці позивачці із усіма відповідними реквізитами, засвідчені печаткою установ.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону № 1058-ІV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Згідно з ст. 20 Закону № 1058-ІV, страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідно до положень ст. 106 Закону № 1058-ІV, відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Отже, за змістом вищезазначених норм вбачається, що обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.
Відтак, з урахуванням вищезазначеного періоди трудової діяльності з 01.07.2000 року по 31.08.2004 року, у Києво-Печерському ліцеї № 171 "Лідер" з 01.08.2004 року по 31.12.2004 року, з 01.02.2005 року по 31.05.2005 року, у ТОВ "ТезТур" з 01.04.2022 року по 30.04.2022 року підлягають зарахуванню.
Окрім того, відповідачем не зараховано до страхового стажу позивачки період перебування за місцем довготермінового відрядження чоловіка радника Посольства України у Республіці Польща.
Так, у трудовій книжці позивачки міститься запис здійснений Міністерством закордонних справ України про перебування останньої за місцем довготривалого відрядження з 02.08.2010 року по 30.05.2013 року.
Частиною 7 статті 37 Закон України ''Про дипломатичну службу'' (в редакції чинній станом на 2010 рік) час перебування за кордоном дружини (чоловіка) глави дипломатичного представництва України за кордоном, глави постійного представництва України при міжнародній організації, іншого працівника дипломатичної служби за місцем проходження дипломатичної служби, відрядження до закордонної дипломатичної установи зараховується до загального стажу роботи.
Аналіз вказаного свідчить про те, що зарахування до загального стажу роботу періоду перебування за кордоном повинно відбуватись без додаткових обставин, так як встановлення наявності чи відсутності сплачених внесків. Тобто частина 7 статті 37 Закон України ''Про дипломатичну службу'' є спеціальною нормою щодо обрахунку стажу дружини дипломатичного працівника, яка має відмінність від загального обрахунку страхового стажу, визначеного Законом України ''Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування''.
В подальшому, Законом України ''Про внесення змін до Закону України ''Про дипломатичну службу'' від 11.01.2011 року № 2911-VI частина 7 статті 37 Закону України ''Про дипломатичну службу'' викладена в іншій редакції та добавлена частина 8.
Частинами 7, 8 статті 37 Закон України ''Про дипломатичну службу'' (в редакції чинній станом на 2018 рік, час виходу на пенсію) час перебування за кордоном дружини (чоловіка) працівника дипломатичної служби за місцем проходження дипломатичної служби, відрядження до закордонної дипломатичної установи зараховується до страхового стажу, про що Міністерство закордонних справ України робить запис у трудовій книжці зазначених осіб.
Порядок нарахування страхового стажу зазначеній категорії осіб встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Принагідно суд зазначає, що на виконання п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України ''Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування'' Кабінет Міністрів України постановою від 06.03.2019 року № 164 затверджений ''Порядок нарахування та сплати єдиного внеску за непрацюючого іншого з подружжя працівника дипломатичної служби, який перебуває за кордоном за місцем довготермінового відрядження такого працівника''.
Порядок затверджено відповідно до п. 5 частини першої ст. 7 Закону України від 08.07.2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" із змінами та доповненнями. Цей документ прийнято на виконання ч. другої ст. 37 Закону України "Про дипломатичну службу" від 07.06.2018 р. № 2449-VIII (набрав чинності 19.12.2018 року), якою гарантовано, що час перебування за кордоном іншого з подружжя, який не працював під час перебування за кордоном за місцем довготермінового відрядження працівника дипломатичної служби, зараховується до страхового стажу.
Згідно з прийнятим Урядом рішенням нарахування ЄСВ за непрацюючого іншого з подружжя працівника дипломатичної служби, який перебуває за місцем довготермінового відрядження, здійснюється без нарахування і виплати такій особі заробітної плати.
ЄСВ нараховується виходячи із суми мінімальної заробітної плати, затвердженої законом про Державний бюджет України на відповідний рік, з дня направлення працівника дипломатичної служби за кордон до дня перетинання державного кордону України у зв'язку з остаточним поверненням в Україну.
Отже, лише з грудня 2019 року роз'яснено яким чином проводити обрахунок ЄСВ за подружжя працівника дипломатичної служби.
Враховуючи чинне на момент перебування у довготривалій відпустці законодавство та принцип правової визначеності, суд дійшов висновку, що період перебування позивача як дружити працівника дипломатичної служби повинен бути зарахований до її загального страхового стажу.
Більше того, суд повторно наголошує, що позивачка не може нести відповідальність за несплату установами ЄСВ.
Відтак, період перебування позивачки за місцем довготривалого відрядження з 02.08.2010 року по 30.05.2013 року.
Відтак, суд дійшов висновку, що органами Пенсійного фонду України протиправно не враховано право позивачки на зниження пенсійного віку відповідно до ст. 55 Закону № 796-XII та не оцінено увесь наявний у позивачки страховий стаж.
Зокрема, суд зауважує, що оскаржувані рішення не містять інформації щодо не зарахування позивачці конкретних періодів страхового стажу.
Відтак, суд дійшов висновку, що рішення головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 15.11.2023 року № 2624140011141 є протиправним та підлягає скасуванню.
Натомість, вимоги позивача щодо скасування рішення головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 04.09.2023 року № 2624140011141 задоволенню не підлягає, оскільки таке втратило свою юридичну силу із прийняттям рішення головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
Обираючи належний спосіб захисту порушеного справа, судом враховано наступне.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При цьому, згідно з ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної норми у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, зобов'язання судовим рішенням суб'єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов'язання суб'єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об'єктивно встановлено безальтернативність рішення суб'єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Разом з тим, оскільки відповідачем безпідставно не враховано права позивачки на зниження пенсійного віку, не обраховано відповідну кількість років зниження пенсійного віку, не надано оцінку та не розраховано увесь наявний у позивачки страховий стаж, суд, з урахуванням вищенаведеної правової позиції Верховного Суду, в контексті спірних правовідносин вважає за необхідне зобов'язати головне управління Пенсійного фонду України зобов'язати зарахувати відповідний стад та повторно розглянути заяву позивачки від 09.11.2023 року з урахуванням висновків суду, вказаних у цьому рішенні, за результатом чого прийняти відповідне рішення.
Підсумовуючи вищенаведене, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства, яке регулює спірні відносини, що виникли між сторонами, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
Розподіл витрат зі сплати судового збору здійснюється відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (вул. Бульварно-Кудрявська, 16, м. Київ, код ЄДРПОУ 42098368), головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 13322403) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 15.11.2023 року № 262140011141 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком із зниженням пенсійного віку.
Зобов'язати головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу періоди трудової діяльності з 01.07.2000 року по 31.08.2004 року, з 01.09.2004 року по 31.12.2004 року, з 01.02.2005 року по 31.05.2005 року, з 01.04.2022 року по 30.04.2022 року, період перебування позивачки за місцем довготривалого відрядження з 02.08.2010 року по 30.05.2013 року та повторно розглянути заяву позивачки про призначення пенсії від 09.11.2023 року з урахуванням висновків суду, відображених у мотивувальній частині цього рішення.
Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович