вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21
E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/
Код ЄДРПОУ 03500004
15.08.2024 Справа № 917/300/24
Суддя Мацко О.С. , розглянувши матеріали справи
за позовною заявою Керівника Лубенської окружної прокуратури Полтавської області, 37500, Полтавська обл., м. Лубни, вул. Старо-Троїцька, 13, код ЄДРПОУ 02910060,
в інтересах держави в особі Територіальної громади міста Лубни в особі Лубенської міської ради Полтавської області, 37500, Полтавська обл., м. Лубни, вул. Ярослава Мудрого, 33 код ЄДРПОУ 21053182,
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут», 36022, м. Полтава, вул. Панянки, 65Б, код ЄДРПОУ 42223804
2. Комунального підприємства «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» Лубенської міської ради,37500, м.Лубни, вул.П"ятикопа, 26, Лубенський р-н, код ЄДРПОУ 01999388
про визнання недійсними додаткових угод та стягнення грошових коштів
Секретар судового засідання: Токар А.В.
Представники: згідно протоколу судового засідання.
26.02.2024 року до Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Керівника Лубенської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Територіальної громади міста Лубни в особі Лубенської міської ради Полтавської області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» про визнання недійсними додаткових угод № 1 від 10.03.2021 р., № 2 від 31.08.2021 р., № 3 від 01.11.2021 р., № 5 від 29.11.2021 р. та № 6 від 30.11.2021 р. до договору про постачання електричної енергії споживачу № 39 від 15.01.2021 р., укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» та Комунальним підприємством «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» Лубенської міської ради, та стягнення надміру сплачених грошових коштів в сумі 495 281,23 грн.
Ухвалою від 19.03.2024р. прийнято позовну заяву до розгляду в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, встановлено процесуальні строки для подання заяв по суті спору.
19.03.2024р. до суду від прокуратури надійшла заява про зміну підстав позову, 03.04.2024р. - заява про залучення до участі у справі співвідповідача- Комунального підприємства «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» Лубенської міської ради.
08.04.2024р. до суду надійшов відзив на позов від Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут», 15.04.2024р. - відповідь на відзив від прокуратури, 15.04.2024р. - заперечення. Ухвалою від 16.04.2024р. в межах підготовчого засідання судом задоволено клопотання прокуратури про залучення до участі у справі співвідповідача - Комунальне підприємство "Лубенська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради Полтавської області, зобов'язано прокуратуру направити залученому співвідповідачу (Відповідач 2) копію позовної заяви у даній справі з додатками та заяву про зміну підстав позову протягом 3 днів з дня отримання даної ухвали, встановлено строки для подання реагування на позов.
Крім того, прийнято до розгляду заяву прокуратури про зміну підстав позову та відкладено підготовче засідання у справі на 16.05.2024.
Відповідач-2 на позов не відреагував, довідка про доставку до його електронного кабінету ухвали від 16.04.2024р. міститься в матеріалах справи (а.с.185).
15.05.2024р. відповідач-1 подав до суду заяву про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням об'єднаної палати Касаційного господарського суду №904/1557/23.
Протокольною ухвалою від 16.05.2024р. суд відмовив у задоволенні даного клопотання, мотивувавши його тим, що ухвалою від 10.05.2024р. об'єднана палата Касаційного господарського суду справу № 904/1557/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровські енергетичні послуги" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.10.2023 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.06.2023 повернула відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Також даною ухвалою суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті на 25.06.2024р., про що були повідомлені усі учасники справи. У судовому засіданні 25.06.2024р. була оголошена перерва до 16.07.2024р. У судовому засіданні 16.07.2024р. була оголошена перерва до 15.08.2024р.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято 15.08.2024р. у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне:
Пунктом 3 ст. 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 р. № 3рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійснені програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності - державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 25.04.2018 р. у справі № 806/1000/17 «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація поняття «інтереси держави» особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. «Державний інтерес» у спірних правовідносинах полягає, перш за все, у законності використання органами державної влади бюджетних коштів для придбання товарів, робіт і послуг та іншої допомоги з метою забезпечення нагальних потреб в умовах воєнного стану, зокрема, забезпечення ефективного, своєчасного виконання правочинів, укладених з метою належного функціонування держави.
Верховним Судом в постанові від 10.06.2021 р. по справі № 910/114/19 висловлено позицію про те, що визначене положеннями Закону України «Про публічні закупівлі» спеціальне законодавче регламентування процедури закупівлі товарів, робіт і послуг для потреб держави хоч і має на меті створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, розвиток добросовісної конкуренції і запобігання проявам корупції, проте одночасно слугує захисту інтересів держави, а тому така процедура спрямована, перш за все, на задоволення потреб держави у певних групах товарів, робіт і послуг в особі конкретних замовників, які фінансуються за рахунок бюджетних коштів.
Відтак, прямий інтерес держави полягає у неухильному дотриманні учасниками процедури закупівлі та замовником встановлених Законом України «Про публічні закупівлі» вимог.
Проведення процедури державних закупівель та укладення договору із порушенням законодавства порушує інтереси держави у сфері контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних коштів, а дотримання у цій сфері суспільних відносин законодавства становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 21.03.2019 р. у справі № 912/989/18.
У постанові від 23.09.2021 р. по справі № 910/11608/20 Верховний Суд вказав на ту обставину, що закупівля проводиться не лише для того, щоб забезпечити однакову можливість всім суб'єктам господарювання продавати свої товари, роботи чи послуги державі, але й для того, щоб закупівля була проведена на максимально вигідних для держави умовах. Крім того, використання бюджетних коштів з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу системи бюджетного фінансування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави.
Звернення прокурора до суду з вказаною позовною заявою має важливе значення для зміцнення правопорядку в сфері здійснення публічних закупівель і захисту економічної конкуренції та додержання всіма учасниками цих суспільних відносин принципу законності (ст. 68 Конституції України).
Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес.
Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які належать до їхньої компетенції, а також у захисті прав та свобод інтересів місцевого значення, які не мають загальнодержавного характеру, але направлені на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку в спосіб, який належить до їх відання.
Невиконання встановлених законодавством норм при організації та проведенні тендерних процедур порушує інтереси держави в частині гарантування організації діяльності органів державної влади відповідно до вимог Конституції та законів України, забезпечення безумовного виконання нормативно-правових актів держави.
Окрім того, як зазначив Прокурор у позовній заяві, укладенням додаткових угод до договору поставки електричної енергії порушені матеріальні інтереси, оскільки з урахуванням додаткових угод фактично отримано менше електроенергії у порівнянні з первісним договором за значно вищою ціною.
Згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», окрім обґрунтування порушень або загрози порушення державних інтересів, прокурор у позовній заяві має вказати орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави, а також довести, що вказані суб'єкти не здійснюють або неналежним чином здійснюють захист цих інтересів.
Так, Відповідач-2 - КП «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» - є комунальним підприємством; засновником, власником та органом управління майном Підприємства є територіальна громада міста Лубни в особі Лубенської міської ради Полтавської області.
За приписами ч. 1 ст. 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 3 ст. 140 Конституції України, ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Згідно зі статтею 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності.
У ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наведено визначення поняття права комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Частиною 1 ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до ч. 3, 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування», матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад і саме відповідні ради здійснюють права суб'єкта. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 8 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів.
Відповідно до ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування» орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцеві самоврядування.
Крім того, відповідно до п. 2.4 Наказу МФУ № 372 від 02.04.2014 «Щодо зарахування видатків минулих періодів до відповідного бюджету», повернення дебіторської заборгованості за минулі періоди здійснюється шляхом перерахунку коштів у доходи загального фонду відповідного бюджету. З урахуванням чого належним та остаточним призначенням для зарахування грошових коштів, повернутих за результатами розгляду позовної заяви, є місцевий бюджет.
Оскільки засновником Комунального закладу та власником його майна є Лубенська міська рада, яка фінансує і контролює діяльність цього комунального закладу, суд дійшов висновку про те, що Рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов'язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету, а тому є належним позивачем у цій справі. Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22.12.2022 р. у справі № 904/123/22, від 26.10.2022 р. у справі № 904/5558/20 (підпункти 5.50, 5.51) та від 21.12.2022 р. у справі № 904/8332/21 (пункт 33).
Лікувальний заклад у спірних правовідносинах діє як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (отримувач бюджетних коштів) та є замовником товару (електричної енергії) в обсязі та в межах видатків, що визначені Лубенською міською радою (розпорядником бюджетних коштів вищого рівня).
З урахуванням того, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - мешканців міста; завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності; неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади.
Відповідна правова позиція викладена в п. 54 постанови Верховного Суду від 09.08.2023 р. у справі № 924/1283/21.
Таким чином, у даному випадку Лубенсьська міська рада виступає уповноваженим органом та належним позивачем у справі як засновник закладу охорони здоров'я, яким допущено безпідставне перерахування коштів, виділених з бюджету, а також як орган, відповідальний за раціональне і цільове використання коштів місцевого бюджету, є належним стягувачем заборгованості до нього.
Листом Лубенської окружної прокуратури від 15.01.2024 р. (а.с. 80) Лубенську міську раду Полтавської області повідомлено про порушення вимог чинного законодавства та необхідність вжиття заходів для відновлення законності в даній справі (в т.ч. заходи позовного характеру). Листом від 29.01.2024 (а.с. 81) міська рада повідомила прокуратуру, що таких заходів не вживала.
Лубенською окружною прокуратурою було надіслано лист від 15.02.2024 (а.с. 82) з повідомленням про подання відповідного позову до суду.
Так, судом встановлено, що між КП «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПОЛТАВАЕНЕРГОЗБУТ» (далі -Постачальник) був укладений договір від 15.01.2021 № 39 (далі - договір) на постачання електричної енергії (за результатами проведення процедури відкритих торгів щодо закупівлі товару за кодом 09310000-5 електрична енергія).
Відповідно до пункту 5.2 договору загальна вартість договору становила 3 027 500,00 грн з ПДВ, у т.ч. місцевий бюджет (загальний фонд) - 2 450 000,00 грн з ПДВ, за рахунок відновлених витрат орендарями та надходжень від платних медичних послуг - 577 500,00 грн з ПДВ. Вартість цього договору та ціна за одиницю товару може змінюватися у випадках, передбачених ЗУ «Про публічні закупівлі». Спосіб визначення ціни (тарифу) електричної енергії зазначається в комерційній пропозиції.
Відповідно до пункту 13.1 строк дії договору зазначений в комерційній пропозиції, яку обрав споживач; договір набирає чинності з моменту погодження (акцептування) споживачем заяви-приєднання, яка є додатком №1 до цього договору, та сплаченого рахунку (квитанції) постачальника.Договір поширюється на правовідносини з 01.01.2021р.
Згідно Комерційної пропозиції (додатком №2 до договору, а.с.18-19) за результатами закупівлі граничний розмір тарифу за фактично спожиту електричну енергію становить 2,91666 грн без урахування ПДВ та 3.50 грн з ПДВ.
У рамках договору від 15.01.2021 № 39 були укладені додаткові угоди на збільшення ціни:
- додаткова угода № 1 від 10.03.2021;
- додаткова угода № 2 від 31.08.2021;
- додаткова угода № 3 від 01.11.2021;
- додаткова угода № 5 від 29.11.2021;
- додаткова угода № 6 від 30.11.2021;
- додаткова угода № 7 від 23.11.2021;
Крім того, додатковою угодою №4 від 26.11.2021р. доповнено п.5.1 договору третім, четвертим та п'ятим абзацами, згідно яких ціна за 1 кВт/год електричної енегії може бути змінена будь-якого числа місяця, що буде відображено у додатковій угоді до договору за згодою сторін.
Так, додатковою угодою № 1, яку укладено на підставі п.2 ч.5 ст.41 ЗУ «По публічні закупівлі» та інформації Полтавської ТПП від 12.03.2021р., ціну на електричну енергію підвищено до 3,849828 грн за 1 квт/год та зменшено її обсяг до 786398 кВт/год. Додатковою угодою №2 від 31.08.2021р., укладеною на підставі листа ТОВ «Потаваенергозбут» №02-10-3/8518 від 25.08.2021р. та довідки торгово-промислової палати №24.14-05/493 від 12.08.2021р., підвищено ціну до 4,234618 грн з ПДВ та зменшено її обсяг до 754245 кВт/год. Додатковою угодою №3 від 01.11.2021р., укладеною на підставі листа Полтавської ТПП №24.14-05/699 від 27.10.21р. про динаміку зростання ціни на ринку протягом 1 декади жовтня 2021р. та 2 декади жовтня 2021р., підвищено ціну до 4,65787 грн з ПДВ за 1 кВт/год та зменшено її обсяг до 732104 кВт/год. Додатковою угодою №5 від 29.11.2021р. підвищено ціну до 5,12320 грн з ПДВ та зменшено її обсяг до 718370 кВт/год (угоду укладено на підставі листа ТОВ «Полтаваенергозбут» №02-10-3/13102, №02-10-3/13103 від 26.11.2021р.). Додатковою угодою №6 від 30.11.2021р. підвищено ціну на електроенергію до 5,63501 грн з ПДВ та зменшено обсяг електроенергії до 705884 кВт/год.
Вказані додаткові угоди разом з окумнетами, що стали підставами для їх укладення, та доказами виконання договору №39 (рахунки,акти приймання-передачі, платіжні доручення) додано прокуратурою в додатки до позовної заяви (арк..справи 15-77).
Прокурор вказує, що додаткові угоди № 1,2,3,5,6 укладені з порушенням чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, що є підставою для визнання їх недійсними, а також повернення надмірно сплачених коштів.
У відзиві на позов та запереченнях відповідач-1 проти позову заперечує, посилаючись на наступне:
- договір №39 було укладено сторонами у повній відповідності до вимог законодавства, а умовами договору (відповідно до проекту, який входив до тендерної документації) врегульовано прва сторін змінювати істотні умови договору при збільшенні ціни за одиницю товару;
- перелік органів, установ, організацій, які уповноважені надавати відповідну інформацію про коливання ціни на ринку, не є вичерпним. Крім того, дл я документального підтвердження факту коливання ціни електричної енергії на ринку, сторони можуть використовувати інформацію з сайту ДП «Оператор ринку». Таким чином, подані до справи довідки ТПП та дані з сайту ДП «Оператор ринку» підтверджують факт коливання (зростання) ціни електричної енергії після укладення договору, а тому укладення оспорюваної додаткової угоди №1 відповідає умовам Договору та п.2 ч.5 ст.41 ЗУ «Про публічні закупівлі»;
- прокуратурою було досліджено лише одну складову, що входить до загальної ціни за одиницю товару, а саме: фактична ціна купівлі електричної енергії електропостачальником на РДН (ОЕС), а не на всіх сегментах ринку, тому твердження про відсутність підвищення ціни на ринку електроенергії не відповідає дійсності;
- при зміні умов договору про постачання електричної енергії не передбачено застосування обмеження щодо строків зміни ціни за одницю товару;
- жодною зі спірних додаткових угод ціну товару не було збільшено понад 10%;
- зміни, внесені додатковими угодами, не призвели до збільшення суми (ціни товару), визначеної у договорі, що відповідає умовам Договору та не суперечить законодавству, тому підстави для визнання їх недійсними відсутні;
- на момент укладення спірних додаткових угод судова практика була неоднозначною, водночас,в відповідно до рекомендацій Мінекономрозвитку (лист від 27.10.2016р. №3302/06-34307-06) дозволялося вносити зміни до діючого договору кілька разів в частині ціни за одиницю товару не більш ніж на 10% кодного разу з урахуванням попередніх змін, внесених до нього;
-відповідно о умов договору, вартість цього договору, окрім місцевого бюджету (загальний фонд) складає також за рахунок відновлених витрат орендарями та надходжень від платних медичних послуг, тож в цій частині інтереси держави не порушено, у зв'язку з цим відсутні підстави для задовлення позову та стягнення коштів, сплачених за липень 2021р. у дохід місцевого бюджету;
- прокуратурою до розрахунку зайво сплачених коштів включено суми, які сплачені відповідачем на виконання вимог регуляторних актів та чинного законодавства України, що не залежаь від закупівельної ціни на ринку електроенергії,а сплачуються відповідачем відповідно до обсягів спожитої електричної енергії у розрахунковому періоді, а тому розрахунок суми позову є необґрунтований.
Оцінка аргументів учасників справи з посиланням на норми права, якими керувався суд:
Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є способом захисту цивільних прав та інтересів. За змістом ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України серед способів захисту визначено визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.
За приписами ч. 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Частинами 1-5 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати: з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Ч. 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ст. 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами.
Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України, положення якої кореспондуються з приписами ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).
Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об'єднаних територіальних громад визначає Закон України «Про публічні закупівлі». Метою цього Закону є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.
За змістом статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі», договір про закупівлю - господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі / спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару.
Договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (ч. 1 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі»).
Ч. 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У справі № 922/2321/22 на вирішення Великої Палати Верховного Суду було поставлено питання про те, чи дозволяють норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» збільшувати ціну товару більш ніж на 10% від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю.
Вирішуючи вказане питання, Велика Палата Верховного Суду в постанові № 922/2321/22 від 25.01.2024 р. зазначила, що норми пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» не дозволяють збільшувати ціну товару більш ніж на 10% від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю з огляду на наступне:
«Відповідно до частини першої статті 41 Закону № 922-VIII договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Згідно із частиною першою статті 628, статтею 629 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
За частиною другою статті 189 Господарського кодексу України ціна є істотною умовою господарського договору.
Згідно з частиною першою статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 653 Цивільного кодексу України у разі зміни договору зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно із частинами першою, другою статті 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.
Відповідно до частини четвертої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі, крім випадків визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті та/або випадків перерахунку ціни за результатами електронного аукціону в бік зменшення ціни тендерної пропозиції учасника без зменшення обсягів закупівлі.
Згідно з пунктом 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадку збільшення ціни за одиницю товару до 10% пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.
Із системного тлумачення наведених норм Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону № 922-VIII вбачається, що ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов'язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.
Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку статті 652 Цивільного кодексу України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 Цивільного кодексу України та пункті 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922- VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.
В іншому випадку не досягається мета Закону № 922-VIII, яка полягає в забезпеченні ефективного та прозорого здійснення закупівель, створенні конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобіганні проявам корупції в цій сфері та розвитку добросовісної конкуренції, оскільки продавці з метою перемоги можуть під час проведення процедури закупівлі пропонувати ціну товару, яка нижча за ринкову, а в подальшому, після укладення договору про закупівлю, вимагати збільшити цю ціну, мотивуючи коливаннями ціни такого товару на ринку.
Наведене підтверджується також історичним тлумаченням норм пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII. У цьому Законі в редакції до 19.04.2020 р. норма пункту 2 частини п'ятої статті 41 була викладена в статті 36 та мала такий зміст: «Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадку зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі».
Отже, вказана норма Закону № 922-VIII в редакції до 19.04.2020 р. не дозволяла зміни ціни за одиницю товару більше ніж на 10% від ціни, визначеної сторонами при укладенні договору про закупівлю, проте не обмежувала сторони в можливості багато разів змінювати (не було обмежень щодо строків зміни ціни) таку ціну протягом дії договору в межах встановлених 10% у разі коливання ціни такого товару на ринку.
Зазначена норма була змінена Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення публічних закупівель» № 114-IX від 18.09.2019 р. (далі - Закон № 114-ІХ), яким Закон № 922-VIII було викладено в новій редакції. При цьому зазначена норма була викладена в пункті 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII та доповнена умовою, що така зміна ціни в бік збільшення не може відбуватись частіше ніж один раз на 90 днів, крім закупівлі бензину, дизельного пального, газу та електричної енергії.
Отже, в новій редакції норма пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII не змінила свого змісту щодо розміру зміни ціни за одиницю товару (не більше ніж на 10% від ціни, визначеної сторонами при укладенні договору про закупівлю), проте була доповнена умовою, яка обмежила строки зміни такої ціни, а саме не частіше ніж один раз на 90 днів.
Як убачається з пояснювальної записки до проєкту Закону № 114-ІХ, метою його прийняття було удосконалення системи публічних закупівель, спрямованої на розвиток конкурентного середовища та добросовісної конкуренції у сфері закупівель, а також забезпечення виконання міжнародних зобов'язань України у сфері публічних закупівель, у тому числі протидії «ціновому демпінгу», коли учасник процедури закупівлі пропонує значно занижену ціну товару, щоб перемогти, а потім через додаткові угоди суттєво збільшує ціну товару та відповідно зменшує обсяг закупівлі, чим нівелює результати публічної закупівлі.
За такої мети очевидно, що зміни, внесені законодавцем Законом № 114-ІХ у вказану норму пункту 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII, не були спрямовані на те, щоб дозволити учасникам публічних закупівель використовувати «ціновий демпінг» з подальшим збільшенням ціни за одиницю товару більше ніж на 10% від ціни, визначеної сторонами за результатами процедури закупівлі та при укладенні договору про закупівлю».
Відповідна правова позиція була викладена в п. 43-63 постанови Великої Палати Верховного Суду № 922/2321/22 від 25.01.2024.
Ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов'язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.
Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у випадку зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, в порядку статті 652 Цивільного кодексу України, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.
Відповідний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 щодо застосування пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі»
Станом на момент підписання договору про постачання електричної енергії споживачу № 39 від 15.01.2021р. сторони погодили всі істотні умови про предмет, ціну та строк виконання зобов'язань за договором відповідно до вимог частини третьої статті 180 ГК України та Закону України «Про публічні закупівлі».
Як встановлено судом, згідно з умовами договору та комерційної пропозиції, постачальник взяв на себе зобов'язання поставити споживачу електричну енергію обсягом 865000 кВт/год загальною вартістю 3027500,00 грн.
Споживач мав беззаперечне право на отримання електричної енергії по ціні, визначеній в укладеному сторонами договорі, однак, підписав оспорювані додаткові угоди, внаслідок чого було змінено істотні умови договору, а саме збільшено ціну на електроенергію у кілька етапів. Ціна збільшилася загалом на 44% (при зменшенні кількості поставленої електроенергії).
Необхідність укладення додаткових угод до Договору Відповідачем-1 обґрунтовувалась збільшенням ціни товару (електричної енергії).
На підтвердження підстав для укладення додаткових угод для збільшення ціни за одиницю товару відповідач-1 посилається, зокрема, на довідки Полтавської торгово-промислової палати та дані з сайту АТ «Оператор ринку».
Судом береться до уваги, що коливання ціни товару на ринку передбачає динаміку ціни товару у бік збільшення за період з моменту укладення договору та до моменту виникнення необхідності у внесенні відповідних змін, зумовлених таким коливанням. Тобто, повинно бути доведено наявність коливання ціни у бік підвищення на ринку за період з дати укладення основного договору до дати укладення додаткових угод.
Аналогічних висновків щодо неправомірності використання для змін істотних умов договору закупівлі довідок із відсутністю відомостей щодо динаміки ціни на предмет закупівлі, відсутністю аналізу вартості товару на конкретну дату у порівнянні з попередніми періодами дати укладання договору дійшов Верховний Суд у постанові від 15.06.2022 р. у справі № 924/674/21, у постанові від 22.06.2022 р. у справі № 917/1062/21.
Крім того, при зверненні до замовника з пропозиціями підвищити ціну, постачальник має обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по ціні, запропонованій замовнику на тендері, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним. Крім того, постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції).
Виключно коливання цін на ринку не може бути беззаперечною підставою для автоматичного перегляду (збільшення) погодженої сторонами ціни за одиницю товару.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 11.05.2023 р. у справі № 910/17520/21.
Частиною першою статті 175 ГК України визначено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Положеннями ч. 1 ст. 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 632 ЦК України, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Абзацом 2 частини 3 статті 6 ЦК України визначено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
У п. 90 постанови Великої Палати Верховного суду від 24.01.2024 року у справі № 922/2321/22 викладено правову позицію, що у будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п'ятої статті 41 Закону № 922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.
Проте з аналізу додаткових угод слідує, що ціна товару за укладеним між сторонами Договором №39 у відсотковому значенні збільшилась на 44 %.
При цьому, судом звертається увага на те, що сторони не могли не розуміти особливості функціонування ринку електричної енергії; враховуючи діяльність відповідачів, на момент підписання основного договору відповідачі не могли не знати про ціни, які склалися на ринку електроенергії, постачання якої мало здійснюватися, та гарантувалася її поставка відповідачем-1 відповідачу-2 за цінами відповідно до договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про публічні закупівлі», закупівлі здійснюються за такими принципами: 1) добросовісна конкуренція серед учасників; 2) максимальна економія, ефективність та пропорційність; 3) відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; 4) недискримінація учасників та рівне ставлення до них; 5) об'єктивне та неупереджене визначення переможця процедури закупівлі / спрощеної закупівлі; 6) запобігання корупційним діям і зловживанням.
В постанові Верховного Суду від 12.09.2019 року у справі № 915/1868/18 наголошено, що можливість зміни ціни договору внаслідок недобросовісних дій сторін (сторони) договору робить результат закупівлі невизначеним та тягне за собою неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених преамбулою та ст. 5 Закону України «Про публічні закупівлі». Отже, з огляду на положення ст. 5 Закону України "Про публічні закупівлі", перемога у тендері (закупівля за державні кошти) та укладення договору з однією ціною та її подальше підвищення шляхом так званого "каскадного" укладення додаткових угод є нечесною і недобросовісною діловою практикою з боку продавця ; укладення спірних угод у цьому випадку призвело до нівелювання результатів відкритих торгів.
Прокурором також заявлено позовну вимогу про стягнення з першого відповідача коштів у розмірі 495 281,23 грн. - суму надміру сплачених постачальнику коштів, з урахуванням недійсності додаткових угод.
Вирішуючи позов в цій частині вимог суд приймає до уваги, що гідно з приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Відтак, згідно заяви про зміну підстав позову, прокурор просив стягнути дані кошти саме на підставі ст..ст.216,1212 ЦК України.
Так, судом встановлено, що оскільки оспорювані додаткові угоди є недійсними та не породжують правових наслідків, відтак, правовідносини між відповідачами щодо ціни електроенергії, поставленого за договором про постачання природного газу, мали регулюватись договором № 39.
Стаття 670 ЦК України передбачає, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Як встановлено судом вище, внаслідок неправомірного збільшення ціни на електроенергію шляхом укладання спірних додаткових угод з порушенням законодавства мала місце переплата коштів у розмірі 495 281,23 грн., яка підлягає стягненню з відповідача-1 як сума, що була безпідставно одержана відповідачем-1, підстава її набуття відпала, а тому відповідач зобов'язаний їх повернути позивачу, що відповідає приписам статей 216, 1212 ЦК України (див. п.82 постанови ВП ВС від 24.01.2024р. №922/2321/22).
Приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно зі ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 р. у справі № 917/2101/17 та аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13-ц.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За результатами з'ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами ст.ст. 75-79, 86 ГПК України, судом встановлено, що додаткові угоди № 1, 2, 3 та 5 до договору на постачання природного газу № 39 від 15.01.2021р., . укладені між відповідачами за відсутності встановлених Законом України «Про публічні закупівлі» підстав та з перевищенням максимального ліміту щодо можливої зміни ціни на товар (10 %), а відтак суд вважає обґрунтованими та правомірними позовні вимоги прокурора про визнання таких додаткових угод недійсними. Крім того, судом встановлено, що внаслідок неправомірного збільшення ціни на електричну енергію шляхом укладання оспорюваних додаткових угод мала місце переплата споживачем грошових коштів в розмірі 495 281,23 грн., тому позовна вимога прокурора про стягнення з першого відповідача зазначених коштів також визнається судом обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Стосовно заперечень, викладених у відзиві на позов, суд оцінює їх належність з урахуванням обставин, які входять в предмет доказування та зазначає, що останні не містять належних обґрунтувань та доказів, які б спростовували обставини, викладені в позовній заяві, не відповідають матеріалам справи, зводяться до тлумачення законодавства на свою користь.
З урахуванням всіх вказаних обставин у їх сукупності, позовні вимоги визнаються судом обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
При розподілі судових витрат суд виходить з приписів ст.129 ГПК України та покладає їх на відповідачів пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 129, 232-233,237-238,240 ГПК України, суд, ВИРІШИВ:
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати недійсною додаткову угоду №1 від 10.03.2021 до договору №39 постачання електричної енергії від 15.01.2021р, укладеного між КП "Лубенкська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут".
3. Визнати недійсною додаткову угоду №2 від 31.08.2021 до договору №39 постачання електричної енергії від 15.01.2021, укладеного між КП "Лубенська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю
"Полтаваенергозбут".
4. Визнати недійсною додаткову угоду №3 від 01.11.2021 до договору №39 постачання електричної енергії від 15.01.2021, укладеного між КП "Лубенська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут".
5. Визнати недійсною додаткову угоду №5 від 29.11.2021 до договору №39 постачання електричної енергії від 15.01.2021, укладеного між КП "Лубенська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут".
6. Визнати недійсною додаткову угоду №6 від 30.11.2021 до договору №39 постачання електричної енергії від 15.01.2021, укладеного між КП "Лубенська лікарня інтенсивного лікування" Лубенської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут".
7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут" (вул.Панянки, 65Б, м. Полтава, 36022, код ЄДРПОУ 42223804) на користь місцевого бюджету в особі Лубенської міської ради Полтавської області (37500, вул.Ярослава Мудрого,33, м.Лубни, Лубенський район, Полтавська обл., код ЄДРПОУ 21053182) грошові кошти в сумі 495 281,23 грн.
8. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтаваенергозбут" (вул.Панянки, 65Б, м. Полтава, 36022, код ЄДРПОУ 42223804) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02910060), рахунок UА118201720343130001000006160 ДКСУ м. Київ, МФО 820172 - 14999.22 грн витрат по сплаті судового збору.
9. Стягнути з Комунального підприємства «Лубенська лікарня інтенсивного лікування» Лубенської міської ради Полтавської області (37500, м. Лубни, вул. П'ятикопа, 26, 01999386) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100-річчя Полтави, 7, м. Полтава, код ЄДРПОУ 02910060), рахунок UА118201720343130001000006160 ДКСУ м. Київ, МФО 820172 - 7 570,00 грн судового збору.
Видати накази із набранням рішенням законної сили.
10. Рішення надіслати учасникам справи в порядку, встановленому статтею 242 ГПК України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).
Повне рішення складено 26.08.24р.
Суддя О.С.Мацко