21 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 344/5006/16-ц
провадження № 61-16376св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Івано-Франківська міська рада, міський голова м. Івано-Франківська, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Лютан Зеновій Йосипович, на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокуу складі судді Антоняка Т. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Баркова В. М., Томин О. О., та за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Пнівчук О.В.,Баркова В. М., Томин О. О.
Описова частина
Історія справи та короткий зміст судових рішень
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Івано-Франківської міської ради, міського голови м. Івано-Франківська, ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Департамент житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради, про скасування рішення Івано-Франківської міської ради та розпорядження міського голови м. Івано-Франківська, визнання права власності на частину земельних ділянок, визнання факту припинення чинності ордеру про вселення в житлове приміщення, усунення перешкод у користуванні частиною будинку та відшкодування майнової шкоди.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що на підставі ордера
на житлове приміщення від 21 липня 1988 року № 003372 відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були вселені у квартиру
АДРЕСА_1 .
30 березня 1994 року Івано-Франківська комісія з питань поновлення прав реабілітованих прийняла рішення № 14 про повернення квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_6 .
29 січня 1997 року виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради прийнято рішення про повернення реабілітованій ОСОБА_6 раніше конфіскованого житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 . На підставі зазначеного рішення 14 квітня 1997 року ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
Позивачка вказувала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину
за заповітом від 06 лютого 2008 року вона є спадкоємцем майна
ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Крім того, з часу повернення конфіскованого майна виконавчим комітетом міської ради вирішувалося питання щодо відселення ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
Проте, 22 травня 2013 року міський голова м. Івано-Франківська видав розпорядження № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків
у гуртожитках державного житлового фонду», згідно з яким у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передано квартиру
АДРЕСА_1 .
Разом із цим, вказана квартира з 14 квітня 1997 року на підставі відновленого права приватної власності належала реабілітованій ОСОБА_6 .
Позивачка вважала, що саме з цього моменту припинив чинність ордер № 003372, виданий на ім'я ОСОБА_5 , а квартира перестала бути муніципальним житлом й не підлягала приватизації, зокрема особами, які в ній проживали та щодо яких мало відбутися виселення з наданням їм іншого житла.
Крім того, 18 жовтня 2013 року Івано-Франківська міська рада прийняла рішення № 1250-38 «Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень», яким надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам, у тому числі, ОСОБА_5 і ОСОБА_4 .
Рішенням Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 внесено зміни у пункт 16 додатку 2 до вищевказаного рішення від 18 жовтня 2013 року у частині зміни кількості співвласників ( ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) при передачі у спільну сумісну власність земельної ділянки, площею 0,0604 га, по АДРЕСА_2 .
Зазначала, що рішення про передачу у власність земельної ділянки, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), є незаконним, оскільки ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не є власниками квартири АДРЕСА_1 й вказане порушує принцип нерозривності нерухомого майна та земельної ділянки.
При цьому вона не може користуватися вказаною квартирою, так як сім'ю Слободян не відселено.
Вважала, що такими діями Івано-Франківської міської ради їй створювалися перешкоди у користуванні її власністю, яка могла б приносити щомісячний дохід у розмірі 6 000 грн від здачі квартири в оренду, тобто їй завдано збитки у вигляді неодержаних доходів на загальну суму 414 000 грн.
Посилаючись на викладені обставини, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:
- скасувати розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 22 травня 2013 року № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» у частині передачі
у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартири
АДРЕСА_1 ;
- визнати факт припинення чинності з 14 квітня 1997 року ордера на житлове приміщення № 003372 про вселення у вказану квартиру ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ;
- усунути їй перешкоди у користуванні частиною будинку по АДРЕСА_2 в межах об'єму квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 43,4 кв.м, шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , а також будь-якої іншої особи, яку вселено ними в цю квартиру, та вселити її в квартиру. До виселення з квартири вказаних осіб стягнути з Івано-Франківської міської ради на її користь щомісячно по 6 000 грн із індексацією;
- визнати за нею право на частину земельної ділянки, кадастровий номер 2610100000:06:002:0426, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 669249526101, номер запису про право власності 10224144, загальною площею 0,002 га, цільове призначення - для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться під проїздом до двоквартирного будинку по АДРЕСА_2 , пропорційно площі квартири АДРЕСА_4 ; визнати незаконним право власності на 2372/10000 частину (23,72 %) вказаної земельної ділянки за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ; визнати за нею право на цю частину земельної ділянки та визнати право на оформлення переходу права власності на частину земельної ділянки від ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ;
- визнати за нею право на частину земельної ділянки, кадастровий номер 2610100000:06:002:0427, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 668657326101, номер запису про право власності 10214782, загальною площею 0,0254 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться по АДРЕСА_2 ; визнати незаконним право власності на 1/1 частину (100 %) вказаної земельної ділянки, що становить частину приватизованого подвір'я будинку по АДРЕСА_2 , за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ; визнати за нею право на цю частину земельної ділянки та визнати право щодо оформлення переходу права власності на частину земельної ділянки від ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ;
- визнати помилковим та скасувати рішення 38-ї сесії 6-го скликання Івано-Франківської міської ради від 18 жовтня 2013 року № 1250-38
у частині пункту 16 додатку 2 «Про передачу у власність та надання
в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін
до рішень», що стосується громадян: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ;
- визнати помилковим та скасувати рішення 43-ї сесії 6-го скликання Івано-Франківсько міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43
«Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень» у частині передачі у спільну сумісну власність земельної ділянки, площею 0,0604 га, на АДРЕСА_2 громадянам: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 стосовно громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ;
- відшкодувати їй за рахунок Івано-Франківської міської ради 414 000 грн майнової шкоди.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Скасовано розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 22 травня 2013 року № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» у частині передання у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 .
Визнано нечинним ордер № 003372 про вселення в житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , виданий на ім'я ОСОБА_5 (із вписанням
до нього вселюваних ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ).
У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з часу оформлення ОСОБА_6 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , тобто з 14 квітня 1997 року, вказана квартира перестала бути муніципальним житлом та не підлягала приватизації. І з цього часу став недійсним (припинив чинність) ордер № 003372, виданий на ім'я ОСОБА_5 (із вписанням до нього в якості членів сім'ї ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування про передачу ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 у власність земельних ділянок, надання їй в користування позивачки та визнання за нею права на частину спірних земельних ділянок, суд першої інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1
не зверталася у визначеному законом порядку до Івано-Франківської міської ради із відповідним клопотанням.
Крім цього, суд вказав, що позивачкою не надано доказів реальної можливості отримання доходу від оренди житла, тому відсутні правові підстави для відшкодування ОСОБА_1 упущеної вигоди у розмірі 414 000 грн.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , Івано-Франківська міська рада та ОСОБА_5 звернулись до суду з апеляційними скаргами.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_5 задоволено частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 у частині окремих пунктів й у частині задоволення позовної вимоги про визнання факту припинення чинності ордеру про вселення в квартиру скасовано.
Ухвалено у цих частинах нове рішення.
У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання факту припинення чинності ордера на вселення у квартиру відмовлено.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 та рішення від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 задоволено.
Скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 «Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень» у частині надання ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), площею 0,0604 га, по АДРЕСА_2 (пункт 16).
Скасовано рішення Івано-Франківської міської ради від 21 березня 2014 року № 1383-43 «Про передачу у власність та надання в користування громадянам земельних ділянок та внесення змін до рішень» у частині передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельної ділянки, площею 0,0604 га, по АДРЕСА_2 (пункт 27).
Мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у частині відмови
у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності
на частину земельної ділянки викладено у редакції цієї постанови.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що з 14 квітня 1997 року спірна квартира належала на праві приватної власності ОСОБА_6 , тому перестала відноситися до державного житлового фонду, тому висновки суду першої інстанції про скасування розпорядження міського голови
м. Івано-Франківська від 22 травня 2013 року № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» у частині передачі у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 спірної квартири є правильними.
Разом із цим, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції зробив помилкові висновки у частині визнання ордера нечинним, оскільки позивачкою не надано доказів, які б свідчили про наявність підстав, передбачених нормами ЖК України, для визнання ордера недійсним, а факт оформлення права власності на спірну квартиру за позивачкою не є правовою підставою для визнання ордера недійсним. Такий факт не є підставою і для визнання його нечинним, про що помилково зазначено судом першої інстанції. Сім'я Слободян правомірно вселилася у спірну квартиру на підставі відповідного ордера, а відновлення порушеного права ОСОБА_6 , спадкоємцем якої є ОСОБА_1 , повинно здійснюватися в інший визначений законом спосіб.
Крім того, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції в судовому рішенні не навів мотивів вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та вселення її в цю квартиру й стягнення на її користь по 6 000 грн щомісячно у порядку грошової індексації, хоча за змістом резолютивної частини в задоволенні цих вимог відмовлено.
Вирішуючи вказані позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, надавши оцінку поданим сторонами доказам, врахувавши положення Конвенції про захист прав людини і основоположним свобод (далі - Конвенція), норми Конституції України та ЖК України, а також прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), указав, що для ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 спірна квартира є єдиним місцем проживання, тому їхнє виселення без надання іншого житла не відповідає легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції.
При цьому неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами, не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
У зв'язку з такими висновками не підлягає задоволенню й позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення до виселення з квартири вищевказаних осіб
на її користь із Івано-Франківської міської ради щомісячно по 6 000 грн з індексацією.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо спірної земельної ділянки, апеляційний суд виходив з того, що саме на підставі рішень міської ради від 18 жовтня 2013 року № 1250-38 та від 21 березня 2014 року № 1383-43 ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оформили право власності на спірну земельну ділянку. Разом із тим, земельна ділянка у спільну сумісну власність може передаватися тільки співвласникам жилого будинку (стаття 89 ЗК України). Проте, станом на час прийняття оскаржуваних рішень міської ради сім'я Слободян не була власником житлового будинку (чи його частини) й з огляду на встановлену незаконність розпорядження про передачу їм у власність спірної квартири відсутні правові підстави для отримання ними права на земельну ділянку, пов'язану з цим житловим приміщенням.
Також апеляційний суд зазначив, що позивачкою заявлено вимогу про визнання права на земельні ділянки, в якій ОСОБА_1 фактично просить визнати за нею право власності на частини сформованих земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться по
АДРЕСА_2 , кадастровий номер 2610100000:06:002:0426, кадастровий номер 2610100000:06:002:0427, які належали ОСОБА_5 , ОСОБА_3 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Однак, право на землю набувається у визначений законом спосіб та у випадках, передбачених законом, на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тобто при необхідності здійснення ряду комплексних дій. Тому вказана позовна вимога у визначений ОСОБА_1 спосіб судового захисту порушеного права не може бути задоволена.
Не погодившись із вказаним рішенням апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод в користуванні частиною спірного будинку шляхом виселення відповідачів та вселення позивачки в квартиру, ОСОБА_1 звернулася до суду з касаційною скаргою.
Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року
в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод
у користуванні частиною будинку шляхом виселення відповідачів та вселення її в квартиру скасовано, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні частиною будинку шляхом виселення відповідачів та вселення її в квартиру, касаційний суд виходив з того, суд апеляційної інстанції надав передчасну оцінку балансу інтересів сторін, вважаючи, що виселення відповідачів без надання іншого житла не відповідає легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції, а також зробив помилкові висновки про відсутність у відповідачів іншого житла, не перевірив цю обставину, тому безпідставно відмовив у задоволенні позову.
Крім того, не надано правової оцінки позовній вимозі ОСОБА_1
про її вселення у спірну квартиру.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року провадження у цій справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про виселення закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла і спірні відносини не допускають правонаступництва.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні частиною будинку шляхом виселення ОСОБА_3 скасовано та постановлено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні частиною будинку шляхом виселення ОСОБА_3 задоволено.
Виселено ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 в житловий будинок, розташований по АДРЕСА_3 .
В решті рішення суду залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачу ОСОБА_3 з 10 вересня 2018 року на праві власності належав житловий будинок по АДРЕСА_3 , загальною площею 153,2 кв.м, житловою площею 75,8 кв.м, який на підставі договору дарування від 12 травня 2023 року відчужено відповідачем на користь своєї дружини ОСОБА_7 . Встановлено також, що у вказаному будинку проживають діти відповідача - син ОСОБА_8 , 2003 року народження та дочка ОСОБА_9 , 2007 року народження.
При таких обставинах суд апеляційної інстанції вважав наявними підстави для виселення ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 , оскільки вказаний відповідач має право на інше житло, яке належить на праві власності його дружині ОСОБА_7 та у якому проживає його сім'я.
На думку суду, за встановлених обставин справи, таке обмеження прав ОСОБА_3 не є надмірним або таким, що є більшим, ніж необхідно для досягнення легітимної мети.
Разом із тим, апеляційний суд встановив, що будь-яких доказів щодо наявності у відповідача ОСОБА_10 іншого житла матеріали справи не містять.
З огляду на встановлені обставини, оцінивши баланс інтересів сторін, суд апеляційної інстанції вважав, що виселення відповідача ОСОБА_2 без надання іншого житла не відповідає легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про її вселення, апеляційний суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідачі чинять позивачці як власниці спірної квартири перешкоди у її вселенні у вказане житлове приміщення, а відтак підстав для задоволення зазначених позовних вимог не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
13 листопада 2023 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року.
В касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні частиною будинку шляхом виселення ОСОБА_3 із спірної квартири в житловий будинок та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом судове рішення у вказаній частині вимог ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
23 листопада 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Лютан З. Й., звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року.
В касаційній скарзі заявниця просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні частиною квартири шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 із займаного житлового приміщення та її вселення, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення у вказаній частині вимог ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
03 січня 2024 року від ОСОБА_3 до Верховного Суду надійшов відзив, у якому відповідач просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
23 січня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лютан З. Й. подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Лютан З. Й., на рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року та витребувано матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року.
27 грудня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 13 червня 1988 року № 191 ОСОБА_5 на склад сім'ї із 3 осіб 21 липня 1988 року видано ордер на житлове приміщення № 003372 - квартиру АДРЕСА_1 . Склад сім'ї ОСОБА_5 : ОСОБА_3 - син, ОСОБА_2 - син.
Вказані особи на підставі зазначеного ордеру вселені до спірної квартири.
30 березня 1994 року Івано-Франківська комісія з питань поновлення прав реабілітованих прийняла рішення № 14 про повернення квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_6 .
Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 січня 1997 року № 4 зобов'язано управління житлового господарства міськвиконкому та обласне бюро технічної інвентаризації оформити право власності на будинковолодіння і квартири громадянам (згідно з додатком № 1) та видати їм свідоцтво на право власності.
У додатку № 1 «Перелік будинків, що підлягають поверненню реабілітованим громадянам» до цього рішення зазначено прізвище ОСОБА_6 щодо квартири АДРЕСА_1 .
У відповідності до вказаного рішення 14 квітня 1997 року міське управління житлового господарства видало ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на житло - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 43,4 кв.м.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року, виданого державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори, спадкоємцем ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 . Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво,складається із квартири АДРЕСА_1 .
Розпорядженням міського голови м. Івано-Франківська ОСОБА_11 від 22 травня 2013 року № 211-р «Про приватизацію квартир, кімнат, жилих блоків у гуртожитках державного житлового фонду» у власність ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передано квартиру АДРЕСА_1 у.
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 січня 2022 року ОСОБА_12 на праві власності належав житловий будинок по АДРЕСА_3 , загальною площею 153,2 кв.м, житловою площею 75,8 кв.м.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав від 12 травня 2023 року, вищезазначений будинок на підставі договору дарування від 12 травня 2023 року належить на праві власності ОСОБА_7 - дружині ОСОБА_3 .
Встановлено також, що у вказаному будинку проживають діти відповідача ОСОБА_3 : син ОСОБА_8 , 2003 року народження, та дочка ОСОБА_9 , 2007 року народження.
Згідно з листом Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради від 11 жовтня 2023 року № 11.1-07/363 у власності Івано-Франківської міської територіальної громади для відселення сім'ї Слободян з квартири АДРЕСА_1 наявною є тільки квартира АДРЕСА_5 , яка буде приведена у стан благоустроєного для проживання. Встановлено, що дана квартира знаходиться в новозбудованому житловому будинку у стані «сирця», а тому підстави для виселення відповідачів у вказане житло відсутні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року оскаржуються в касаційному порядку лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення відповідачів та її вселення, тому в іншій частині вимог, в силу положень статті 400 ЦПК України, вказані судові рішення не є предметом касаційного перегляду.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, а касаційна скарга ОСОБА_1 - частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Разом із тим, за змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).
Предметом касаційного перегляду є позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення їй перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів та вселення позивачки.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на законних підставах вселились у квартиру АДРЕСА_1 .
Разом із тим, рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 січня 1997 року квартира АДРЕСА_1 повернута реабілітованій ОСОБА_6 , на підставі якого останній видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року ОСОБА_1 , як спадкоємець майна ОСОБА_6 , набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Таким чином, внаслідок проживання у спірній квартирі відповідачів порушуються права позивачки щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Встановлено, що відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належав житловий будинок по АДРЕСА_3 , загальною площею 153,2 кв.м, житловою площею 75,8 кв.м, який на підставі договору дарування від 12 травня 2023 року відчужено ним на користь своєї дружини ОСОБА_7 .
У вказаному будинку проживають діти відповідача ОСОБА_3 - син ОСОБА_8 , 2003 року народження, та дочка ОСОБА_9 , 2007 року народження.
З огляду на наведене, з урахуванням тієї обставини, що між позивачкою та відповідачами існує конфліктна ситуація, спірна квартира належить на праві власності ОСОБА_1 та не є єдиним житлом ОСОБА_3 , який має право користування будинком по АДРЕСА_3 , суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для його виселення із квартири АДРЕСА_1 .
Верховний Суд, оцінюючи виселення ОСОБА_3 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивачки - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, погоджується з апеляційним судом, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення ОСОБА_3 зі спірної квартири є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним.
Також колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність підстав для виселення відповідача ОСОБА_10 із спірного житлового приміщення, оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо наявності у нього іншого житла, а тому задоволення цієї вимоги не відповідатиме легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції.
Щодо позовних вимог про вселення позивачки
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про вселення її у квартиру АДРЕСА_1 . При цьому судами зазначено, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідачі чинять їй як власниці житла перешкоди у вселенні у вказану квартиру.
З такими висновками погодитись неможливо з наступних підстав.
Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 06 лютого 2008 року, виданого державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори, Заведюк Т. О. є спадкоємцем ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво,складається із квартири АДРЕСА_1 .
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, вселивши її до вказаної квартири, оскільки відповідачі перешкоджали їй у користуванні та розпорядженні житлом, що свідчить про порушення її прав.
При цьому, Верховний Суд звертає увагу на те, що саме по собі звернення позивачки до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю й заперечення відповідачів щодо його задоволення свідчить про наявність таких перешкод, що спростовує доводи судів про недоведення ОСОБА_1 своїх позовних вимог про вселення.
До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/23652/19, від 28 квітня 2022 року у справі № 334/815/21, від 17 квітня 2024 року у справі № 553/1602/21, від 17 липня 2024 року у справі № 752/7267/21.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині вселення позивачки у спірну квартиру, суди попередніх інстанції вказаного не врахували, та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення цих вимог.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального
і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 без змін.
Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про вселення позивачки слід скасувати з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення указаних позовних вимог.
Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Лютан Зеновій Йосипович, задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про вселення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вказані вимоги задовольнити.
Вселити ОСОБА_1 у квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 .
Рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2021 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_3 , залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов