справа № 278/815/24
21 серпня 2024 року м. Житомир
Житомирський районний суд Житомирської області в складі головуючого судді Євгена Татуйка, за участю секретаря Анни Кривенької, розглянув цивільну справу за заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, -
Позивачка звернулася із вимогами, якими просить суд витребувати у відповідача земельну ділянку, оскільки позбулася такого майна всупереч власній волі й внаслідок протиправних дій.
Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання. Однак, у подальшому такий порядок розгляду справи змінений відповідною ухвалою суду на розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи з огляду на задоволення клопотання відповідача про виклик та допит свідків.
Відповідач у відзиві на позовну заяву заперечував задоволення позову. Свою позицію ґрунтував на тому, що, наразі, земельна ділянка змінилася, а відповідач є добросовісним набувачем у якого тим більше не може бути витребувана зазначена земельна ділянка. Так, зокрема, відповідач змінив цільове призначення земельної ділянки і на ній, наразі, наявний об'єкт незавершеного будівництва.
Дослідивши надані суду матеріали, судом установлено наступні фактичні обставини справи і відповідно ним правовідносини.
19 липня 2007 року між ОСОБА_3 , яка діяла від імені ОСОБА_4 на підставі довіреності та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л., зареєстрований в реєстрі за №3738, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав у власність (продав), а ОСОБА_1 прийняла у власність (купила) земельну ділянку з кадастровим номером 1822082000:02:001:0421, площею 1000 кв м, розташовану за адресою: с. Глибочиця Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області.
Підпунктом 1.2. укладеного договору передбачено, що земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №297048, що окремо підтверджується самим державним актом серії ЯГ №297048 від 28 грудня 2006 року.
Згідно п.п. 4.1. зазначеного договору право власності виникає у покупця з моменту державної реєстрації прав власності відповідно до вимог чинного законодавства України та одержання державного акту на право власності на земельну ділянку.
Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів №4314447 від 19 липня 2007 року вбачається, що інформація про договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л. та зареєстрований в реєстрі за №3738 внесений до Державного реєстру правочинів за номером: 2226701.
26 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держгеокадастру в Житомирській області із заявою про внесення відомостей про вказану вище земельну ділянку, однак рішенням № РВ-1801745512021 отримала відмову у внесенні відомостей (змін до них) з підстав наявності запису у Державному реєстрі речових прав про зареєстроване право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1822082000:02:001:0421.
Листом ГУ Держгеокадастру у Житомирській області від 17 серпня 2021 року за №1032/423-21-0.2 ОСОБА_1 повідомлено, що згідно з відомостями Державного земельного кадастру 10 вересня 2019 року на земельну ділянку з кадастровим номером 1822082000:02:001:0421 у порядку інформаційної взаємодії реєстратором речових прав Житомирського районного нотаріального округу було внесені відомості щодо речового права (права власності) за ОСОБА_4 та 9 жовтня 2019 року в порядку інформаційної взаємодії реєстратором речових прав Житомирського районного нотаріального округу були внесені відомості щодо речового права (права власності) за ОСОБА_2 .
Згідно з інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №297406129 від 1 лютого 2022 року, витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-1800411642022 від 14 червня 2022 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №184064004 від 8 жовтня 2019 року, право власності на земельну ділянку за кадастровим номером 1822082000:02:001:0421 зареєстровано за ОСОБА_2 . Підстава державної реєстрації: договір купівлі-продажу земельної ділянки, серія та номер: 8358, виданий 8 жовтня 2019 року, видавник: приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Демецька С.Л.
Також, встановлено, що 8 жовтня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С.Л., зареєстрований в реєстрі за №8358, відповідно до умов якого, ОСОБА_4 передає у власність (продає), а ОСОБА_2 приймає у власність (купує) земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 1822082000:02:001:0421, розташовану за адресою: с. Глибочиця Житомирського району Житомирської області.
Підпунктом 1.2. передбачено, що земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №297048 (архівна копія).
Згідно з п.п. 4.1. зазначеного договору право власності виникає у покупця з моменту передачі, прийняття земельної ділянки та державної реєстрації права власності, відповідно до вимог чинного законодавства України.
Рішенням Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області №48 від 5 липня 2021 ОСОБА_2 затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки щодо зміни цільового призначення, розроблений ОСОБА_5 .
Також, вбачається, що ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, спадкова справа до майна померлого не заводилася. Наведене підтверджується Інформаційною довідкою зі спадкового реєстру №70029546 від 14 вересня 2022 року.
На дату укладення позивачем договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки дійсно існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції Закону України №1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України щодо того ж самого питання: коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу.
Судовим рішенням у справі №278/420/22 від 20 грудня 2023 року (номер рішення у реєстрі 115807066), установлено, що право власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 19 липня 2007 року ОСОБА_1 все ж таки набула і моментом набуття права власності слід вважати дату моменту державної реєстрації такого договору як правочину - 19 липня 2007 року.
Допитані у суді свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 суду повідомили наступне. Відповідач не знав і не міг знати про належність спірної ділянки позивачці, або наявність будь-яких спорів щодо неї.
Правовідносини між сторонами врегульовані наступними положеннями законодавства України.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Право витребувати земельну ділянку передбачене в чинному законодавстві України. Відповідні приписи і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
Зокрема. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 ст. 388 ЦК України).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує наявність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Втручання у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку усіх сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу. Втручання у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги, пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес» АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
У справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
З огляду на викладене, принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, якщо майно вибуло у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності" при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Проаналізувавши фактичні обставини справи, норми Конвенції, судової практики ЄСПЛ, законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
Установлено і не спростовувалося сторонами, що спірна земельна ділянка набута відповідачем у власність поза волею власника - позивачки, однак з дотриманням передбаченої законом процедури на підставі правочину укладеному у встановленому законом порядку.
Судом також установлено, що відповідач не знав і не міг знати про неправомірні дії ОСОБА_4 , який двічі продав спірну земельну ділянку, спочатку позивачці, а потім відповідачу. Натомість, на час укладення правочину позивачкою існував період, за якого існувало два порядки реєстрації права власності. Саме незлагодженість роботи реєстраційних дій і дала можливість цим скористатись ОСОБА_4 і двічі реалізувати одну і ту саму ділянку двом особам. Дане неналежне урядування не може бути покладено за провину відповідачу і у зв'язку із цим він має нести відповідальність за такі дії.
Ураховуючи наведене, суд вважає, що задоволенням позову виправити допущену в минулому органом влади "помилку" не може мати наслідком непропорційного втручання у нове право відповідача та перекладати на нього усі негативні наслідки такої "помилки", оскільки задоволенням вимог про витребування земельної ділянки із формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на відповідача, який володіє таким майном протягом тривалого часу, відкрито та законно, а отже витребування майна порушить справедливий баланс інтересів сторін.
Більше того, спірна земельна ділянка змінена за цільовим призначенням. Отже, втручання у право громадянина на мирне володіння майном - земельною ділянкою, зважаючи на тривале добросовісне користування нею відповідачем, який протиправних дій для заволодіння земельною ділянкою не вчиняв, отримав її у власність на підставі чинної цивільно-правової угоди, буде мати ознаки непропорційного втручання у права громадянина на мирне володіння майном.
Позбавлення права власності відповідача не з його вини, а внаслідок недбальства державних органів призведе до порушення принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини.
Результати вирішення спору не дають підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки судових витрат. Дані правовідносини врегульовані положеннями ст. 141 ЦПК України.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, суд, -
Відмовити у задоволенні позову.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення виготовлено 27 серпня 2024 року.
Суддя Євген Татуйко