22 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/703/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
за участі:
секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Смарт Пауер» - Циганенко О. М.,
відповідача: Антимонопольного комітету України - Чернюшок М. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Смарт Пауер»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (колегія суддів: Буравльов С. І. (головуючий), Андрієнко В. В., Шапран В. В.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 13.04.2023 (суддя Щербаков С. О.)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Смарт Пауер»
до Антимонопольного комітету України
про визнання недійсним та скасування рішення,
У січні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Смарт Пауер» (далі - позивач, ТОВ «Євро Смарт Пауер») подало до господарського суду позов, в якому просило визнати недійсним та скасувати рішення тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України (далі - відповідач, АМКУ) від 28.10.2022 № 41-р/тк «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - рішення АМКУ від 28.10.2022), а саме п. 14 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210-ІІІ).
На обґрунтування позовних вимог ТОВ «Євро Смарт Пауер» зазначило, що рішення АМКУ від 28.10.2022 прийнято з неповним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, що є підставою для скасування та визнання недійсним оскаржуваного рішення відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону № 2210-ІІІ, оскільки позивач надав відповідь на кожен пункт вимог АМКУ про надання інформації та зазначав, що його дії з укладення договору оренди АЗС від 10.08.2021 не мають ознак концентрації суб'єктів господарювання, а сторони цього договору оренди не є учасниками концентрації, адже в орендованому нерухомому майні немає ознак «єдиного майнового комплексу», тому вимога про надання запитуваних документів (фінансової звітності) не була задоволена.
Господарський суд міста Києва у рішенні від 13.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024, у задоволенні позову відмовив.
Суди встановили відсутність підстав для визнання недійсним та скасування рішення АМКУ від 28.10.2022, зазначивши про обґрунтованість висновків відповідача в оскаржуваному рішенні та визнавши це рішення таким, що прийнято в межах наданих відповідачу повноважень та з дотриманням приписів чинного законодавства.
У поданій у червні 2024 року касаційній скарзі ТОВ «Євро Смарт Пауер», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати судові рішення у цій справі, прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
Позивач зазначив, що суди не врахували правових висновків суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах, а саме:
- Вищого господарського суду України у постанові від 09.09.2015 у справі № 910/26967/14, Верховного Суду у постанові від 24.10.2023 у справі № 910/19364/21 щодо питання застосування ч. 2 ст. 22 Закону № 2210-ІІІ;
- Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17, Верховного Суду у постановах від 09.07.2020 у справі № 910/13869/19, від 01.10.2020 у справі № 920/890/19, від 15.04.2021 у справі № 910/17929/19, від 15.07.2021 у справі № 904/4598/20, від 09.03.2023 у справі № 910/1546/22 (в касаційній скарзі вказано 09.04.2023, що, очевидно, є опискою) щодо питання застосування ст. 35 Закону № 2210-ІІІ;
- Верховного Суду у постановах від 28.04.2020 у справі № 910/485/19, від 09.03.2023 у справі № 910/1546/22 щодо питання застосування ст. 22-1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» (далі - Закон № 3659-XII).
Одночасно у касаційній скарзі наведено попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правничу професійну допомогу, згідно з яким позивач планує понести такі витрати у суді касаційної інстанції у розмірі 50 000,00 грн, та вказано, що докази понесення таких витрат будуть надані після отримання позивачем підтверджуючих документів, які на даний час відсутні.
Верховний Суд ухвалою від 08.07.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
До Верховного Суду подано:
23.07.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому АМКУ заперечив проти доводів касаційної скарги. Зазначив, що наведені позивачем для порівняння постанови Верховного Суду прийняті у неподібних правовідносинах, крім того, посилання позивача на постанову Вищого господарського суду України є безпідставними, враховуючи положення п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Просив закрити касаційне провадження на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України, а у випадку розгляду справи по суті залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін;
02.08.2024 - відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій позивач наполягає, що надані для порівняння постанови Верховного Суду прийняти у подібних правовідносинах, оскільки у них аналогічні предмет та підстави позову, обставини справи та однакове матеріально-правове регулювання (ст. 22, 35 Закону № 2210-ІІІ, ст. 22-1 Закону № 3659-XII).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 16.11.2021 з метою вжиття заходів державного контролю з виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції в частині контролю за концентраціями та узгодженими діями суб'єктів господарювання АМКУ надіслав позивачу вимогу про надання інформації (далі - вимога-1), щодо зазначеного в ЗМІ повідомлення про одержання суб'єктами господарювання, що працюють під брендом «БРСМ-Нафта», в оренду АЗС мережі «Глуско», та вказав позивачу на необхідність у 10-ти денний строк з дня отримання вимоги надати інформацію, а саме:
1) підтвердити чи спростувати інформацію щодо одержання в управління, оренду ТОВ «Євро Смарт Пауер» та/або суб'єктами господарювання, що пов'язані з ним відносинами контролю, АЗС, які належать до мережі «Глуско»;
2) у разі підтвердження такої інформації, надати копії підтверджуючих документів (договору оренди, управління тощо);
3) пояснення щодо необхідності чи відсутності необхідності отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання відповідно до ст. 24 Закону № 2210-ІІІ від органів АМКУ на зазначене придбання з наданням підтверджуючих документів (фінансової звітності учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю).
Також проінформовано позивача, що відповідно до ст. 22, 22-1 Закону № 3659-XII вимоги АМКУ щодо надання інформації є обов'язковими для виконання, а неподання інформації у встановленні строки, подання інформації в неповному обсязі у строки, подання недостовірної інформації визнаються порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і тягнуть за собою відповідальність відповідно до ст. 52 Закону № 2210-ІІІ.
06.12.2021 позивач у відповідь на вимогу-1 вказав, що уклав договір оренди АЗС від 10.08.2021 зі Спільним Українсько-Німецьким ТОВ «Кершер» та надав в додатку до листа засвідчену копію цього договору, за яким об'єкт оренди є майновим комплексом; на момент підписання договору оренди зазначена АЗС не була обладнана жодним логотипом, тому позивач не може ані підтвердити, ані спростувати інформацію щодо набуття права оренди на АЗС мережі «Глуско». Відповідаючи на питання 3 вимоги-1, позивач вказав, що орендована АЗС не є єдиним майновим комплексом, тому одержання АЗС в оренду не потребує дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання.
22.12.2021 для уточнення інформації щодо одержання в оренду активів у вигляді єдиного майнового комплексу (АЗС), що належить на праві власності СП ТОВ «Кершер» та забезпечує здійснення господарської діяльності з надання послуг заправки автомобілів мастильними та паливними матеріалами, а також реалізації супутніх товарів, АМКУ направив позивачу повторну вимогу про надання інформації (далі - вимога-2), в якій вимагалось у 7-ми денний строк із моменту отримання вимоги надати:
1) акт приймання-передачі об'єкта оренди;
2) пояснення щодо необхідності чи відсутності необхідності отримання дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання на зазначене одержання в оренду відповідно до ст. 24 Закону № 2210-ІІІ з наданням документів (фінансової звітності учасників концентрації з урахуванням відносин контролю за 2020 рік). Повторно попереджено позивача про відповідальність за ст. 52 Закону № 2210-ІІІ.
Також у цій вимозі АМКУ зазначив, що з огляду на предмет договору оренди від 10.08.2021 одержання позивачем в оренду активів у вигляді єдиного майнового комплексу (АЗС), що належить на праві власності СП ТОВ «Кершер» та забезпечує здійснення господарської діяльності з надання послуг АЗС, а також реалізації супутніх товарів, визнається концентрацією відповідно до ст. 22 Закону № 2210-ІІІ, що може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу АМКУ на підставі ст. 24 цього Закону.
04.01.2022 позивач у відповідь на вимогу-2 вказав, що надає засвідчену копію акта приймання-передачі до договору оренди від 30.08.2021, відповідно до якого орендодавець (СП ТОВ «Кершер») передав, а орендар (ТОВ «Євро Смарт Пауер») прийняв майно, що входить до складу цілісного майнового комплексу, а саме: будівля операторна, будівля мийки, зовнішні мережі водопроводу та каналізації, зовнішні мережі освітлення, виробничі майданчики, дороги, благоустрій та озеленення, паливороздавальні колонки та інше; АЗС, яка взята в оренду, не є єдиним майновим комплексом, тому обов'язку на отримання дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання у позивача не виникло, що виключає застосування до нього відповідальності у сфері законодавства про захист економічної конкуренції в частині відсутності такого дозволу.
28.10.2022 АМКУ постановив рішення, яким визнав, що позивач вчинив порушення, передбачене п. 14 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ, у вигляді подання АМКУ інформації в неповному обсязі на вимогу-2 у встановлений строк (не надав порогових показників учасників концентрації з урахуванням відносин контролю за останній фінансовий рік відповідно до ст. 24 Закону № 2210-ІІІ (фінансову звітність учасників концентрації з урахуванням відносин контролю за 2020 рік), за що порушника притягнуто до відповідності на підставі ст. 51, ч. 2 ст. 52 Закону № 2210-ІІІ у вигляді накладення штрафу у розмірі 3 269 684,00 грн.
При цьому в рішенні АМКУ зазначив, що в п. 2 вимоги-2 у позивача вимагалось надання підтверджуючих документів (фінансової звітності учасників концентрації з урахуванням відносин контролю за 2020 рік) незалежно від необхідності чи відсутності необхідності отримання дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання на зазначене одержання в оренду активів, тому позивач надав інформацію в неповному обсязі.
Встановивши, що позивач не надав інформацію щодо порогових показників учасників концентрації з урахуванням відносин контролю за останній фінансовий рік (фінансову звітність за 2020 рік), тоді як надання такої інформації вимагалось незалежно від необхідності чи відсутності необхідності отримання дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання, суди погодились з висновками у рішенні від 28.10.2022 про надання позивачем інформації на вимогу-2 в неповному обсязі, тому визнали правильним кваліфікування дій позивача як порушення п. 14 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ і застосування до нього відповідальності у вигляді штрафу, відповідно визнали відсутніми підстави для задоволення позову, визнання недійсним та скасування оскаржуваного рішення АМКУ.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини» та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно.
Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, зокрема у постановах від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц та від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Верховний Суд не раз наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
У постанові від 14.12.2021 у справі № 916/112/20 Верховний Суд зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.
Перевіривши доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування судами положень ст. 22, 35 Закону № 2210-ІІІ та ст. 22-1 Закону № 3659-XI у відповідних постановах, колегія суддів зазначає таке.
Предметом розгляду у справі, яка розглядається, є вимоги про визнання недійсним та скасування рішення АМКУ, яким дії позивача з надання інформації на вимогу-2 АМКУ в неповному обсязі, тоді як надання такої інформації вимагалось незалежно від необхідності чи відсутності необхідності отримання дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання, визнано порушенням п. 14 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ.
Натомість у справі 910/19364/21 предметом розгляду були вимоги банку до АМКУ про визнання недійсним рішення АМКУ, яким визнано банк таким, що вчинив порушення, передбачене п. 12 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ, у вигляді набуття у власність активів у вигляді цілісного майнового комплексу, які визнаються концентрацією, без отримання відповідного дозволу АМКУ. Висновки Верховного Суду стосувалися питання застосування ч. 2 ст. 22 Закону № 2210-ІІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у 2017 році), коли банк набув майно внаслідок здійснення ним банківської діяльності в силу приписів спеціального законодавства, зокрема придбання нереалізованого предмету іпотеки в порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку». Інші висновки Верховного Суду стосувалися питання застосування ч. 3 ст. 22 Закону № 2210-ІІІ у сукупності з нормами Закону України «Про банки і банківську діяльність», і були зроблені, враховуючи спеціальний суб'єктний склад правовідносин і окреме нормативно-правове врегулювання, яке здійснюється не лише нормами Закону № 2210-ІІІ, але і Закону України «Про банки і банківську діяльність».
У справах № 910/23000/17, № 910/13869/19, № 920/890/19, № 910/17929/19, № 904/4598/20, № 910/1546/22 Верховний Суд дійшов одного й того ж правового висновку у питанні застосування ст. 35 Закону № 2210-ІІІ та зазначив, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції; господарські суди у розгляді справ про визнання недійсними рішень АМК не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами АМК, але при цьому зобов'язані перевіряти правильність застосування органами АМК відповідних правових норм.
У справі № 910/1546/22 Верховний Суд щодо питання застосування ст. 22-1 Закону № 3659-XII також вказав, що законодавство про захист економічної конкуренції не містить вичерпного переліку випадків, у яких уповноважені особи АМКУ мають право вимагати відповідну інформацію у суб'єктів господарювання та інших осіб. Так, інформація може бути витребувана як під час розгляду заяв, так і під час розгляду справ, а також в інших випадках, передбачених Законом.
Органи АМКУ в процесі реалізації своїх повноважень мають законне право вимагати не лише документи, а й інформацію, яка потрібна їм для виконання покладених на них завдань, причому зміст, обсяг та характер такої інформації законодавчими приписами, зокрема ст. 22 та 22-1 Закону № 3659-XII не визначено та обмежено лише дійсною та об'єктивною необхідністю для виконання завдань органу («статистична та інша інформація, необхідні для виконання завдань»).
Отже, АМКУ та його органи для реалізації основного завдання, визначеного у ст. 3 Закону № 3659-XII, у частині здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції відповідно до повноважень, передбачених, зокрема п. 4, 5 ч. 1 ст. 7, ст. 12, 22, 22-1 цього Закону, положень Закону № 2210-ІІІ може витребувати інформацію, пов'язану з дослідженням наявності ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції суб'єктами господарювання, якщо вона є дійсною та об'єктивною необхідністю для виконання завдань органу.
Законодавство про захист економічної конкуренції не наділяє суб'єкта господарювання правом на власний розсуд вирішувати питання щодо форми, способу та доцільності витребування органом АМКУ інформації, необхідної для виконання завдань, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції.
Разом з тим у справі № 910/1546/22 (постанова від 09.03.2023) предметом розгляду були вимоги про визнання недійсним та скасування рішення АМКУ, яким товариство визнано таким, що вчинило порушення, передбачене п. 13 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ у вигляді неподання інформації на вимогу АМКУ у повному обсязі у встановлені строки (відомостей, копій документів та пояснень щодо переговорів у 2015-2019 роках) у справі про порушення іншим товариством законодавства про захист економічної конкуренції, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на загальнодержавному ринку телекомунікаційних послуг із розповсюдження в цифровому форматі телевізійних програм загальнонаціональних телерадіоорганізацій. Скасовуючи судові рішення про відмову у задоволенні позову та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд серед іншого зазначив, що п. 13 та п. 14 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ визначено окремими порушеннями «неподання інформації» (п. 13) та «подання інформації в неповному обсязі» (п. 14) на вимогу органу АМКУ, проте суди не встановили правильність кваліфікації АМКУ дій товариства саме за п. 13 ст. 50 цього Закону;
у справі № 910/23000/17 (постанова від 02.07.2019) - вимоги до АМКУ про визнання недійсним рішення про відмову в розгляді справи за заявою позивача стосовно порушення підприємством законодавства про захист економічної конкуренції (порушення ст. 15-1 Закону № 2210-ІІІ);
у справі № 910/13869/19 (постанова від 09.07.2020) - вимоги про визнання недійсним пунктів рішення АМКУ, яким дії товариства у 2016 році щодо застосування без об'єктивно виправданих на те причин у рівнозначних договорах з оптовими покупцями лікарських засобів різних термінів відстрочення оплати визнано порушенням п. 2 ч. 2 ст. 13, п. 2 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на загальнодержавному ринку імуноглобулінів нормальних людських для внутрішньовенного застосування у дозуванні діючої речовини 50 мг на 1 мл препарату по 25 мл та нормальних людських для внутрішньовенного застосування у дозуванні діючої речовини 50 мг на 1 мл препарату по 50 мл;
у справі № 910/890/19 (постанова від 01.10.2020) - вимоги про визнання недійсним та скасування рішення АМКУ, яким визнано публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації суб'єктом господарювання, що займав монопольне (домінуюче) становище на ринку скрапленого газу для побутових потреб населення (у балонах) у межах території відповідної області протягом 4 кварталу 2014 року та 2015 року відповідно до ст. 12 Закону № 2210-ІІІ, а дії цього товариства щодо встановлення необґрунтованих цін реалізації на скраплений газ для побутових потреб населення порушенням ч. 1 ст. 13, п. 2 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку скрапленого газу для побутових потреб населення (у балонах) у межах території відповідної області, що можуть призвести до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку;
у справі № 910/17929/22 (постанова від 15.04.2021) - вимоги про визнання недійсним пунктів рішення АМКУ, яким групу підприємств визнано такими, що вчинили порушення, передбачене п. 5 ч. 2 ст. 6 та п. 1 ст. 50 Закону № 2210-ІІІ, у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються обмеження доступу інших суб'єктів господарювання (покупців) на ринок первинного продажу виробниками сигарет;
у справі № 904/4598/20 (постанова від 15.07.2021) - вимоги про визнання недійсним та скасування пунктів рішення АМКУ, яким суб'єкта газопостачання визнано таким, що займав монопольне (домінуюче) становище на ринку постачання природного газу побутовим споживачам у територіальних межах міста у певний період 2015 року, та визнано його дії щодо проведення у період зміни тарифів у 2015 році нарахувань побутовим споживачам (помешкання яких обладнані приладами обліку, але які несвоєчасно внесли плату за спожиті послуги), за фактично використані обсяги природного газу, що були визначені не у відповідності до законодавства у газовій сфері, яке діяло у той період, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене п. 2 ст. 50 та ч. 1 ст. 13 Закону № 2210-ІІІ у вигляді дій суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку;
у справі № 910/485/19 (постанова від 28.04.2020) - вимоги про визнання недійсним рішення АМКУ, яким підприємство визнано таким, що займало у 2016, 2017 роках монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку надання послуг із забезпечення доступу та користування Єдиними та Державними реєстрами, держателем яких є Мін'юст, право доступу до яких користувачів визначено законодавством; визнано, що у 2016 і 2017 роках підприємство застосовувало без об'єктивно виправданих на те причин у рівнозначних договорах із користувачами послуг підприємства із забезпечення доступу та користування Єдиними та Державними реєстрами, держателем яких є Мін'юст, різні умови, що стосуються оплати за надані послуги, та різні переліки послуг; визнано дії підприємства щодо встановлення у 2017 році умов надання доступу нотаріусів до Державного реєстру актів цивільного стану громадян тільки у разі оплати послуги за підключення до цього реєстру, яка вже була сплачена за підключення до систем, що було б неможливо за умов існування значної конкуренції, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим п. 2 ст. 50 та п. 1 ч. 2 ст. 13 Закону № 2210-ІІІ, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на загальнодержавному ринку послуг із забезпечення доступу та користування Єдиними та Державними реєстрами, держателем яких є Міністерство юстиції України, право доступу до яких користувачів визначено законодавством, шляхом встановлення таких умов надання послуг, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку. У цій справі відсутні висновки щодо питання застосування ст. 22-1 Закону № 3659-XII, позаяк Верховний Суд у постанові від 28.04.2020 зазначену норму Закону не застосовував до спірних правовідносин.
Проаналізувавши зміст наведених постанов Верховного Суду (у тій частині, на яку посилається скаржник) за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду хоча і є подібними за суб'єктним та об'єктним критеріями, але істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і у згаданих справах - з іншого) за матеріально-правовим регулюванням, характером порушень законодавства про захист економічної конкуренції, змістом позовних вимог, підставами позову та фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що виключає подібність спірних правовідносин насамперед за змістовим критерієм, і тому застосування норм права, наведених скаржником, за неподібності правовідносин у цих справах за основним критерієм не може бути аналогічним, а вказані для порівняння постанови Верховного Суду релевантним до обставин цієї справи.
Враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду (у тій частині, на яку посилається скаржник), адже Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин.
При цьому Верховний Суд виходить з того, що кожна зі справ за участю органів АМКУ є індивідуальною, з притаманною лише даній справі специфікою та особливостями. Доведення порушення ґрунтується на сукупності обставин, які зазначені в мотивувальній частині рішення, а не на окремому поодинокому факті або обставині. Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечень осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Посилання позивача у касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду України у справі № 910/26967/14 (постанова від 09.09.2015) відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки ця постанова не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Євро Смарт Пауер».
Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач у касаційній скарзі не зазначає.
Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження у цій справі, судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи у суді касаційної інстанції покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження у справі № 910/703/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Смарт Пауер» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 та на рішення Господарського суду міста Києва від 13.04.2023.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок
Судді: І. В. Булгакова
І. Б. Колос